Краще, ніж у кіно, слово честі! Коли хочеш, старий, то я тобі допомагатиму.
— Я був би тобі дуже вдячний.
— Пусте! Це мені заіграшки. Звати мене Густав.
— А мене Еміль.
Вони потисли один одному руки, пройнявшись взаємною приязню.
— А тепер берімося до діла! — вигукнув Густав.— Якщо ми будемо й далі тут стовбичити, злодій прослизне нам крізь пальці. В тебе є ще трохи грошей?
— Немає ані пфеніга.
Густав тихенько погудів, щоб краще міркувалося, та це не допомогло.
— А що, якби ти покликав сюди ще хлопців? — спитав Еміль.
— Блискуча ідея, старий! — захоплено вигукнув Густав.— Так я і зроблю. Мені тільки майнути дворами й погудіти, як усі вмить злетяться.
— Тоді гайда, тільки швидше вертайся. А то злодій раптом надумає тікати, і мені доведеться податися за ним. Ти повернешся, а я вже буду хтозна-де.
— Зрозуміло, старий! Я швидко! Можеш на мене покластися. До того ж, там нагорі, у кав'ярні, харцизяка саме допався до яєчні і до всякої всячини. Отже, маємо трохи часу. Ну, привіт, Емі'лю. Я такий радий, що здуріти можна. Неймовірна історія!
І він помчав геть.
Емілеві аж на серці полегшало. Біда завжди залишається бідою. Та коли маєш друзів, що допомагають тобі, то це неабияка втіха. Він пильно стежив за злодієм, що уминав смачні наїдки,— певне, за гроші, заощаджені мамою.
Еміль боявся тільки одного — ану як злодій підведеться й піде. Тоді ні Густав із своїм клаксоном, ні інші хлопці вже не зарадять.
Але пан Грундайс, на радість Емілеві, не поспішав. Звичайно, коли б він мав хоч трохи уявлення про хлопчачу змову, що, наче грозова хмара, насувалася на нього, то замовив би собі щонайменше літак. Бо хмара поволі густішала...
За десять хвилин знову залунав гудок клаксона. Еміль обернувся і побачив більше як два десятки хлопців, що на чолі з Густавом марширували по Траутенштрасе.
— На місці стій! — скомандував Густав і, сяючи усмішкою, спитав Еміля:— То що скажеш?
— Ти — молодець! — визнав Еміль і з радощів штовхнув Густава в бік.
— Отже, шановне товариство, це Еміль із Нойштадта. Про нього я вже все вам розповів. Там, на терасі, сидить той мерзотник, що поцупив у нього гроші. Дивіться праворуч, коло билець, он той, із чорним котелком на макітрі. Як ми дамо цьому типові втекти, то з завтрашнього ранку всі зватимуть нас телепнями. Зрозуміли?
— Та ми його впіймаємо, Густаве,— сказав хлопець у рогових окулярах.
— Це — Професор,— пояснив Густав.
Еміль потиснув Професорові руку. Тоді його познайомили по черзі з усіма хлопцями.
— Ну,— сказав Професор,— газуймо вперед! Спершу давайте сюди гроші.
Хлопці повіддавали, хто що мав. Емілеві в картуз посипалися дрібняки. Серед них виявилася навіть одна марка, її кинув маленький хлопчик, якого всі звали Вівторком. Він радісно застрибав з ноги на ногу і дістав у нагороду дозвіл полічити гроші.
— Наш капітал — п'ять марок і сімдесят пфенігів,— доповів він нетерпеливій ватазі.— Найкраще, мабуть, поділити гроші між трьома хлопцями, бо, може, нам доведеться податися в різні боки.
— Дуже добре,— визнав Професор.
Він і Еміль одержали по дві марки. Густавові дали одну марку і сімдесят пфенігів.
— Спасибі, хлопці,— сказав Еміль.— Як ми його спіймаємо, я поверну вам гроші. Що тепер робитимемо? Мабуть, треба кудись приткнути мою валізку й букет. Коли почнеться гонитва, речі мені дуже заважатимуть.
— Старий, давай-но свої манатки сюди,— запропонував Густав.— Я віднесу їх до кав'ярні "Жості" й залишу в буфетника. А заразом роздивлюся нашого пана злодія.
— Тільки обережно! — вигукнув Професор.— Аби бандит не помітив, що детективи напали на його слід. Бо тоді нам буде дуже важко його переслідувати.
— Чи ти маєш мене за дурня? — огризнувся Густав і побіг до кав'ярні.
За якусь мить він повернувся.
— Ну й писок у цього пана. Хоч на кіноплівку знімай! — вигукнув Густав.— А твої речі, Емілю, я прилаштував надійно, заберемо, коли знадобляться.
— Треба б нам зібратися на воєнну раду,— запропонував Еміль.— Тільки не тут, бо це впаде усім в очі.
— Ходімо на Нікольсбурзьку площу,— порадив Професор.— Двоє залишаться тут, біля газетного кіоска, вони стежитимуть, щоб злодій не вшився. П'ятеро чи шестеро стоятимуть на естафеті й відразу нас повідомлять. А ми негайно прибіжимо.
— Це я візьму на себе! — вигукнув Густав і зразу ж узявся налагоджувати службу зв'язку.— Я залишуся тут, на спостережному пункті,— сказав він Емілеві,— тож не хвилюйся. Ми не проґавимо його. А ви поспішайте. Вже кілька хвилин на восьму.
Густав розставив зв'язкових, а решта на чолі з Емілем і Професором подалися до Нікольсбурзької площі.
Розділ дев'ятий ДЕТЕКТИВИ РАДЯТЬСЯ
Усі з поважними обличчями посідали на двох білих лавах, що стояли одна проти одної, та на невисокій залізній огорожі скверу.
Хлопець на прізвисько Професор, здавалося, тільки й чекав цього дня. Він пояснював свій план і крутив у руках рогові окуляри, точнісінько як це робив його батько, радник юстиції.
— Може вийти так,— почав він,— що нам доведеться через різні обставини розбігтися хто куди. Тож нам потрібний телефонний центр. Хто з вас має телефон?
Дванадцятеро хлопців підняли руки.
— А в кого з вас найсвідоміші батьки?
— Мабуть, у мене! — гукнув малий Вівторок.
— Який у вас номер телефону?
— Бе, нуль п'ять, сімдесят дев'ять.
— Ось папір та олівець. Крумбігель, подери цей аркуш на двадцять клаптів і на кожному напиши номер Вівторкового телефону. Та щоб можна було прочитати! І роздай нам. Телефонний центр завжди знатиме, де саме зараз детективи і що взагалі відбувається. Кому треба буде про це дізнатися, хай зателефонує до малого Вівторка, і той йому скаже.
— Але ж мене немає вдома,— зауважив малий Вівторок.
— Ні, ти будеш удома,— сказав Професор.— Тільки-но скінчиться наша рада, ти побіжиш додому й чергуватимеш біля телефону.
— Ой, мені так хочеться бути тут, коли спіймають злодія. Хоч я й маленький, але теж можу на щось придатись.
— Ти побіжиш додому й сидітимеш біля телефону. Це дуже відповідальне доручення.
— Ну, гаразд, коли так треба...
Крумбігель роздав усім папірці з телефонним номером. Хлопці дбайливо сховали їх у кишенях, а кілька найста-ранніших одразу ж вивчили той номер напам'ять.
— Треба створити щось на зразок резервного загону,— запропонував Еміль.
— Звичайно,— погодився Професор.— Той, хто не дуже потрібний, щоб вистежувати злодія, зостанеться тут, на Нікольсбурзькій площі. Ви всі по черзі збігаєте додому й скажете, що повернетеся сьогодні дуже пізно. А хтось хай навіть скаже, що ночуватиме в товариша. Це на той випадок, щоб ми мали заміну й підкріплення, як доведеться вистежувати злодія до ранку. Густав, Крумбігель, Арнольд Мітенцвай, його брат і я зателефонуємо додому, що не прийдемо ночувати... Ага, Траугот піде з Вівторком до нього з'язковим і бігатиме на Нікольсбур-зьку площу, коли хтось знадобиться. Отже, в нас є детективи, резервний загін, телефонний центр і зв'язковий. Попервах це найважливіше.
— Але ж нам треба щось їсти,— нагадав Еміль.— Може, хто-небудь збігає додому й принесе бутерброди?
— Хто живе тут поблизу? — спитав Професор.— Мі-тенцвай, Герольд, Фрідріх Перший, Бруно, Церлет! Катайте додому і принесіть бутерброди.
П'ятеро хлопців помчали щодуху.
— Ну ви ж і дурноверхі! — розсердився Траугот.— Базікаєте про харчі, про телефон, про ночівлю. А як зловити злодія, і не заїкаєтесь. Ех ви... ви... вчені! — Йому не спало на думку ніяких дошкульніших слів.
— Чи є в нас апарат знімати відбитки пальців? — спитав Петцольд.— Але злодій, можливо, був у гумових рукавичках, і тоді ми взагалі нічого не зможемо довести.
Арнольд уже подивився аж двадцять два детективних фільми. І це, як усі помітили, вплинуло на нього не зовсім добре.
— Таке плетеш! — обурився Траугот.— Ми виберемо слушну хвилину й викрадемо в нього гроші, які він украв в Еміля.
— Дурниці! — вигукнув Професор.— Якщо ми поцупимо в нього гроші, то станемо такими ж злодіями, як і він.
— Балакай! — спаленів Траугот.— Коли хтось вкраде в мене гроші, а я вкраду їх у нього, то ніякий я не злодій.
— Ні, тоді й ти злодій! — наполягав Професор.
— Вигадуєш! — буркнув Траугот.
— Професор каже правду,— втрутився Еміль.— Коли я щось крадькома візьму, значить, я — злодій. Байдуже, чи то моя річ, чи його.
— Авжеж,— підтвердив Професор.— Зробіть ласку, киньте ці балачки, з них немає ніякої користі. Все зрозуміло. Тільки ми ще не знаємо, як спіймати того негідника. Але це ми якось упораємо. Поки що ясно тільки одне: він має віддати гроші добровільно. Красти їх — це безглуздя.
— Цього я не збагну,— сказав малий Вівторок.— Як я можу вкрасти своє? Що моє — те моє, навіть коли лежить у чужій кишені.
— Тут є різниця, яку важко пояснити,— почав Профе-
сор таким тоном, наче читав лекцію.— На мій погляд, морально ти маєш на це право. Але суд тебе все одно засудить. Цього часто не розуміють навіть дорослі, проте це так.
— Хай буде по-вашому,— стенув плечима Траугот.
— Нам треба стерегтися. Чи всі вміють добре скрадатися? — спитав Петцольд.— А то він може озирнутись і побачити нас. Тоді — на добраніч!
— Аякже, треба спритно скрадатися,— підтвердив малий Вівторок,— тому я й гадав, що стану вам у нагоді. Ох, я ж і скрадаюся! А невтомний, як поліцейський пес. І гавкати я теж умію.
— Спробуй-но скрадатись у Берліні, щоб тебе ніхто не побачив! — розхвилювався Еміль.— Коли хочеш впасти всім в очі, то скрадайся.
— А револьвер? Без нього нам не можна,— зауважив Петцольд.
Він без упину вигадував щось нове.
— Звісно, треба мати револьвер,— загомоніли хлопці.
— Ні, не треба! — відказав Професор.
— Злодій напевне має бодай один револьвер! — вигукнув Траугот.— Я ладен закластися на що завгодно.
— Справді, наше діло небезпечне,— сказав Еміль.— Хто боїться, хай краще йде додому спати.
— Чи не хочеш ти сказати, що я боягуз? — спитав Траугот і посунув уперед, наче боксер на рингу.
— Спокійно! — крикнув Професор.— Чубитися будете завтра. Хіба так можна? Ви поводитесь, наче... наче діти!
— А ми ж і справді діти,— сказав малий Вівторок. І всі засміялися.
— Власне, мені треба було б написати бабусі хоч кілька слів. Адже мої родичі і гадки не мають, куди я щез. Чого доброго, що побіжать до поліції. Хлопці, може, хто з вас, поки ми стежимо злодія, віднесе мого листа? Вони живуть на Шуманштрасе, п'ятнадцять.