Джонів капелюх!
Дзінь погодилась мандрувати далі в капелюсі, але щоб хтось ніс його в руках. Вона сподівалася, що її понесе сам Пітер, одначе капелюха взяв Джон. Та дуже скоро віддав його Венді, нарікаючи на те, що капелюх б'є його по колінах і заважає летіти. Оце-то, як побачимо далі, й спричинилося до нещастя, бо Дзінь страшенно не хотіла нічим завдячувати Венді.
З чорного капелюха не пробивалося й промінця світла, і далі вони летіли мовчки. Довкола панувала така глибока тиша, якої жоден з них ніколи не чув. Лише вряди-годи її порушувало якесь хлюпання — Пітер сказав, що то лісові хижаки вийшли на водопій,— та ще згодом долинув віддалений шурхіт, немов терлись одна об одну гілляки.
Одначе Пітер одразу пояснив їм, що то червоношкірі завзято гострять ножі.
Та скоро затихли й ті звуки. Від тиші й темряви Майкла вкинуло в дрож.
— Хоч би десь щось шелеснуло!— в розпачі вигукнув хлопець.
І, наче на його побажання, раптом розлігся такий оглушливий вибух, якого він ще зроду не чув. То пірати бабахнули в них із свого Великого Тома.
Гуркіт луною покотився горами. Здавалося, якесь чудисько грозно запитує:
— Де вони?.. Де вони?.. Де вони?..
От тепер уже троє втікачів із жахом дотямили різницю між вигаданим і справжнім островом.
А коли нарешті все знов затихло, Джон і Майкл помітили, що лишилися самі серед темряви. Джон і досі несамохіть переступав ногами в повітрі, а Майкл неначе плив, хоча плавати ніколи не вмів.
— Тебе не вбило?— перелякано прошепотів Джон.
— Ще не знаю,— так само пошепки відказав Майкл.
Тепер ми з вами вже знаємо, що той постріл не завдав нікому шкоди. Одначе від струсу повітря Пітера занесло далеко над море, а Венді підкинуло ген угору, та ще й разом з такою товаришкою, як Дзінь-' Брязь.
Шкода, що в ту мить Венді не упустила з рук чорного капелюха,— так було б куди краще для неї.
Не знаю, чи Дзінь спало це на думку зненацька, чи вона все обміркувала наперед, але вона тут-таки вигулькнула з капелюха й підступно повела Венді до загибелі.
Загалом Дзінь була не така вже й погана. Щоправда, часом бувала геть лиха, але часом і дуже добра. Феї інакше не можуть: вони надто малі, отож у них вміщується лиш одне якесь почуття заразом. Зате їм дозволено змінюватись, тільки це має бути обов'язково цілковита переміна. Та на той час Дзінь була сповнена ревнощів до Венді. Певна річ, Венді не розуміла, що хоче сказати їй фея своєю ніжною дзенькітливою мовою (а я майже певен, що там було й чимало негарних слів), але звучала та мова лагідно, та й кружляла Дзінь довкола так, неначе спонукала: лети, мовляв, за мною, і все буде гаразд.
Та й що лишалося робити бідолашній Венді? Вона погукала Пітера, погукала Джона і Майкла, проте почула у відповідь лише глузливу луну. Венді ще не знала, що Дзінь зненавиділа її всім своїм жіночим єством. Отож, безпорадна й знеможена, вона насилу полетіла за феєю назустріч своїй лихій долі.
; піл Ї
Розділ п'ятий
ОСТРІВ — ТЕПЕР УЖЕ НАСПРАВДІ
Неначе відчувши, що повертається Пітер, уся Небувальщина знову ^прокинулась до життя.
Коли його немає, на острові звичайно панують тиша та спокій. Феї встають уранці на годину пізніше, лісові хижаки тільки те й роблять, що доглядають своїх малят, червоношкірі цілими Днями щось жують, а пірати й загублені хлопчаки, зустрічаючись, лише крутять дулі одне одному. Та коли повертається Пітер, який терпіти не може сонноти, всі вони знову починають жити діяльним життям, і якби ви оце притулили вухо до землі, то почули б, як усе там аж двигтить.
Того вечора розподіл головних сил на острові був такий: загублені хлопчаки видивлялися Пітера, пірати видивлялися загублених хлопчаків, червоношкірі видивлялися піратів, а лісові хижаки видивлялися червоношкірих. Вони кружляли та кружляли по острову й не натрапляли одні на одних лише тому, що всі ходили з однаковою швидкістю.
Усі жадали крові, за винятком хіба ифМ&уЄщртх. хлопчаків. Загалом і вони були не від того, але сьогодні Ла4^ у^иаш клопіт — зустрічали свого ватажка. Хлопчаків на острові &Ь)г$г то більше, то менше — залежно від того, чи багато їх гине від рук ворогів та з інших причин. На той час їх було шестеро, якщо Близнюків брати за двох. Тож уявімо собі, що ми лежимо в заростях цукрової тростини й стежимо, як вони один по одному скрадаються повз нас, не спускаючи рук з кинджалів.
Пітер не дозволяє їм ні в чому наслідувати його зовні, тому вони одягнені у шкури ведмедів, яких самі вполювали. Вони такі круглі та пухнасті в тих шкурах, що коли навіть котрийсь із них спіткнеться, то не падає, а котиться по землі, мов м'ячик. Тим-то вони й ступають так упевнено.
Перший іде Базіка — найбільший невдаха з-поміж цього славного лицарства. Хоч він далеко не боягуз, проте йому випало зазнати менше пригод, ніж будь-кому з його товаришів. Усі варті уваги події чомусь завжди трапляються саме тоді, коли він десь на хвильку забариться. Бувало, приміром, таке: усе довкола тихо, і він іде собі назбирати хмизу на вогнище, тоді повертається, аж глядь — а інші вже витирають кров з кинджалів. Постійні невдачі наклали на його обличчя тінь легкого смутку, проте серце його не запеклося, а навпаки, полагідніло, і тепер він найсумирніший з усіх загублених хлопчаків. Бідолашний добряк Базіко, цієї ночі на тебе чигає страшна небезпека. Стережися, щоб пригода, яка тобі нині випадає, не завдала тобі надто тяжкого горя. Ти чуєш, Базіко, фея Дзінь-Брязь, яка сьогодні в лихому гуморі, шукає, хто б виконав її підступний задум, і гадає, що найлегше обвести круг пальця тебе. Тож стережися Д зіньки!
Якби ж то він почув нас! Але ж насправді ми з вами не на острові,— отож він простує собі далі, зосереджено покусюючи пальці.
За ним іде Хвалько, добродушний та безтурботний веселун, потім — Задавака; він навіть ідучи майструє з гілочок сопілки й захоплено пританцьовує під власну музику. Задавака — найпихатіший із загублених хлопчаків. Йому здається, ніби він пам'ятає той час, коли його ще не загубили, і як усе тоді було. Тим-то він і дере носа.
Четвертий у цій вервечці — Чубчик, найбільший шибайголова. Йому вже стільки разів доводилось виставляти свою персону на загальний огляд, коли Пітер суворо наказував: "Ану, виходь наперед, хто це зробив!"— що тепер він, ледь зачувши ці слова, несамохіть виступає наперед, хоч би й не мав за собою ніякої вини.
Останні йдуть Близнюки. Про них я розповідати вам не беруся, бо напевне переплутаю, котрий із них той, а котрий той. Тут треба сказати, що й Пітер ніколи не знав до пуття, що таке близнята, а того, чого не знає він, не дозволяється знати і його ватазі, отож навіть самі Близнюки дуже невиразно уявляють собі, що воно таке, і поводяться
так, ніби почувають себе винними за те, що завжди держаться вкупі. Та ось загублені хлопчаки зникають у темряві, і за хвилю — дуже
І коротку, бо на острові все діється неймовірно швидко,— з'являються пірати, що йдуть за ними назирці. Ми ще не бачимо їх, але вже
І чуємо, як вони співають. А співають вони завжди ту саму жаску
І пісню:
Сміліш вітрила розгортай, В похід пірати йдуть! А як зупинить куля нас,— На дно нам ляже путь!
— Ніколи в світі ще не теліпалася на шибениці страхітливіша з вигляду зграя злочинців. Осьде трохи попереду, раз по раз пригинаючи І голову до землі й сторожко дослухаючись, з величезними оголеними ручиськами й важкими сережками у вухах, виступає красень італієць І Чекко, який колись вирізав кривавими літерами своє ім'я на спині [ начальника в'язниці в Гао. А отой чорний велетень, що простує за ним, уже й сам забув, скільки всяких прізвиськ мав відтоді, як зрікся І свого справжнього імені, що ним темношкірі матері ще й досі стра-I хають дітлахів на берегах Гіджо-Мо. А осьде Біл Джукс, татуйова-I ний з ніг до голови,— той самий Біл Джукс, що свого часу плавав на І славнозвісному "Моржі" й дістав шістдесят гарячих від самого І Флінта, перше ніж випустив із рук торбину з золотими моїдорами. І Далі йдуть Куксон, про якого кажуть, ніби він рідний брат Чорного [Мерфі (хоч ніяких доказів цього немає); Джентльмен Старкі, що [був колись шкільним учителем і навіть тепер страшенно чемний зі [своїми жертвами; довготелесий Люк з Морганової шхуни; боцман ІЧмир, єдиний сектант у Гаковій ватазі, навдивовижу добросердий [чоловік,— навіть проштрикуючи когось кинджалом, він робить це, [як то кажуть, без лихого наміру; Бовдур, у якого руки вивернуті на-[зад; Роб Малінз, Олф Мейсон та чимало інших відомих головорізів, чиї імена віддавна наганяли жах на всіх мореплавців у Вест-Індських морях.
і І нарешті, найбільша і найчорніша перлина в цій темній оправі капітан Джеймс Гак, або, як він сам себе величає, Джез Гак, що зажив слави єдиної людини, якої боявся сам Старий Кок. Він розвалився на грубо збитому повозі, якого тягнуть і штовхають його підлеглі. Замість правої руки в капітана залізний гачок, і він раз у раз поганяє ним возіїв.
Цей страшний лиходій поводиться зі своїми людьми, наче з собаками, і вони коряться йому, мов собаки.
Обличчя Гака бліде, неначе в мерця, волосся спадає на плечі довгими закрученими пасмами, що здаля схожі на великі чорні свічки й надають йому моторошного вигляду. Очі — голубі, мов незабудки, й дуже смутні, окрім тих хвилин, коли він починав шматувати вас своїм гачком,— тоді в них спалахують хижі червоні цятки й освітлюють усе обличчя лиховісним вогнем.
У поводженні його й тепер іще прозирає благородство, і, навіть шматуючи людину своїм гачком, він не втрачає гідності. До того ж, як я чув, він чудовий співрозмовник. Що ввічливіший він з вами, то дужче слід його боятися, і, певне, саме в цьому й виявляється справжня вихованість. А його вишукана вимова, навіть коли він брутально лається, і елегантні манери наочно свідчать про те, що він далеко вищий в усьому від решти піратів. Людина незрівняної хоробрості, він, як розповідають, боїться однієї-єдиної речі: вигляду своєї крові, напрочуд густої і незвичайної кольором.
Своїм убранням Джез Гак помітно наслідує моду, пов'язану з ім'ям короля Карла II, бо колись давно, ще на початку його піратської кар'єри, хтось сказав йому, що він навдивовижу схожий на того злощасного представника роду Стюартів. В зубах у нього майже весь час хитромудрий мундштук, з якого можна курити дві сигари водночас,— капітан сам змайстрував його.