Точнісінько так, як ото, буває, і ви, йдучи вулицею, торгаєте рукою прути залізної огорожі. Супутникам годі було змагатися з Пітером у цьому ділі, отож усе воно й справді скидалося на хизування,— а він ще й раз по раз оглядався, щоб побачити, скільки хвостів вони пропустили.
з*
35
— Глядіть, будьте чемні з ним,— переконувала Венді братів.— Що нам робити, як він покине нас самих?
— Можемо повернутися додому,— сказав Майкл.
— А як ми знайдемо без нього дорогу?
— Ну, то летітимем далі,— сказав Джон.
— Оце й страшне, Джоне. Нічого більше нам і не лишається — тільки летіти далі. Ми ж бо не знаємо, як спинитися.
Це була правда: Пітер забув навчити їх спинятися.
Джон розважив, що, навіть коли б сталося найгірше, їм треба лиш одне: летіти все вперед та вперед, і зрештою вони знов опиняться біля вікна своєї домівки — адже Земля кругла.
— А хто нас годуватиме, Джоне?
— А пригадай-но, Венді, як спритно я вихопив поживу просто із дзьоба отого орла.
— Еге ж, за двадцятим разом,— нагадала йому Венді.— Та нехай би ми навіть і змогли прогодуватися, але ж подивись, як ми щоразу налітаємо на хмари, коли поруч немає Пітера, щоб подати нам РУКУ-
Справді, вони раз по раз стикалися з чимось. І хоч загалом літали вже цілком пристойно, проте й досі аж надто часто сукали ногами. А коли бачили попереду хмару й силкувались її обминути, то неодмінно гупались об неї лобами. І якби з ними була Нена, їй давно вже довелося б обмотати Майклові лоба бинтом.
На той час Пітера коло них не було, і вони почували себе в повітрі незатишно й самотньо. Він літав настільки швидше за них, що коли раптом подавався вперед, то миттю зникав з очей. Вони навіть не знали, яка нова пригода його звабила. А повернувшись ген із високості, весело сміявся з якоїсь чудасії, що її розповідав там котрійсь із зірок, хоча вже не міг її пригадати.
А то, бувало, прилітав знизу, від моря, обліплений русалячою лускою, але й тоді не міг розказати до ладу, що там з ним було.
Дітлахів, що ніколи в житті не бачили русалки, часом аж досада брала.
— А коли він так скоро забуває про русалок,— уголос міркувала Венді,— то де вже сподіватися, що довго пам'ятитиме нас.
Та й справді: інколи, повертаючись, Пітер уже не пам'ятав їх, а якщо й пам'ятав, то дуже невиразно. Венді була певна цього. Бачила по його очах, що він збирається привітатись до них, як до незнайомих, і летіти собі далі; тільки наблизившись, він зрештою впізнавав їх. А одного разу Венді навіть довелося нагадати йому своє ім'я.
-^Я — Венді,— мовила вона, прикро вражена.
Пітер дуже зніяковів.
— Слухай, Венді,— тихенько сказав він,— щоразу, як побачиш, що я тебе забув, кажи мені: "Я — Венді, я — Венді",— аж. поки я пригадаю.
Зрозуміло, що Венді все те не дуже тішило. Одначе, щоб загладити свою провину, Пітер показав їм, як треба лягати горілиць на спину попутному вітрові, і це було чудово. Трохи повправлявшись, вони переконалися, що можуть любісінько спати в польоті. Коли б їхня воля, вони спали б собі та спали, проте Пітерові дуже скоро ставало нудно, і він владно вигукував:
— Ану злазьте — приїхали!
Отак, час від часу пересварюючись, та здебільшого весело пустуючи, вони мандрували до Небувальщини. І ось нарешті, через багато днів і ночей, прилетіли. Треба сказати, що летіли вони весь час навпростець — і тому, що Пітер із Дзінькою добре знали дорогу, та найголовніше тому, що острів сам плив їм назустріч. А тільки так і можна досягти його чарівних берегів.
— Онде він,— спокійно мовив Пітер.
— Де? Де?
— Там, куди показують усі стрілки.
І справді, міріади золотих стрілок показували дітям, де острів. Ті стрілки посилало приязне до них сонце, щоб вони краще бачили, куди летіти, поки воно не сховалося на ніч.
Венді, Джон і Майкл спиналися навшпиньки в повітрі, намагаючись сягнути поглядом якнайдалі. Може, це й дивно, але всі троє одразу впізнали острів і, перше ніж встигли злякатися, вітали його захопленими вигуками — не як омріяне і врешті побачене місце, а як добре знайому домівку, в яку повертаєшся на канікули.
— Джоне, онде та затока!
— Венді, ти тільки глянь: черепахи закопують яйця в пісок!
— Ти чуєш, Джоне? Я бачу твого фламінго з перебитою ніжкою!
— Диви, Майкле, онде твоя печера!
— Ой Джоне, а що то отам серед кущів?
— Та то ж вовчиця з вовченятами! Венді, а он, здається, і твоє вовченя!
— Джоне, Джоне, а онде мій човен, і борти в нього пробиті!
— Та ні, то не він! Ми ж спалили твій човен.
— І все одно то він!.. Ой, Джоне, я бачу дим над вогнищем у таборі червоношкірих!
— Де, де? Покажи й мені. Я побачу, як він здіймається вгору, і скажу, чи вони на дорозі війни.
— Онде, просто попереду, за річкою Таїною.
— Еге ж, бачу. Авжеж, вони таки напевне на дорозі війни. Пітера трохи дратувало, що вони так багато знають про острів.
Та коли йому й хотілось попишатися перед ними в ролі господаря, така нагода була вже близько. Пригадуєте, я казав вам, що вони дуже скоро злякались?
Це сталося, коли згасли золоті стрілки і острів оповила темрява.
Щоправда, траплялось і вдома, коли наставав час лягати спати, острів Небувальщина теж завжди темнів і здавався трохи моторошним. На ньому з'являлися незнані місця, вони дедалі ширшали, і там сновигали чорні тіні. Рик хижих звірів починав звучати зовсім по-іншому, і, що головне, ти вже не був певен у своїй перемозі. Отож і радів, коли засвічували нічники. І навіть залюбки слухав, як Нена каже, що то всього-на-всього камін і що Небувальщина — чистісінька дитяча вигадка.
Авжеж, у ті дні Небувальщина таки й була вигадкою, а от тепер перед ними лежав справжній острів, де щомить ставало темніше і не було ніяких нічників, та й Нена лишилася далеко-далеко!
Раніше вони летіли порізно, зате вже тепер усі тулилися ближче до Пітера. Аж ось і він облишив, зрештою, свою безтурботність, очі його заяскріли, і щоразу, як хтось із них ненароком доторкався до нього, того неначе вогнем обпікало. Вони летіли вже над тим моторошним островом і спустилися так низько, що часом чіплялися ногами за дерева.
Довкола не видно було ніяких страхіть, одначе летіли вони тепер повільно, на превелику силу, немовби продиралися крізь невидиме вороже військо. А вряди-годи й зовсім спинялися в повітрі, аж поки Пітер пробивав їм дорогу кулаками.
— Не хочуть, щоб ми спустилися,— пояснив він.
— Хто не хоче?— пошепки запитала Венді, тремтячи зі страху. Та Пітер не міг чи не хотів сказати. Дзінь-Брязь заснула в нього на
плечі, але тепер він збудив її і звелів летіти попереду.
Час від часу Пітер непорушно зависав у повітрі, приставляв долоню до вуха й пильно дослухався, і очі його в ці хвилини так горіли, що, здавалося, наскрізь пропалювали землю. А потім він летів далі.
Його хоробрість аж лякала Венді.
— Хочеш пригоди зараз же?— недбало запитав він Джона.— Чи спершу поп'ємо чаю?
— Спершу чаю,— квапливо мовила Венді.
Майкл вдячно стиснув її руку. Сміливіший Джон вагався.
— А що за пригода?— обачливо поцікавився він.
— У пампасах просто під нами спить пірат,— пояснив Пітер.— Коли хочете, спустимось і вколошкаєм його.
— Я нікого не бачу,— озвався Джон по довгій мовчанці.
— Зате я бачу.
— А що...— сказав Джон трохи захриплим голосом.— А що, як він прокинеться?
— Невже ти гадаєш, що я нападу на нього сонного?— обурено вигукнув Пітер.— Спочатку я його розбуркаю, а тоді вже порішу. Я завжди так роблю.
— Он як! І багатьох ти порішив?
— Сотні.
— Чудово!— сказав Джон, але розважив, що краще все-таки спершу попити чаю. Тоді запитав, чи багато тепер на острові піратів.
— Як ніколи,— відказав Пітер.
— А хто в них за капітана?
— Гак,— сказав Пітер.
Коли він вимовив це ненависне ім'я, обличчя його враз посуворіло.
— Джез Гак?!
Отоді вже Майкл не витримав і заплакав, і навіть Джон почав давитися словами. Вони ж бо добре знали, хто такий Джез Гак.
— Він був боцманом у Чорної Бороди,— хрипко прошепотів Джон.— Найстрашніший з усіх піратів. Єдиний, кого боявся сам Старий Кок.
— Атож, це він,— потвердив Пітер.
— Який він із себе? Здоровенний?
— Тепер уже не такий, як раніше.
— А який же?
— Я його трохи вкоротив.
— Ти?
— Авжеж, я,— різко відказав Пітер.
— Пробач, я не хотів тебе образити.
— Ет, пусте.
— А скажи, на скільки ти його вкоротив?
— Відітнув праву руку.
— То він тепер не може битися?
— Ого, ще й як може!
— Хіба він лівша?
— Він замість правої руки припасував собі залізний гак і шматує ним супротивників.
— Шматує?!
— Слухай, Джоне,— сказав Пітер.
— Що?
— Не "що", а "слухаю, капітане"!
— Слухаю, слухаю, капітане.
— Так от,— провадив далі Пітер,— кожний хлопець, що служить під моїм проводом, дає мені одну обіцянку. Отже, і ти повинен її дати.
Джон зблід.
— Обіцяй мені таке: якщо ми колись зійдемося з Гаком у відкритому бою, ти не станеш убивати його, а залишиш мені.
— Обіцяю!— віддано вигукнув Джон.
Тепер дітям було не так моторошно, бо Дзінь летіла поблизу і в світлі, що йшло від неї, вони трохи бачили одне одного. На жаль, вона не вміла літати так повільно, як вони, і через те мусила кружляти, так що вони весь час були обведені світляним колом.
Венді раділа з цього, аж поки Пітер розтлумачив їй, як це небезпечно для них усіх.
— Вона попередила мене,— сказав він,— що пірати помітили нас ще завидна й наготували Великого Тома.
— Свою найбільшу гармату?
— Еге ж. А тепер вони напевне бачать Дзіньчине світло і коли здогадаються, що й ми десь поруч, то відразу ж почнуть стріляти.
— Ой Венді!
— Ой Джоне!
— Ой Майкле!
— То скажи їй, щоб зараз же заснула!— гукнув Джон. Та Пітер відмовився.
— їй здається, що ми збилися з дороги,— похмуро пояснив він,— і вона дуже злякалась. То невже ви хочете, щоб я відіслав її геть саму, та ще й таку перелякану!
На мить світляне коло розімкнулось, і щось приязно вщипнуло Пітера.
— Тоді скажи їй,— попрохала Венді,— нехай згасить своє світло.
— Вона не може. Це чи не єдина річ, якої не можуть зробити феї. їхнє світло згасає тільки тоді, коли вони засинають, так само як і в зірок.
— То скажи їй, щоб зараз же заснула!— гукнув Джон.
— Не може вона спати, коли їй не хочеться. Це друга й остання річ, якої не можуть зробити феї.
— Здається мені,— пробурчав Джон,— що тільки ці дві речі зараз і важать.
Тоді й він дістав щипка, але зовсім не приязного.
— От коли б хтось із нас мав кишеню,—сказав Пітер,— то ми могли б сховати її туди.
Та вони відлетіли з дому так квапливо, що жодної кишені ні в кого не знайшлося.
Аж раптом у Пітера сяйнула чудова думка.