Але ж є ще й перший день у школі, й церква, й тато з мамою, і ставок, і рукоділля, і вбивства, і страти, і відміни дієслів, і шоколадний пудинг, і неслухняні шлейки, і три пенси за те, що сам вирвеш собі розхитаного зуба, і безліч інших речей. І чи то воно все частина того ж таки острова, чи то вже зовсім інша схема, що прозирає крізь першу,— хто його зна. Аж надто все переплутане, та ще й ані хвильки не стоїть на місці.
Звісна річ, у кожного Небувальщина — своя, ні на чию не схожа. У Джоновій, приміром, була лагуна, над якою літали фламінго, а він полював на них; тим часом як у Майкла, ще зовсім малого, все було навпаки: у нього лагуни літали над фламінго. Д жон жив на піщаному березі в перекинутому догори дном човні, Майкл — в індіанському вігвамі, а Венді — в хатинці із щільно зшитого листя. Джон не мав друзів, до Майкла вони приходили тільки поночі, ну, а Венді дружила з вовченям, якого покинули батько й мати. Та все ж загалом їхні три Небувальщини були трохи схожі, ніби споріднені, і якби вишикувати їх у ряд, то ви б напевне помітили, що в них однакові носи, та й дещо інше в подобі.
До тих чарівних берегів причалюють у своїх уявних суденцях всі діти на світі. Бував там і я, тож і досі чую, як б'є в ті береги морська хвиля, хоч мені вже ніколи на них не ступити.
З-поміж усіх прекрасних островів Небувальщина — найзатишні-ший і водночас наймісткіший острів. Він, як ви знаєте, невеликий розміром, і на ньому не треба довго шукати пригод — вони там на кожному кроці. Коли вирушаєш туди вдень, пролазячи між стільців під скатертину, острів той анітрохи не страшний. Та десь хвилини за дві перед сном він стає зовсім ніби справжній. Ось чому й потрібні завжди нічники.
Подеколи, перевіряючи, що робиться в голівках дітей, місіс Дарлінг натрапляла на речі, яких не могла збагнути, і серед них чи не найзагадковіше було слово "Пітер". Вона не знала в сусідстві жодного Пітера, а проте, це ім'я раз по раз впадало їй у вічі в голівках Джона і Майкла, а у Венді останнім часом вона тільки його й бачила. Це ім'я було виписане куди більшими літерами, ніж будь-яке інше слово, і, придивившись пильніше, місіс Дарлінг побачила, що з вигляду воно досить-таки зухвале.
— Еге ж, він справді трохи зухвалий хлопчик,— скрушно визнала Венді, відповідаючи на матусині розпити.
— Але хто він, ясочко?
— Пітер Пен, ти ж знаєш, мамо.
Спершу місіс Дарлінг нічого не зрозуміла, та коли сягнула думкою у власне дитинство, пригадала, що таки чула тоді про якогось Пітера Пена — він нібито жив у країні фей. Про нього розповідали всілякі дива. Казали, приміром, що коли діти тяжко хворіли, він приходив і розважав їх, щоб їм не було страшно. Колись і місіс Дарлінг вірила в нього, але тепер, бувши уже заміжньою, розсудливою жінкою, дуже сумнівалася, щоб такий хлопчина міг існувати насправді.
— Але ж, як на мене, він давно вже мав би вирости,— сказала вона Венді.
— Та ні, він не виріс,— упевнено заперечила Венді.— Він такий самісінький, як я.
Вона мала на думці й зріст, і розум. Звідки знає про це, вона й сама не відала, а просто знала та й годі.
Місіс Дарлінг спробувала порадитися з містером Дарлінгом, але той тільки зневажливо всміхнувся.
— Повір мені,— сказав він,— то все Нена забиває їм голови дурницями. Та й чого ще можна сподіватися від собаки! Не зважай — і воно минеться само собою.
Проте воно не минулося, і незабаром той зухвалий хлопчисько неабияк стривожив місіс Дарлінг.
Діти часом зазнають найдивовижніших пригод, та це їх анітрохи не турбує. Скажімо, вони раптом принагідно згадують,— десь за тиждень по тому,— що були в лісі й зустріли там свого дідуся, який давно помер, і що він грався з ними. Отаким самим безтурботним тоном і Венді одного ранку проказала слова, які так стривожили її матір. Річ у тім, що на підлозі в дитячій кімнаті не знати звідки взялося кілька листочків з якогось дерева. Коли діти лягали спати, їх там, звичайно, не було, і місіс Дарлінг аж нетямилася з того дива. От тоді Венді й промовила раптом, поблажливо всміхнувшись:
— Та то, мабуть, знову Пітер!
— Як це розуміти, Венді?
— Він такий вреднющий — ніколи не витирає ніг,— зітхнула Венді. Сама вона була дуже охайна дівчинка.
А потім, немов якусь звичайнісіньку річ, пояснила, що Пітер вряди-годи з'являється вночі до дитячої кімнати, сідає в ногах її ліжка і грає на своїх сопілках. На жаль, вона тоді ні разу не прокинулась, а звідки знала про все те — й сама не відала. Просто знала та й годі.
— Які нісенітниці ти говориш, донечко. Ніхто не може зайти в дім, не постукавши.
— Мабуть, він залазить у вікно,— сказала Венді.
— Ластівко моя, це ж третій поверх!
— А хіба ті листочки були не під вікном, мамо? І справді, листочки лежали під самим вікном.
Місіс Дарлінг не знала, що й казати. Як видно, для Венді то була найзвичайнісінька річ; тож не скажеш дитині, що все це їй просто наснилося!
— Доню!— вигукнула місіс Дарлінг.— А чому ж ти досі нічого мені не казала?
— Та все якось забувала,— недбало кинула Венді. Вона вже поспішала до сніданку.
Ну звісно, це їй наснилося!
А проте, листочки під вікном таки були. Місіс Дарлінг пильно розглядала їх. Вони були сухі й аж світилися, та вона могла сказати напевне, що на деревах, які ростуть в Англії, такого листя немає. Зі свічкою в руках місіс Дарлінг облазила навколішки всю підлогу в дитячій кімнаті, шукаючи чужих слідів. Потім застромила кочергу в комин і вистукала стіни. І нарешті спустила з вікна на землю мірну стрічку: прямовисна стіна була заввишки тридцять футів і не мала навіть ринви, щоб видряпатись до вікна.
Ні, таки напевне все це просто наснилося Венді!
Та, як показали події другого ж вечора, Венді це не наснилося. Можна вважати, що саме з цих подій і розпочалися дивовижні пригоди трьох дітлахів, про яких я вам розповідаю.
Того вечора всі троє, як завжди, полягали спати. Так сталося, що у Нени якраз був вихідний день, тож місіс Дарлінг сама скупала малих і співала їм колискової, аж поки вони одне по одному пустили її руку й тихенько помандрували в країну сну.
Усі вони були такі тихі та сумирні вві сні, що місіс Дарлінг тільки всміхнулася на згадку про свої недавні страхи і спокійно сіла біля каміна з шитвом у руках.
Вона шила щось для Майкла, який на свій день народження мав уперше в житті убратися як справжній хлопець. Одначе від каміна так приємно віяло теплом, і в дитячій кімнаті, тьмяно освітленій трьома нічниками, було так затишно... І от незабаром шитво впало на коліна місіс Дарлінг, а сама вона тихо похилила голівку й теж заснула. Отак вони й спали всі четверо: ліворуч Венді і Майкл, праворуч — Джон, а біля каміна — місіс Дарлінг. Бракувало тільки четвертого нічника.
Місіс Дарлінг бачила сон. їй снилося, що Небувальщина підступила зовсім близько і звідти до їхнього дому добивається якийсь чужий хлопчисько. Це її не дуже стривожило, бо вона вже начебто бачила його в очах багатьох жінок, що не мають дітей. Кажуть, його можна побачити і в очах деяких матерів. Але вві сні той хлопчисько розірвав тонку запону, що повиває Небувальщину, і місіс Дарлінг привиділося, ніби Венді, Джон і Майкл з цікавістю зазирають туди.
Сам собою той сон нічого б і не важив, але тим часом, як місіс Дарлінг спала, вікно дитячої кімнати рвучко розчинилось, і з нього на підлогу й справді скочив незнайомий хлопчисько. Разом з ним до кімнати залетіла якась дивовижна світлинка, не більша за дитячий кулачок, і, мов жива, загасала по кімнаті. Гадаю, що саме вона, ота світлинка, й збудила місіс Дарлінг.
Місіс Дарлінг скрикнула, схопилася з місця й побачила хлопчика. Не знаю як, але вона одразу здогадалася, що то Пітер Пен. Якби замість місіс Дарлінг там був хтось із вас, чи я, чи Венді, ми неодмінно помітили б, що він дуже схожий на отой невловимий поцілунок в кутику її вуст. Він був гарненький хлопчик, одягнений у сухе, майже прозоре листячко, зліплене клеєм, що точиться з деяких дерев. А що найразючіше — всі зубенята в нього й досі залишалися молочні. І коли він побачив, що місіс Дарлінг доросла, то сердито заскреготав на неї отими своїми перлинками.
Розділ другий
ТІНЬ
Місіс Дарлінг скрикнула, і тут-таки, неначе на поклик дзвоника, двері розчинилися й до кімнати вскочила Нена, яка щойно повернулася додому. Вона загарчала й кинулася до хлопчиська, але той спритно випорснув у вікно. Місіс Дарлінг знову скрикнула, цього разу з переляку за хлопчика — адже він напевне розбився,— і чимдуж побігла надвір подивитися, що з ним сталось. Одначе під вікном нікого не було. Тоді вона поглянула вгору, але й там серед нічної темряви не було нічого видко, окрім мерехтливої світлинки, що здалася місіс Дарлінг падучою зіркою.
Вона повернулася до дитячої кімнати й побачила в зубах у Нени якусь дивну річ. Виявилося, що то хлопчикова тінь. Коли він вискакував у вікно, Нена швидко зачинила стулки. Його самого вона вже не спіймала, а от тінь вислизнути не встигла — вона застрягла між стулками й відірвалася.
Будьте певні, що місіс Дарлінг роздивлялася її і так і сяк, одначе тінь була як тінь — нічого надзвичайного.
Нена не довго думала, що робити, й почепила тінь за вікно. Міркувала вона так: той хлопчисько неодмінно повернеться по свою тінь, то нехай собі забирає її і не турбує більше дітей.
Та, на жаль, місіс Дарлінг не могла дозволити, щоб тінь висіла за вікном. Надто вона вже скидалася на якусь ганчірку і псувала весь вигляд будинку. Місіс Дарлінг подумала бува, чи не показати тінь містерові Дарлінгу, але він саме сидів, обмотавши голову вогким рушником,— щоб була ясніша,— і обчислював, у що стануть зимові пальтечка для Джона та Майкла. Отож турбувати його аж ніяк не випадало.
Та й знала місіс Дарлінг наперед, що він скаже: "А все через те, що за няньку в нас собака".
І вона вирішила щільненько згорнути тінь і заховати в комод, аж поки трапиться зручна нагода розказати про неї чоловікові. Як же необачно вона вчинила!
Така нагода випала лише через тиждень, отієї незабутньої п'ятниці. Атож, це сталося саме в п'ятницю.
— І як я забула, що в п'ятницю треба особливо стерегтися!— не раз казала вона чоловікові згодом, тим часом як Нена сиділа поруч неї з другого боку й тримала її за руку.
— Ні, ні,— відказував містер Дерлінг.— Це я в усьому винен.