Певно, то найлегший спосіб десь тебе прилаштувати. Твій дядько… він сам не буде опікуватися тобою, це точно. Він ніким не опікується.
Тут жінка зупинилася, немовби щось вчасно згадала.
— Взагалі він горбатий, — сказала вона далі, — тому в нього все як не в людей. Навіть за молодих літ твій дядько був досить відлюдькуватий, і всі його маєтки його не тішили, аж доки раптом не одружився.
Коли Мері це почула, то мимоволі прикипіла очима до економки. Те, що горбані можуть одружуватися, їй і на гадку не спадало, тому дівчинка вже не могла вдавати зі себе байдужу. Місіс Медлок помітила, що їй врешті вдалося викликати бодай якесь зацікавлення у цієї дивної малої, а оскільки жінка вона була балакуча, то повела далі. Ну бо що іще залишалося робити у вагоні, коли попереду довга дорога?
— Вона була така вродлива, така мила, а він ладен був іти за нею на край світу, зірку з неба дістав би. Ніхто й не сподівався, що вона піде за нього, але вона пішла. Люди казали, що вийшла за нього через гроші. Але то неправда, неправда, — ствердила категорично. — І коли вона померла…
Мері мимовільно здригнулася.
— Ох, померла?! — вирвалося у дівчинки. Вона саме згадала, що колись читала одну французьку казку. У ній розповідалося про бідного горбаня і красуню-принцесу. І Мері раптом стало шкода містера Арчибалда Крейвена.
— Так, померла, — похитала головою місіс Медлок. — І твій дядько зробився ще дивніший, ніж був до того. Його ніщо не цікавило. Нікого не хотів бачити. Тепер більшість часу він їздить по світах, а коли повертається до Мізелтвейту, то закривається у західному крилі і нікого до себе не пускає, тільки Пітчера. Пітчер — то старий слуга, він служив містеру Арчибалду, коли той був дитиною, тому добре вивчив його характер.
Все як у сумній казці, подумала Мері. Старезний будинок на краю вересового пустища (хоча що воно означає, це пустище?), у якому сто зачинених кімнат. І горбатий чоловік, її дядько, який ховається від людей! Невже таке може бути насправді? Якби жила та красуня, його дружина, то все було б інакше. Напевно, вона б нагадувала її маму, носила б легкі мереживні плаття, ходила б на всякі забави і вечірки — і цілий будинок веселився б разом з нею. Але тепер… Дівчинка закопилила губу, роздумуючи про те, що чекає її у тому невідомому маєтку — і тут за вікном пустився дощ. Краплі сплескували і стікали сірими патьоками по запилюженій шибі. Це дуже відповідало пригніченому настрою Мері.
— І не дуже розраховуй, що відразу його побачиш, свого дядька. Думаю, навряд чи він зараз у маєтку, — додала місіс Медлок, ніби того було мало. — Ще одне: ніхто тебе там розважати не буде. Сама собі придумуй забави і бався, сама думай про себе. А в будинку не можна вештатися де хочеш. Тобі відразу покажуть, куди можна заходити, а куди тобі зась. Зате можеш бавитися надворі, у садах — там їх досить. А взагалі маєш пам'ятати: треба слухати, що кажуть, і не пхати скрізь свого носа. Містер Крейвен цього не дозволить. Такі там порядки, от.
— Ніби там є за чим шукати. Дуже мені треба, — пробуркотіла вперта Мері.
І так само як ото було відчула жаль до містера Арчибалда, так само зараз її співчуття в одну мить вивітрилося і вона подумала: певно, доволі неприємний чоловік, той її дядько. Гаразд, так йому і треба!
Дівчинка відвернулася до вікна і втупила погляд у сірі дощові патьоки, що спливали по шибі. Здавалося, цей дощ падатиме вічно. Врешті надворі геть стемніло і Мері поволі заснула.
Розділ 3
Через пустище
Мері спала доволі довго. Прокинулася, коли потяг саме зупинився на якійсь станції. Місіс Медлок встигла купити цілий кошик харчів: печене курча, холодну телятину, хліб з маслом і гарячий чай. Дощ за вікном лив як із відра, по станції ходили люди у мокрих лискучих дощовиках. Провідник вагону засвітив лампу. Місіс Медлок збадьорилась і взялася до курчати і телятини. Мері також пообідала. У місіс Медлок був чудовий апетит: більшість запасів із кошика знищила вона сама. Тоді обоє напилися чаю. Далі економку схилило на сон, а Мері лише сиділа й дивилася, як її великий капор сповзає на бік. Врешті дівчинка також заснула у своєму куточку, заколисана хлюпанням дощу.
Зі сну її вирвало якесь торсання. Надворі було зовсім темно. Потяг стояв на якійсь станції, а місіс Медлок нахилилася над нею і намагалася розбудити:
— Гей, досить спати! — говорила вона. — Вставай. Ми вже у Твейті, а до маєтку ще довга дорога.
Мері підвелася і з напіврозплющеними очима попрямувала до виходу, поки місіс Медлок збирала свої пакунки. Дівчинці навіть на думку не спало допомогти: в Індії всі речі носили слуги, тому їй це видавалося звичайною річчю.
Станція була доволі маленька. Окрім них, тут ніхто більше не висідав. Щойно вони опинилися на пероні, до них підійшов начальник станції і заговорив з місіс Медлок. Уже згодом Мері з'ясувала, що так звучить йоркширська говірка.
— Виджу, ви вже ся вернули, — добродушно сказав начальник, — і привезли зі собов оту панянку.
— Ая', ото вона, — відповіла місіс Медлок, кивнувши через плече у бік дівчинки. Економка також перейшла на йоркширську вимову. — А як ся має ваша жінка?
— Та добре, дякую. Кеб чекає надворі.
Запряжений екіпаж стояв на дорозі перед маленькою платформою. Мері він сподобався. Привітний кучер допоміг їй залізти всередину. На його довгому дощовику поблискували краплі дощу, наче намистинки.
Кучер зачинив дверцята, зайняв своє місце — і вони рушили. Дівчинка зручно вмостилася на подушці в кутку, проте спати більше не збиралася. Вона сиділа і дивилася у вікно, бо їй хотілося запам'ятати дорогу до того дивного місця, про яке розповідала місіс Медлок. Мері не боялася: вона просто передчувала, що у тому будинку із сотнею зачинених кімнат — будинку, який стоїть на краю пустища, — може трапитися що завгодно.
— Що таке пустище? — несподівано спитала вона місіс Медлок.
— Дивися у вікно — і за яких десять хвилин зобачиш, — відповіла жінка. — Аби добратися до маєтку, нам тре' зо п'ять миль їхати через Мізельське пустище. Правда, багато вже не зобачиш, бо темно.
Мері більше не розпитувала і прикипіла до шибки. Станція залишилася позаду. Тепер вони в'їхали у якесь село. При тьмяному світлі ліхтарів, почеплених на передку екіпажа, дівчинка мигцем побачила побілені хатинки й освітлені вікна пабу. Потому вони проминули церкву, будинок вікарія і маленьку крамницю, де на вітрині були виставлені іграшки, солодощі та інші дрібнички. Далі екіпаж виїхав на широкий шлях: там будинків уже не було, а лише кущі і дерева обабіч. Вони вже їхали доволі довго — принаймні, так видавалося дівчинці.
Врешті коні сповільнили ходу, немовби піднімалися вгору. За вікном суцільна темрява, лише ліхтарі розсіювали нерівне жовте світло по обидва боки дороги. Тут уже не було ані розлогих кущів, ані дерев. Мері подалася вперед і притислася носом до шибки — і в цю мить кеб добряче струсонуло.
— О, ми вже на пустищі, це точно, — крекнула місіс Медлок.
Мері напружено вдивлялася у битий шлях, що звивався серед маленьких кущиків і якихось низькорослих рослин. Здійнявся вітер, він завивав щораз гучніше.
— Це… це часом не море? — спитала Мері, дивлячись на економку.
— Ні, не море, — відповіла місіс Медлок. — Ні не поле, ні не гори. Це дике пустирище, на якому не росте нічого, крім вересу, дроку та рокитнику, а з тварин тут живуть хіба дикі поні і вівці.
— Мені здавалося, ніби це вода шумить, — сказала Мері. — Такий звук, як на морі.
— Ні, то вітер гуляє в заростях, — відказала місіс Медлок. — Як на мене, це дика і похмура місцина. Хоча є й такі, котрим подобається… особливо коли зацвітає верес.
Дощ нарешті перестав. Зате безнастанно завивав вітер. Вони їхали і їхали крізь нескінченну темряву, і Мері здавалося, що цій дорозі не буде кінця-краю. Дорога то піднімалася, то опускалася. Кілька разів кеб долав мости, під якими клекотіли потоки води. Дівчинка думала, що оте пустище — неначе велетенський чорний океан, від якого вони намагаються втекти по вузенькій береговій смужці.
— Мені це не подобається, — мовила вона сама до себе, — зовсім не подобається, — і ще міцніше стиснула свої тоненькі губи, стараючись не піддатися страхові.
Тут коні знову потягнули вгору і дівчинка завважила поблиск світла попереду. Місіс Медлок також виглянула у вікно і полегшено зітхнула:
— Ох, нарешті! — вигукнула вона. — Це хатинка сторожа. Ще трошки — і будемо пити чай. Після такої дороги…
І справді, коли кеб проминув ворота, їм залишалося іще проїхати зо дві милі поміж високих дерев, які ніби виросли обабіч. Від цього здавалося, немовби кеб рухається по довгому темному тунелі. Та ось тунель скінчився і кеб зупинився перед довгим присадкуватим будинком. Спершу Мері подумала, що там скрізь темно, проте коли вийшла з кебу, то побачила тьмяне світло в одному вікні на другому поверсі.
Старовинні двері, що вели у будинок, справляли неабияке враження. Вони були зроблені з грубих дубових дощок, з'єднаних масивними залізними планками і збитих великими цвяхами. Двері відчинилися — і дівчинка опинилася у величезній тьмяній залі. На стінах висіли старовинні портрети, скрізь стояли фігури у бойових обладунках, але Мері зовсім не хотілося їх розглядати: вона відчула себе дуже маленькою і геть загубленою посеред цієї темної зали.
Біля слуги, який відчинив перед ними двері, стояв літній худорлявий чоловік, дуже акуратно вдягнений.
— Ви маєте завести її до кімнати, — глухо промовив він, звертаючись до економки. — Він не хоче її зараз бачити, бо збирається до Лондона. Поїде завтра зранку.
— Добре, містере Пітчере, — відповіла місіс Медлок. — Кажіть, що від мене треба, я все зроблю.
— Місіс Медлок, від вас треба, аби ви пильнували за порядком, щоб господаря ніхто і нічим не турбував, — наказав містер Пітчер.
Економка кивнула головою на знак згоди. І тоді Мері Ленокс повели широкими сходами спершу вгору, потім униз, потім довгим коридором і тоді знову кілька сходинок догори, тоді через ще один коридор, і ще один… Нарешті місіс Медлок відчинила якісь двері — і дівчинка опинилася у кімнаті. Тут горів камін, а на столі вже чекала вечеря.
— Ну, тепер ти на місці! — нецеремонно заявила місіс Медлок. — Будеш жити у цій кімнаті, і сусідня — також твоя.