Тільки гляди, не…
— Цезарева дружина понад усякі підозри.
— Звісно, але…
— Але я не буду дружиною твоєю, любий, так?
— Я не це хотів сказати.
— Але ти все одно любитимеш мене як дружину і ніколи, ніколи не… Ох, я знаю, ти будеш такий самий, як і інші чоловіки. Тобі обридне і… і…
— Як ти можеш? Я…
— Обіцяйся мені.
— Авжеж, обіцяюся!
— Ти так легко це кажеш, любий. Звідки ти можеш бути певний? А я? Я так мало можу тобі дати, а все ж так багато… О Клайде! Обіцяйся, що ніколи не кинеш мене!
— Ну от! Надто рано ти починаєш сумніватися. Адже сказано: "Доки смерть нас не розлучить".
— Гай-гай, я вже раз казала такі слова… Йому, а тепер…
— А тепер, моя кохана, більше не муч себе такими розмовами. Звісно, я ніколи, ніколи не…
І вперше їхні тремтячі уста зійшлися. Панотець Рубо дивився крізь вікно на дорогу, але врешті не витримав. Він кахикнув і озирнувся.
— Тепер ваша черга, панотче!
Вортонове обличчя сяяло вогнем першого поцілунку. В голосі його бриніла певність у свою перемогу. Він не мав жодного сумніву, чим скінчиться їхня розмова. Так само була певна й Грейс, бо усміх грав у неї на устах, як вона глянула на священика.
— Дитино моя, — почав той, — серце мені крається з жалю до вас. Ваша мрія чудова, але вона не може справдитися.
— А то через що, панотче? Я ж погодилася.
— Ви самі не знаєте, що робите. Ви не подумали за присягу, що її склали перед богом тому, кого назвали своїм чоловіком. Мій обов'язок нагадати вам тепер про святість такої обітниці.
— А як я розумію її святість і все ж відмовляюся від неї?
— Тоді бог…
— Який бог? Бог у мого чоловіка такий, що я не можу його визнавати. Отже, є багато богів.
— Дитино! Не кажіть такого! Ох! Ви так не думаєте, я розумію. В мене теж були такі хвилини. — На мить він перелинув у свою рідну Францію, і жінку, що сиділа перед ним, заступила інша, з задуманим обличчям і смутними очима.
— Що ж, панотче, виходить, мій бог покинув мене? Я не грішніша за інших жінок. Я тяжко горювала з ним, за що ж, я маю страждати й далі? Чому мені не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!
— Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернітеся. Здайтеся на його волю, і темрява зникне. О дитино моя…
— Ні, шкода й мови. Як я собі постелила, так і висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарає, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жінка.
— Моя мати була жінка.
— Так, але…
— I Христос народився від жінки.
Вона не відповіла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася ліктем на стіл, на обличчі її написана була рішучість. Усміх зник. А панотець Рубо розпочав з іншого боку.
— У вас є діти?
— Колись я хотіла їх мати, але тепер ні. І я рада, що нема.
— А мати?
— Мати є.
— Вона вас любить?
— Так.
Вона відповіла пошепки.
А брат? Ні, це не те, він чоловік. А сестра є?
Вона, тремтячи, кивнула головою.
— Молодша? На багато?
— На сім років.
— І ви добре все зважили? Подумали про них? Про свою матір? І свою сестру? Вона стоїть на порозі свого жіночого життя, і ваш нерозважний вчинок може мати велику вагу для неї. Чи ви могли б піти до неї, подивитися на її свіже молоде личко, взяти її руку в свою, притулитися своєю щокою до її щоки?
На цю мову їй в уяві постали такі живі образи, що вона не витримала.
— Годі! Годі! — закричала Грейс і зіщулилася, як собака під батогом.
— Вам доведеться зважити на все це; то краще зважте тепер, завчасу.
В погляді його світилося глибоке співчуття, але вона того не бачила, обличчя ж його, тремтячи з нервового напруження, було незламне. Опанувавши себе, насилу стримуючи сльози, вона підвела голову.
— Я подамся далеко. Вони ніколи мене не побачать і врешті забудуть. Я немов умру для них. І… і я поїду з Клайдом… сьогодні.
Здавалося, що вже на тому кінець. Вортон ступив наперед, але священик звів руку й спинив його.
Ви хотіли мати дітей?
Грейс мовчки кивнула головою.
— І просили їх у бога?
— Часто.
— А тепер ви подумали, що станеться, коли ви народите дитину?
Панотець Рубо зиркнув на чоловіка, що стояв біля вікна.
На мить обличчя їй засяяло, але відразу згасло. Вона збагнула, що той має на думці. Вона звела руки, благаючи пожаліти її, але священик повів далі:
— Чи ви можете уявити собі невинне немовля в себе на руках? Хлопчика. Бо світ не такий суворий до дівчини. Та вже саме молоко у ваших грудях обернеться на жовч! А могли б ви бути горді й щасливі з вашого сина, знаючи, що інші діти…
— О, майте милосердя! Досить!
— Все на дитині окотиться…
— Мовчіть! Мовчіть! Я вернуся! — вона впала йому до ніг.
— Дитина ростиме, не відаючи нічого поганого, аж одного дня їй люди кинуть в обличчя страшне слово…
— Ох, боже мій! Боже мій!
Грейс голосила на підлозі. Священик зітхнув і підвів її на ноги. Вортон кинувся до неї, та вона порухом спинила його.
— Не підходь до мене, Клайде! Я вертаюся. Сльози котилися їй по обличчю, але вона не втирала їх.
— Після всього?! Ти не підеш! Я тебе не пущу!
— Не зачіпай мене! — Вона затремтіла й відступилася назад.
— Ні! Ти моя! Чуєш! Ти моя! — вигукнув Вортон, а потім напався на священика: — І що з мене за дурень, дозволити вам ляпати казна-що! Дякуйте своєму богові, що ви духовна особа, а то б я вам… Що, скористалися своїм панотцевим правом? Ну, а тепер ідіть геть з мого дому, а то я можу забути, хто ви!
Панотець Рубо вклонився, взяв її за руку й рушив до дверей. Але Вортон став на дорозі.
— Грейс! Ти казала, що кохаєш мене?
— Казала.
— І тепер кохаєш?
— Так.
— Скажи ще раз.
— Я кохаю тебе, Клайде, кохаю.
— Ну що, панотче, — гукнув він. — Ви чули, що вона казала, і все ж ведете її назад, де її чекає пекло, де їй доведеться щохвилі брехати своєму чоловікові?
Але панотець Рубо раптом уштовхнув жінку до другої кімнатки й зачинив двері.
— Цитьте! — прошепотів він до Вортона, недбало сідаючи на стілець. — Пам'ятайте, що це задля неї! — додав він.
В хатині аж загуло від брутального стуку в двері, клацнула клямка, і ввійшов Едвін Бентам.
— Ви не бачили моєї дружини? — спитав він, як тільки привітався.
Дві голови хитнулися, що ні.
— Я помітив, що її сліди від нашої хатини йдуть униз, — провадив він обережно. — А на дорозі вони зникли якраз навпроти стежки до вас.
Вони слухали його байдуже.
— І я… я думав…
Що вона була тут? — загримів Вортон.
Священик утихомирив його поглядом.
— Ви, сину мій, бачили, що її сліди йдуть до цієї хатини?
Хитрий панотець Рубо! Він ще годину тому добре затер сліди, як ішов сюди тою самою стежкою.
— Я добре не роздивлявся, я… — Він підозріло зиркнув на двері до другої кімнатки, а потім запитливо на священика. Той похитав головою, але Бентам усе ще сумнівався.
Хутенько помолившись у думці, панотець Рубо підвівся.
— Якщо ви не вірите, то… — він удав, ніби наміряється відчинити двері.
Священики не брешуть. Едвін Бептам часто чув про це й вірив, що так воно й є.
— Та я вірю, панотче, — сквапно відповів він. — Я лише дивуюся, куди це пішла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до місіс Стентон, у Французьку ущелину. А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларів за центнер. Кажуть, що чечако так і комашаться на річках. Але мені треба йти. Бувайте здорові.
Двері хряснули, і вони побачили крізь вікно, як Бентам попростував до Французької ущелини шукати своєї дружини.
Кілька тижнів пізніше, якраз після червневої поводі, двоє людей вивели човна на середину річки і прив'язали його до пливучої ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирі. Панотцеві Рубо звелено залишити верхів'я й вернутися до своєї смуглявої пастви в Мінуку. Там з'явилися білі люди, і індіяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються богові, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кід теж мав справи на пониззі, отож і мандрували вони вкупі.
На цілу Північ лише Мелмют Кід знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тільки перед ним священик скидав святобливу одежу і ставав звичайною людиною. Та й чому ж би ні? Вони добре знали один одного. Хіба ж вони не ділилися останнім шматочком рибини, останньою дрібкою тютюну, останньою потаємною думкою на пустельних просторах Берінгового моря, в згубних лабіринтах Великої Дельти під час жахливої зимової мандрівки від миса Барроу до Поркюпайну?
Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрієм з півночі. Мелмют Кід накрутив свого годинника. Була саме північ.
— Нема чого журитися, друже! — Кід, видно, провадив далі перервану розмову. — Бог напевне простить за таку брехню. Як сказав один поет, що завжди висловлюється до речі:
Якщо ти чув слова її признання,
То хай уста тобі скує мовчання.
Коли брехня рятує від загину, —
Бреши аж до останньої хвилини!
Панотець Рубо вийняв з уст люльку й задумався.
— Той поет правду каже, але не це мучить мою душу. Брехня й кара за неї в руках божих, але… але…
— А що ж? Ваші руки чисті.
— Ні, Кіде. Я довго про це думав, але що є, те вже є. Я ж знав, який у неї чоловік, і попри все змусив її вернутися.
З лісу на березі дзвінко заспівала вільшанка, звіддалік долинув голос куріпки, коло берега, чалапаючи по воді, зайшов у річку лось. А двоє людей у човні мовчки курили.
МУДРІСТЬ ПОДОРОЖНА
Ситка Чарлі доконав неможливого. Інші індіяни теж, може, не згірше за нього знали мудрість подорожну, але тільки Ситка Чарлі пізнав мудрість білих людей, подорожню честь і закон. Однак те знання далося йому не за один день. Розумові індіянина важко узагальнювати, і аж коли фактів набирається багато й вони часто повторюються, він осягає їхнє значення. Ситка Чарлі змалку крутився серед білих людей, а вирісши, зважився пов'язати свою долю з ними, зрікшись раз і назавжди свого народу. Поважаючи, майже обожнюючи могутність білих людей і міркуючи, звідки вона береться, він не відразу збагнув її таємничу силу — честь і закон. І, тільки довгі роки нагромаджуючи досвід, він, нарешті, з'ясував собі все до кінця. Сам чужинець, він зрозумів її краще від білої людини; сам індіянин, він досяг неможливого.
А від цього повстала в ньому певна зневага до свого люду. Звісно, він затаював ту зневагу, але тепер вона виливалася бурею різноманітної лайки, що сипалась на голови Ка-Чукте й Гоугі.