Вони обидва подивилися на неї.
— Ніякі. Ніякісінькі.
І Сімон засміявся, засміявся так весело, що По:::, відвернулася, щоб не зареготати й собі. Капелюшник ображено відійшов. Відступаючи назад, щоб краще роздивитися вітрину, Поль плечем зачепила Сімона, який встиг непомітно наблизитись і тепер підтримав її під лікоть.
— Дивіться,— сказав він замріяно,— сонце.
Крізь іще мокре скло на них падало сонце, лагідне, тепле, немов сповнене осіннього каяття.
— Так, сонце,— відгукнулася вона.
На якусь хвильку вони застигли. Поль стояла ще на помості вітрини, вища за нього, обернена до нього спиною, та все ж спираючись на його руку. Потім вона відхилилася.'
— Вам треба піти поспати.
— Я голодний,— відповів він.
— Тоді підіть пообідайте.
— А ви зі мною не хочете?
Поль завагалася. Роже дзвонив, що затримається. Вона мала намір перекусити сандвічем у барі навпроти і трошки пройтися по магазинах. Але під цими несподіваними променями сонця вона з огидою уявила собі кахлі кав'ярень і коридори універмагів. їй захотілося побачити траву, хоча б і пожовклу від холодних подувів осені.
— Я хочу побачити траву,— сказала вона.
— Можна й йа траву. Зі мною моя старенька машина, їхати недалеко.,.
Вона насторожено піднесла руку. Заміська поїздка із цим незнайомим молодиком може бути нудною... Дві години наодинці з ним...
— Або в Булонський ліс,— заспокійливо додав він. Якщо вам буде нудно, ви зможете викликати по телефону таксі.
— Який же ви передбачливий!
— Мушу сказати, сьогодні вранці мені було дуже соромно, коли я прокинувся. Я приїхав вибачитись.
— Такі речі 8 усіма трапляються,— лагідно відповіла Поль.
Вона наділа пальто. Одягалась вона елегантно, зі смаком. Сімон відчинив їй дверцята, і вона сіла, так і не пригадавши, коли сказала "так", коли погодилась на цей безглуздий обід. Сідаючи в машину, вона за щось зачепилася панчохою і аж застогнала зі злості.
— Ваші дівчатка, напевно, ходять у штанях.
— У мене їх більше немає.
— Дівчаток?
— Авжеж.
— Як же так сталося?
— Не знаю.
їй захотілося поглузувати з нього. її веселило це поєднання сором'язливості й зухвалості, іноді аж смішної поважності й дотепності. Він сказав "не знаю" майже пошепки і з загадковим виглядом. Вона похитала головою.
— Спробуйте пригадати... коли почалася смуга холодного ставлення до вас?
— Знаєте, я скоріш сам винен. У мене була дівчина, дуже мила, але занадто романтична. Щось на зразок ідеалу юності для сорокарічних.
її раптом наче вдарило.
— А який ідеал юності в сорокарічних?
— Загалом... вираз вона мала похмурий, свою малолітражку гнала як навіжена, вціпивши зуби; ледве прокипув-шасц курила міцні сигарети... а мені казала, що кохання — це не більше, діж контакт шкірних покривів.
Поль засміялася.
— А далі що?
— Коли я від неї пішов, вона все-таки плакала. Я цим не хвалюся,— поквапливо додав він.— Такі речі мене жахають.
У Булонському лісі пахло мокрою травою, лісом, що повільно в'яне, осінніми дорогами. Сімоп зупинився перед маленьким ресторанчиком, швидко оббіг навколо машини і відчинив дверцята. Поль уся напружилась, щоб вийти з машини більш-менш граціозно. Вона почувала себе втікачкою.
Сімон відразу замовив коктейль, і Поль суворо подивилась на нього.
— Після вчорашнього вечора вам треба було б пити саму тільки воду.
— Я чудово себе почуваю. До того ж мені бракує хоробрості. Я мушу зробити так, щоб ви не дуже нудьгували, от я й намагаюся бути в формі.
Ресторан був майже порожній, а офіціант — понурий. Сімон мовчав, мовчав і тоді, коли було зроблено замовлення. Проте Поль і не думала нудьгувати. Вона почувала, що мовчить він неспроста, що він має план розмови на цей обід. У нього, напевне, повно всіляких потаємних думок, як у кота.
— Так він більше навіюватиме деякі образи,— раптом пронявкав він, перекривляючи капелюшника, і Поль з несподіванки засміялася.
— Ви завжди так добре перекривляєте інших?
— Частенько. На жаль, у нас із вами мало спільних знайомих. Якщо я вдам свою матір, ви скажете, що я негідник. І все ж таки: "Вам не здається, що стьожка атласу, ось тут, трохи праворуч, надасть інтер'єру тепла, затишку?"
— Ви таки негідник, але схоже.
— Що ж до вашого вчорашнього приятеля, то до нього я ще не придивився. До того ж його неможливо імітувати.
Запала хвилька мовчання. Поль усміхнулася.
— Так воно й є.
— А я лиш бліда копія десятка надто розпещених молодих людей, які завдяки батькам дістали який-небудь необтяжливий фах і думають лише про те, чим би зайняти себе. Так що ви в програші від заміни,— я маю на увазі обід.
Його задерикуватий тон насторожив Поль.
— Роже не мав часу,— відповіла вона.— Інакше мепе б тут не було.
— Я знаю,— промовив він, і в його голосі прозвучав бентежний сум.
Під кінець обіду обоє розповідали про свою роботу. Сімон зобразив цілий судовий процес з приводу вбивства через ревнощі. В певний момент він підвівся і, вказуючи пальцем на Поль, що не могла втриматися від сміху, проголосив:
— А вас, вас я звинувачую у тому, що ви не виконали свого людського обов'язку. В ім'я померлого я вас звинувачую у тому, що ви дозволили коханню обминути вас, знехтували обов'язок кожної живої істоти бути щасливою, ішли в житті манівцями, уникали прямої дороги і з усім змирилися. Вас би слід засудити на смерть. Але ви будете засуджені на самотність.
Він замовк, одним духом вихилив склянку вина. Поль не зворухнулася.
— Жахливий вирок,— усміхнулась вона.
— Найстрашніший,— промовив він.— Я не знаю ні страшнішого, ні більш неминучого вироку. Особисто для мене немає нічого страшнішого. А втім, як і для будь-кого іншого. Тільки ніхто в цьому не зізнається. А мені часом хочеться вити: я боюся, боюся, любіть мене!
— Мені теж,— мимоволі вихопилося у Поль.
І в ту ж мить перед нею постала її кімната із запнутими шторами, стіна навпроти ліжка, старомодна картина па стіні, ліворуч — маленький комодик. Все те, на що вона дивилася щодня вранці і ввечері, все те, па що вона напевне дивитиметься і через десять років. Ще самотніша, ніж тепер. Роже, ну що він коїть, той Роже? Він не має права, ніхто не має права засудити її на самотню старість, ніхто, навіть вона сама...
— Зараз я вам, мабуть, здаюся ще смішнішим і плаксивішим, ніж учора,— тихо сказав Сімоп.— Чи, може, ви думаєте, що, мовляв, молодий чоловік вирішив зіграти комедію, сподіваючись вас розчулити?
Він сидів навпроти неї, у його світлих очах мерехтіла тривога, а обличчя було таке гладеньке й щире, що Поль захотілося торкнутись його рукою.
— Ні-ні,— відповіла вона,— я подумала... подумала, що ви замолодий ще для цього. І, безумовно, вас люблять.
— Для кохання потрібні двоє. Ходімо погуляємо трохи. Зараз чудова погода.
Вони вийшли, він узяв її під руку, і вони пройшли кілька кроків мовчки. Осінь лагідно проникала в серце Поль. Мокре, руде, уже напівзатоптане листя злипалося, помалу перемішувалося з землею. Вона відчула ніжність до цієї безмовної постаті, на руці якої спочивала її власна рука. Цей незнайомець на кілька хвилин став товаришем, супутником, кимось, із ким ідеш безлюдною алеєю під кінець року. Поль завжди відчувала ніжність до своїх супутників, чи то на прогулянці, чи в житті, вдячність за те, що вони вищі па зріст, що вони такі відмінні від неї і водночас такі близькі. їй уявилось обличчя Марка, її чоловіка, якого вона залишила, і разом з ним залишила легке життя, і ще одне обличчя, інше, обличчя того, котрий її дуже кохав. І нарешті обличчя Роже, єдине обличчя, що в її пам'яті поставало живим і мінливим. Троє супутників у житті однієї жінки, троє добрих супутників. Хіба цього мало?
— Ви засмучені? — запитав Сімон.
Вона обернулась до нього і мовчки всміхнулася. Вони йшли і йшли.
— Я хотів би,— сказав Сімон приглушеним голосом.— Я хотів би... Я вас зовсім не знаю, але хотів би, щоб ви були щасливою. Я... я захоплений вами.
Але вона його вже не слухала. Було пізно. Роже вже дзвонив, щоб запросити її куди-небудь на каву. А її нема вдома. Роже пропонував поїхати десь у суботу, провести вихідні разом за містом. Чи зможе вона звільнитися до того часу від своєї роботи? І чи не перехоче він? А може, це тільки одна з тих обіцянок, які виривало у нього кохання, ніч, коли (Поль добре це знала) він не уявляв собі без неї свого життя, і коли їхнє кохання здавалось таким очевидним, вагомим, що він уже переставав опиратися. Та досить йому було зачинити за собою двері її квартири, вдпхнути на вулиці дражливий запах своєї незалежності, як вона знову втрачала його. По дорозі назад Поль майже весь час мовчала, потім подякувала Сімонові й заявила, що буде рада, якщо він коли-небудь подзвонить їй. Сімон, завмерши на місці, дивився їй вслід. Він почував себе дуже стомленим і незграбним.
Розділ V
Це й справді був приємний сюрприз. Роже потягся до нічного столика і дістав сигарету. Молода жінка, що лежала поруч, хихикнула.
— Чоловіки завжди після цього курять. Зауваження не вельми оригінальне! Роже простяг їй
пачку сигарет, але вона заперечливо похитала головою.
— Мейзі, можна вас про щось запитати? Що на вас сьогодні найшло? Ми знайомі уже два місяці, і ви й на крок не відходили від Шереля...
— Шерель корисний для мене, для моїх справ. Але ж мені хочеться трохи й розважитись. Розумієш?
Роже подумки відзначив, що вона з тих жінок, які в ліжку автоматично переходять на "ти". Він засміявся.
— А чому саме зі мною? На цьому коктейлі були дуже милі хлопчики.
— Ти знаєш, хлопчики тільки й знають, що плескати язиком. І потім, ти маєш до цього смак, це на тобі написано. Повір, такі зустрічаються все рідше. Жінки це відчувають. І не кажи мені, що ти не звик до швидких перемог...
— Але ж не до такпх швидких,— засміявся він.
Вопа була дуже гарненька. В її тісній голівці напевно роїлося безліч дрібненьких ідейок про життя, про чоловіків, про жінок. Якби він був наполегливіший, вона охоче пояспила б, як, на її думку, треба жити на світі. Було б, мабуть, навіть цікаво. Як і щоразу, він почувався розчуленим і бачив себе немов збоку, мало не жахаючись на думку, що всі ці прекрасні й такі різні тіла, які він так любив відкривати для себе, блукають вулицями, блукають у житті і що водять їх отакі обмежені й непевні голівки. Він погладив їй коси.
— А ти, ти, видно, лагідний,— сказала вопа.— Такі, як ти, здоровенні ломовики, завжди лагідні.
— Звісно, лагідний,— неуважно погодився він.
— Мені не хочеться розлучатися з тобою,— вела вона далі.— Якби ти знав, який він зануда, отой Шерель.
— Я цього ніколи не знатиму.
— А чи не податися нам кудись на два дні, Роже? На суботу й неділю.