Ніби ЗІІІ днів десять не спав, не їв, помирав зі спраги.
— Ви глузуєте з мене?
— Ні,— відповів Сімон.— Вибачте, я буду стараннішим.
Задкуючи, він вийшов з кабінету, сів за стіл і, не помічаючи здивованого погляду Аліси, обхопив голову руками. "Що це зі мною? — думав він.—Що ж це зі мною?" Він намагався пригадати: дитинство в Англії, студентські роки, пристрасть, так, саме пристрасть у п'ятнадцять років до материної приятельки, що за тиждень просвітила його; легке життя, веселі друзі, дівчата, автостради, залиті сонцем...
усе кружляло в пам'яті, і пі на чому він не міг сппнитися. Може, нічого з ним і не було. Просто йому двадцять п'ять рокіз.
— Не журіться,— сказала мадам Аліса.— Він пересердиться, ви ж знаєте.
Сімон не відповів. Він щось задумано креслив олівцем по бювару.
— Краще подумайте про вашу нову знайому,— додала вже стривожена мадам Аліса.— Чи то пак про спразу Гійо,— поправилась вона.
— У мене немає ніякої нової знайомої,— мовив Сімон.
— А та, з котрою ви зустрілися сьогодні вранці. Як її звати?
— Не знаю.
І справді, він пе знав навіть її імені. У Парижі є людина, про яку він нічогісінько не знає, і саме' це вже чудово. Саме це вже несподіваний дарунок. 6 хтось на світі, про кого можна цілі дні уявляти все що заманеться.
Лежачи у вітальні на дивані, Роже, страшенно стомлений, повільно курив сигарету. Мало того, що він був цілий день на дебаркадері, стежачи за прибуттям ваговозів, він ще й вимок під дощем, а на додачу, коли настав час обідати, мусив негайно виїхати на Лілльське шосе, де сталася аварія, яка йому обійдеться більш як у сто тисяч франків. Поль прибирала зі столу.
— Як там Тереза? — запитав він.
— Яка Тереза?
— Ван ден Беш. Сьогодні вранці я бозна-чому згадав її ім'я.
— Усе залагоджено,— сказала Поль.— Я оформлятиму її квартиру. Я нічого не розповідала тобі, у тебе стільки неприємностей...
— Гадаєш, те, що ти їх позбулася, завдасть мені ще більше прикрощів?
— Ні, я просто думала...
— Поль, ти вважаєш мене непоправним егоїстом?
Він сів на дивані і втупив у неї свої вирлаті голубі очі. Поль добре знала цей його лютий вигляд. Тепер їй доведеться заспокоювати його, присягатися, що він найкращий у цілому світі — в певному розумінні так воно й було — і що вона з ним зазнала багато щастя. Вона підсіла до нього.
— Ти не егоїст. Ти дуже заклопотаний своїми справами, цілком природно, ти про них і говориш...
— Ні, я хочу сказати — стосовно тебе... Ти мене вважаєш непоправним егоїстом?
Несподівано він зрозумів, що думав про це цілий день, напевне, відтоді, як напередодні покинув її саму біля під'їзду і помітив її розгублений погляд. Поль вагалася: ще жодного разу він не ставив їй такого запитання, може, саме час усе з'ясувати? Але в неї був чудовий настрій, впевненість у собі, а він :такий стомлений... І вона відступила.
— Ні, Роже. Правда, часом я почуваю себе трохи самотньою, не такою вже молодою, нездатною встигати за тобою. Але я щаслива.
— Щаслива?
— Так.
Він знову ліг на диван. Вона сказала "я щаслива", і потайне тривожне запитання, що не давало йому спокою цілий день, відпало саме собою. Йому цього тільки й треба.
— Розумієш, усі ті дрібні пригоди, це... Одне .слово, ти сама знаєш, чого вони варті.
— Знаю, знаю,— тихо сказала вона.
Поль подивилася на нього, на його заплющені очі, і він їй здався зовсім дитиною: лежить собі на дивані, такий великий, дебелий, і по-дитячому питає: "Ти щаслива?" Він просїяг до неї руку, вона взяла її і сіла поруч. Він усе ще не розплющував очей.
— Поль,— промовив він,— Поль, ти ж знаєш, без тебе, Поль...
— Так, зпаю...
Вона нахилилася, поцілувала його в щоку. Він уже спав. Невловним рухом він вивільнив свою руку з рук Поль і поклав її собі на серце. Поль розгорнула книжку.
За годину він прокинувся, пожвавішав, глянув на свій годинник і заявив, що вже час піти десь потанцювати і випити, щоб забути всі ті прокляті ваговози. Поль хилило на сон, та коли Роже щось забагнеться, йому нічого не доведеш.
Він привіз її в ресторан, де вона ніколи ще не бувала,— підвальчик на бульварі Сен-Жермен, оформлений усередині під куточок скверу, весь у плямах тіней. В залі стояв гуркіт латиноамериканських ритмів, що лунали з потужного програвача.
— Не можу я щодня ходити по ресторанах,— сказала Поль, сідаючи за столик.— Завтра я буду як мара. А сьогодні вранці, встаючи...
Лише тепер вона згадала Сімона, бо вдень зовсім забула про нього. Вона повернулася до Роже.
— Уяви, сьогодні вранці...
Але не встигла доказати. Перед нею стояв Сімон.
— Добрий день,— сказав він.
— Познайомтеся: мосьє Ферте, мосьє Ван ден Беш,— відрекомендувала їх одне одному Поль.
— Я вас шукав,— заявив Сімон.— І ось знайшов. Це добрий знак.
Не чекаючи запрошення, він сів на стілець за їхнім столиком. Роже невдоволено випростався.
— Я вас усюди шукав,— не вгавав Сімон.— І вже думав, чи не приснилися ви мені.
Очі його блищали, він поклав руку на лікоть приголомшеної Поль.
— Ви, напевне, помилилися столиком,—пробурчав Роже.
— Ви одружена? — не зважаючи на нього, запитав Сімон.— Мені не хотілося б цьому вірити.
— Він мені набрид,— голосно сказав Роже.— Зараз я його випроваджу.
Сімон подивився на нього і сперся ліктями на стіл, обхопивши руками голову.
— Ви маєте рацію, пробачте. Я, здається, хильнув зайвого. Але сьогодні вранці я відкрив для себе, що за все життя нічого путнього не зробив. Нічогісінько.
— Тоді зробіть щось путнє хоч тепер: ідіть геть!
— Облиш його,— тихо сказала Поль.— У нього якісь прикрощі. Кому не траплялося випити зайве? Це син твоєї... як її... Терези.
— Син? — вражено перепитав Роже.— Це вже занадто! Він нахилився. Сімон знесилено опустив голову на руки.
— Прокиньтесь,— поторсав його Роже.— Давайте вип'ємо разом. Потім розповісте про своє лихо. Я сходжу по склянки, бо тут не дочекаєшся!
Поль повеселішала. Вона тішилась на саму думку про розмову між Роже і цим дивакуватим хлопцем. Сімон підвів голову і тепер дивився вслід Роже, що ледве пробирався поміж столиками.
— О-о, чоловік! — промовив він.— Еге ж? Справжній чоловік! Ненавиджу таких здорованів, мужніх, розважливих, я...
— Люди складніші, ніж вам здається,— сухо заперечила Поль.
— Ви його любите?
— Це вас не стосується.
Пасмо волосся спадало йому на чоло, від свічок різкіше вимальовувались риси його обличчя, він був прекрасний. Дві жінки за сусіднім столиком отетеріло втупилися в нього.^
"— Вибачте, будь ласка,— зітхнув Сімон.— Ото дива, з самого ранку тільки те й роблю, що вибачаюся. Знаєте, здається, я нікчема.
Повернувшись із трьома склянками в руках, Роже пробурмотів, що рано чи пізно кожен доходить такого висновку. Сімон одним духом вихилив свою склянку й обачно мовчав. Він і далі непорушно сидів за їхнім столиком. Дивився, як вони танцюють, слухав їхні розмови, але, здавалося, нічого не чув і не бачив; потроху вони зовсім забули про нього. Лише зрідка Поль, повертаючи голову, помічала, що він сидить поряд, як слухняне дитинча, і пе могла утриматись від посмішки.
Коли Роже і Поль вже мали йти, він також чемпо підвівся і зразу ж упав. Вони вирішили відвезти його додому. В машині Сімон заснув, і голова його весь час хилилася на плече Поль. У нього було шовковисте волосся, дихав він зовсім тихо. Поль зрештою поклала долоню йому на лоб, щоб він не вдарився об скло, і його голова безвладно обважніла па її руці. На проспекті Клебер Роже вийшов, обійшов машину і відчинив дверцята.
— Обережно,— прошепотіла Поль.
Роже помітив вираз її обличчя, але, нічого не сказавши, витяг Сімона з машини. Того вечора він, довізши Поль додому, лишився в неї, і вже дрімаючи, довго тримав її в обіймах і заважав заснути.
Розділ IV
На другий день ополудні, коли Поль, стоячи навколішки у вітрині, доводила хазяїнові крамниці, що надівати капелюшок на гіпсовий бюст — не дуже оригінально, прийшов Сімон. Заховавшись за кіоск, він хвилин п'ять спостерігав за нею і чув, як калатає в грудях серце. Проте не знав чому. Чи тому, що він побачив Поль? Л чи тому, що він ховається? Але він завжди полюбляв ховатися. А то раптом починав посіпувати лівою рукою, праву тримаючи в кишені, паче в ній був револьвер або вона була вражена екземою, і це жахало людей у крамницях. З нього вийшов би добрий пси-хоаналітик — так припаймні вважала його мати.
Дивлячись, як Поль стоїть навколішки у вітрині, він думав, що краще було б піколп її пе зустрічати й не бачити у такій позі крізь скло. Тоді не довелося б сьогодні вже вдруге нариватися на певну відмову. Що він учора наговорив? Поводився як дурник, нализався, розводився про свою душу — та це ж переходить усі межі пристойності! Сімон притиснувся спиною до кіоска, ледве стримуючись, щоб не піти геть, потім прощально подивився на Поль. І раптом йому захотілося перебігти через вулицю і вирвати в неї з рук отого жахливого, наїжаченого довгими шпильками капелюшка, вирвати саму Поль у такої роботи, у такого життя, коли доводиться вставати на світанку, а потім приходити сюди і вклякати у вітрині на очах у перехожих. Пішоходи зупинялися, зацікавлено дивилися па неї, і в цій позі, навколішки і з простягненими до гіпсового бюста руками, вона, звичайно, багатьох вабила. Він і сам загорівся жагою і перебіг вулицю.
Сімон уже уявив, що Поль, стомившись від усіх отих поглядів, змучена ними, радо обернеться до нього як до людини, що має принести їй розраду, але "вона обмежилась холодною посмішкою.
— Ви хочете подарувати комусь капелюшка?
Сімон щось промимрив, і капелюшник не без кокетства штовхнув його в бік.
— Любий, ви чекаєте на Поль? От і добре, але поки що, будь ласка, сядьте он там, дайте нам закінчити.
— Він мене не чекає,— відгукнулася Поль, переставляючи підсвічника.
— Я поставив би його лівіше,— сказав Сімон.— І трошки б відсунув назад. Так він більше навіюватиме деякі образи.
Вона сердито подивилася на нього. Він усміхнувся. Він уже грав нову роль. Тепер він був молодим чоловіком, що зайшов по свою коханку в якийсь вишуканий заклад. Молодим чоловіком з тонким бездоганним смаком. І захоплення капелюшника-мужеложця, хоча сам Сімон був байдужий до таких речей, стане, звичайно, предметом жартів між ним і Поль.
— Він має рацію,— підхопив капелюшник.— Так він більше навіватиме деякі образи.
— Які? — холодно запитала Поль.