— пояснив Гієнець, скромно опустивши очі.
Отож, Песик спокійно влаштувався у Гієнця і Кабанця. Еге, у одного і другого, бо не можна було б сказати, що квартира належала комусь одному з них. Гієнець мав там такі ж права, як і Кабанець, його господар, (але він ніколи не казав "господар", він називав його своїм "другом"), і йому дозволялося вештатися по всіх кімнатах. Але він ніколи тим не зловживав.
— Я не сплю в його ліжку, розумієш: ми обоє такі товсті, що нам би було незручно.
Через день Гієнець і Песик проводжали Кабанця на Ліонський вокзал. Іноді вранці, іноді ввечері. А тоді йшли вештатися по Парижу.
XXIII
ЄДИНИЙ ВИХІД — СПОДОБАТИСЯ
Після прогулянок вони поверталися додому, до Кабанця. Гієнець умів відчиняти двері, що для собаки вже не-абищо. Але він вмів їх і зачиняти, що набагато краще.
— Це такі хитрощі, яким треба навчитися, якщо хочеш лишитися вільним псом; зачиняти двері, витирати лапи, пити воду з-під крану...
— А хто тебе цьому навчив? — допитувався Песик.
— Кабанець, хто ж іще!
Песик не розумів, як Кабанець, господар Гієнця, міг вчити його бути вільним псом.
— Це не господар, — усоте втовкмачував Гієнець, — це мій друг!
— А яка відмінність між господарем і другом? — питав Песик.
І Гієнець тепляче пояснював.
Він його навчив усьому. Усьому тому, чого не встигла навчити Чорнуха. Усьому, чому міг би навчити Копиця, якби вони зустрілися не в притулку для бродячих тварин.
— Ти багато чого знаєш завдяки тим двом, — хвалив Гієнець. — Чорнуха навчила тебе чудово розбиратися в запахах, ти з першого погляду розпізнаєш найкращі шматки і дуже обережний з автомобілями! А товариш з буцегарні навчив тебе сміливості, дружби. Ці дві собачі якості завжди високо цінувалися. Люди? Ну що ж, чудово! Тобі поталанило їх зустріти.
А тепер Гієнець вчив його всьому іншому. Він говорив з ним про людей. Про людей і собак. Про їхні стосунки.
— Якщо тебе хоче побити чоловік, що ти робиш?
— Перший нападаю! — гарчав Песик.
— Дурень! Ти ж не налякаєш навіть мухи!
— Неправда, — гарячкував Песик. — На півдні я налякав тлусту білявку.
— Знаю, розповідав. Просто вона була короткозора і вирішила, що ти — пацюк. Люди страшенно бояться пацюків.
— Гаразд, якщо на мене нападатиме людина, що мені робити?
— Сідаєш, корчиш із себе якнайдурнішого і дивишся на неї, нахиляючи голову з правого боку на лівий, так, щоб одне вухо стояло сторч, а інше звисало.
— А далі?
— Далі людина тане. Стає лагідною, як ягня. Цьому прийому не можуть опиратися і найжорстокіші.
Погляд Гієнця затуманився.
— Я тобі розкрию одну річ, дуже важливу річ, Песику. Чоло у нього взялося брижами, так напружено він
думав.
— І що ж?
— А ось що... Коли вже вродилися такі страхітливі, як ти і я, то єдиний вихід — сподобатися.
— Що це таке — сподобатися?
Уся голова Гієнця зморщилася від напруженої думки.
— Треба щоб тебе полюбили.
— А як це?
Мовчить. Довго дивиться. Зітхає.
— Я і цього тебе навчу.
XXIV ЗМІШАНІ ДІТИ
Звісно, Песик багато оповідав про Вишеньку. Описував її з усіх боків: і впертість, і напади люті, і ніжність у перші дні, і вплив на дорослих.
— Не хочу розчаровувати, — відказував Гієнець, позіхаючи (говорили вони пізно вночі), але твоя Вишенька не дуже оригінальна. Дівчисько, яких багато: збирається стати дорослою, хоча зараз у ній все змішалося.
— Змішалося?
— Вона капризує, якщо це зрозуміліше, — так кажуть дорослі. Але це не капризи, а мішанина, вона ще не знає, чого хоче.
А що песик не розумів про що мова, Гієнець повів його і показав інших змішаних дітей. Погода була похмура, між третьою й четвертою дня, між хмарами ледь пробивався знічений промінь сонця. Двори дитсадків і шкіл наповнилися крихітними галасливими дітьми. Песик і Гієнець сиділи за огорожею і спостерігали.
Діти бавилися під каштанами. Бавилися? "Хіба це можна назвати забавою?" — думав Песик. Вони дуже спокійно робили якісь мудровані речі парами чи невеличкими групками, а потім починалася загальна сварка. Але сварка так само швидко минала, як і починалася, і всі знову бралися До ігор з поважністю професіоналів.
У кутку садка, біля гірки, сидів дуже товстий рожевий хлоп'як і плакав, широко роззявляючи велетенського рота. З його широко розплющених очей сльози лилися потоками. "Як він побивається!" — розчулився Песик. Ось із каштана злетів листочок і плавно приземлився перед хлопчаком. Той одразу перестав плакати і заходився розглядати листочок з ідіотською посмішкою, ніби нічого іншого для нього не існувало.
На центральній алеї маленька дівчинка розповідала щось дуже хвилююче іншій маленькій дівчинці, яка захоплено слухала. Коли це надійшла третя. І та, яка слухала, кинула ту, яка розповідала, і підійшла до третьої. А та, що розповідала, говорила далі, ніби нічого не сталося й реготала після кожного речення. Тим часом чвона підійшла до пісочника. Там Песик зауважив Педанта. У нього були відерце й лопатка, і він саме добудував чотирнадцяту вежу свого замку з піску. Чудову вежу з зубцями, з галереями, з навісними бійницями і просто бійницями — усе, як годиться. Будував він в окулярах і дуже ретельно. Усі вежі були з'єднані фортечними мурами, на яких він не полінувався накреслити пальцем обриси брил. Тепер він лопаткою розгладжував поверхню чотирнадцятої вежі, обережно здмухуючи зайві піщинки і пестячи вежу поглядом. Скільки часу він її майстрував? "Яке терпіння!" — подумав Песик. Коли це Педант звів голову. Якийсь дивний блиск промайнув йому в очах. Він зірвався на ноги, розчепірив руки і ротом почав дирчати, як літак. Довгенько, ніби моторизована пташка, він кружляв навколо свого витвору, а тоді без жодних переходів почав репетувати: "Та-та-та-та-та-та-та-та-та! — Бум!" — руйнуючи башти й мури ногами. Вибухи, бризки піску, хмари пилюки, страхітливі вирви — стихійне лихо! Невдовзі нічого не лишилося від чудового замку з чотирнадцятьма вежами. Тоді Педант перестав зображати бомбовоза. Він підібрав лопатку, поклав її до відерця і пішов, ніби нічого не сталося.
Запала тиша. Почав накрапати дощик.
Песик ніяк не міг отямитися.
— Ну що, зрозумів? — зрештою запитав Гієнець.
Але Песик вкляк на місці і не міг навіть говорити. "Ненець мав рацію, — думав він, — усі діти, як Вишенька, зовсім змішані. Вони так само змінюють ігри, заняття, вираз обличчя, як змінює напрямок вітер. І такі самі непередбачу-вані. Щосекунди змінюються".
Отоді Песик пригадав час (вже далекий), коли він сам не здатен був нюшити один-єдиний запах. Він був такий самий змішаний, як і ці діти. І уперше він зрозумів слова Гієнця:
— Трагедія у тому, що ми ростемо в сім разів швидше за них.
То ж бо й воно: поки він, Песик, сам того не помітивши, подорослішав, Вишенька лишилася дитиною. Змішаною. Як усі діти.
Дощ тепер лив, як із відра. Дитсадок спорожнів. До Песика, заглибленого в спогади, дуже здалеку долинув голос Гієнця:
— Ну що, ходімо, треба зустрічати Кабанця.
XXV
НЕЙМОВІРНО ЩАСЛИВИЙ
Гієнець ніколи не помилявся в розкладі поїздів. Та безпомилковість була, ніби другий нюх. Вони з Песиком завжди зустрічали Кабанця в кінці шостої платформи. А потім утрьох чимчикували додому, радіючи, що знову разом.
Вони справді були щасливі. Песик навіть не вірив, що можна бути таким щасливим. Це його тривожило. Надто гарно, щоб тривати довго". Кабанець і Гієнець про таке себе не запитували. Здавалося, те щастя їх не дивує. Песик уважно їх розглядав. Вони так звикли один до одного, що ніколи не виказували жодних почуттів. Зрештою, Гієнець ледь-ледь ворушив хвостом, коли бачив Кабанця, а той, ледь провівши рукою по голові Гієнця, починав з ним буденну розмову, ніби їх щойно перервали.
Чим щасливішими вони почувалися, тим сумовитішим ставав Песик. "Дивно, мабуть, я не зовсім нормальний", — думав він. Але нічого не міг вдіяти. Коли він бачив, як Кабанець бере пензлі і, краєчком ока стежачи за Гієнцем, кладе перші мазки на новісіньке полотно (Гієнець тоді сідав якнайвигідніше і вже намагався не рухатися), у Песика в голові прокручувалися жахливі видива.
Одне й те саме: дверцята холодильника, які розкручуються в повітрі, тіло Чорнухи, кинуте серед сміття, фургончик гицелів, останній погляд Копиці, тіло отого іншого собаки на узбіччі автостради, — одне й техаме. Вони повторювалися весь час. Йому було соромно. Він не казав про це Гієнцю. Не хотів псувати йому щастя. Але хіба від Гієнця щось сховаєш?
— Що з тобою, Песику? Ти такий сумний!
— Ні, ні, все чудово, запевняю тебе.
— Як скажеш...
Гієнець не наполягав, з досвіду знаючи, що, як стане несила терпіти, Песик сам усе йому розповість.
Так воно й сталося. Настав день, коли Песик не витримав. Він закуняв в атмосфері болісного щастя, і знову наринули навісні сни. Він прокинувся, завиваючи так голосно, що Кабанець розчавив між пальцями три тюбики фарби, а Гієнець перетворився на клубок голок.
—Га? Що? Що з тобою? Ану, Песику, розказуй! Та кажи вже щось, хай йому грець!
— Я, я... — схлипував песик, — я надто щасливий з вами. А це неможливо! Такого бути не може! Мені це сниться! Такого в житті не буває! В житті все інакше! Зовсім інакше! Повно розчавлених собак на узбіччях! Мертвих собак, яких викинули на смітник! Повно чорних фургонів! Директорів притулку для тварин з байдужим обличчям! Холодильників, які нас чавлять! Господинь, які нас кидають! Повно потоплених цуценят, бо вони негарні! Життя повне всього цього! А вас обох я бачу вві сні! Ви несправжні! А я прокинуся! На узбіччі автостради! На міському звалищі! І там я помру, один-однісінький, як собака! Як помирають усі собаки! Покинуті господарями! Бо у них немає друзів! Це все неправда! Є лише господарі! Господарі, які вважають нас надто дурними! Надто бридкими! Надто обридливими! Надто вайлуватими, коли нюшимо запахи! Господарі, які душать нас повідками! Які чавлять нас холодильниками! Своїми автомобілями! І кидають нас, розчавлених, на узбіччі! В міських звалищах! Самісіньких! Сам на сам з автомобілями, які мчать і мчать! Самісіньких серед сміття! Самісіньких...
І так далі, довго-довго, безконечно скаржився тією споконвічною собачою скаргою, яка йде ще з пітьми віків і одного сумного вечора проривається у завиваннях будь-якого собаки, нещасного сьогодні.
Кабанець вкляк на місці, з його пальців стікала фарба.