чудово... як... як у казці!"
При цих словах очі Гієнця якось дивно блиснули. Ніби промайнула крижана блискавка. Десь так.
Гієнець пильно подивився в очі Італійцю, і Песик з занепокоєнням побачив той самий дивний блиск в очах у кота.
— Що я такого сказав, — мучився Песик, — у чому моя помилка?
Та перш ніж він зміг знайти відповідь, він почув різке клацання — Італієць витягнув кіготь, один-єдиний, але який! — Песик почув сичання і відчув, як його щось різонуло по щоці.
Гієнець нагнав Песика лише по той бік мосту.
— Що я зробив? Що я сказав? — скиглив Песик, все ще тремтячи з жаху, — чого він мене шкрябнув?
Він тер лапкою скривавлену щоку.
— Це я попросив його, — пояснив Гієнець.
— Ти? Але чого?
— Щоб ти знав, що то не сон, — відповів Гієнець.
І почимчикував собі далі з найбезвиннішим виглядом.
Подряпина загоїлася лише через кілька днів. Лишився рубець, на якому шерсть вже не росла. Щоразу відчуваючи той рубець, Песик знав, що теперішнє щастя — не сон.
І став він щасливо жити, нічого не боячись, нічого не домислюючи і без нічних кошмарів, укупі з Гієнцем і Кабанцем. Так могло тривати до кінця життя. Аж ні. Песик пішов від своїх друзів. Чому? Серйозне запитання. Мабуть, тому, що, як казав Гієнець: "Проблема життя в тім, що навіть коли воно ніколи не змінюється, воно весь час змінюється". ч
XXVIII ВИШЕНЬКА!
Стояв травень. Знову настала весна. Дні подовшали. Песик розгулював Парижем сам. До цього він вже звик, бо тепер знав і місто, і метро, майже так само добре, як і Гієнець. Кожен гуляв сам по собі, а ввечері розповідали один одному, що бачили. Єдина річ хвилювала Песика — оті "змішані діти". Тож він почав бігати до шкіл під кінець занять. На четверту. Він сідав на тротуарі навпроти і дивився, як виходять учні. Щоразу було таке враження, ніби розірвало скороварку. Діти виривалися на вулицю, лякаючи регулювальників, а водії з усіх сил тисли на гальма.
Зрештою, сталося те, що мало статися. Якось по обіді, коли він сидів на тротуарі і роздивлявся, як з школи навпроти під трикольоровим прапором виходять діти, він почув, як хтось пронизливо заволав його ім'я:
— Песик! Песик!
Усі автомобілі негайно зупинилися. У перехожих волосся заворушилося на голові. Песик відчув, як у нього всередині все похололо. Сумніву бути не може: це її голос, Вишенькиї Вона стояла на порозі школи, широко роззявивши рота і світячи рудим волоссям.
— Песику! Ану йди сюди!
Він не міг зрушити з місця, неспроможний зрозуміти, що відчуває. Неймовірну радість? Холодний жах? Бажання кинутися Вишеньці на шию? Чи бажання якомога швидше втекти? Він сидів нерушно. Не рухалася і Вишенька. Вона стисла кулачки і волала все голосніше:
— Я кому сказала йти сюди! Певно, Земля перестала крутитися.
Було лише те золоте сонечко, по той бік вулиці, яке вже тупало ногами.
— Я що, мушу йти до тебе?
І вона пішла через вулицю, волочачи ранець, більший, ніж сама. Гальма завищали, автомобілі загули, регулювальники засвистіли, усі закричали, і Песик вийшов з оціпені-ння. "Не можна, щоб вона мене зловила, я ушиваюся!" І коли Вишенька дісталася його тротуару. Песик був уже за десять метрів звідтіль. Він спинився, щоб краще роздивитися. Хоч вона була все така ж, відбулися деякі зміни. Вона підросла. Волосся вже не таке пряме. Схоже на кучері. Але голос той самий:
— Ану ходи сюди!
"Ні!" — вирішив Песик, і поки вона підходила, відбіг ще на десять метрів. Велетенський ранець заважав. Вона його кинула. Дивно, але Песику це сподобалося: той ранець завжди був першим його суперником. Вона кинулася бігти. Він дав підбігти майже впритул, а тоді відскочив і втік до кінця вулиці. Вона зупинилася. Роззявила рота, але не закричала. Тоді стулила його, піджала губи, стисла кулаки і, дивлячись поперед себе, повільно пішла далі. Песик чекав, не рухаючись. За два чи три метри до нього вона спинилася і озирнулася довкола. На узбіччі було якесь будівництво. Щось ремонтували. Прудко, як кицька, Вишенька вхопила камінчик і занесла над головою. Цілилася в Песика. Песик повагався якусь секунду, а потім, замість тікати чи вишкірити зуби, раптом сів, з найдурнішим виглядом схилив голову на бік, піднявши одне вухо і звісивши друге. Реакція була миттєвою: Вишенька розтисла руку, і камінь м'яко впав їй до ніг.
І дівчинка проговорила ніжно-преніжно:
— Песику, будь-ласка, ходи до мене.
Він мало не піддався. Щось тепле розлилося в грудях, ніби знагла хлюпнуло щастя. Але замість скочити вперед, він ще раз відскочив назад. І коли вона знову пішла до нього, він і собі пішов далі.
Отак він одвів її далеко від школи. Спочатку вона ще пробувала кілька разів зненацька нападати. Іде собі байдуже, роззирається, як американська туристка, і раптом, гоп! Кидається на нього. Але він пильнував. Долоні Вишеньки клацали, мов щелепи. А він знову сидів оддалік. Тоді на неї знову находив короткий напад люті, вона верещала, погрожувала, тупала ногами. Іншим разом вона витягувала з кишені цукерку, присідала навпочіпки, простягала приманку і чекала терпляче, як рибалка. Песик теж чекав. Чекав, щоб вона сховала ту дурну цукерку. І вони знову йшли. Тепер вони зайшли вже дуже далеко від школи. Вже й вечоріти почало. Вона вже не сподівалася заскочити його зненацька. "Я тебе вимотаю", — читав Песик в її очах, які посуворішали від рішучості. "Ти втомишся раніше за мене". Та де там. Втомлюватися почали її ніжки. Тоді вона спробувала ще один прийом. Почала плакати. Плакала мовчки, дивлячись на нього так, ніби він був страшним катом. Песик ще ніколи не бачив, щоб так плакали — стільки сліз одразу. Цілий потоп. Невже він такий поганий? Справжня потвора?
Він уже збирався кинутися їй в обійми, коли над ними пролунав голос:
— Ну що, дівчинко, щось негаразд? Чого ти так побиваєшся? Ти заблукала? Хочеш, я відведу тебе додому?
Говорив поважний добродій в лискучих черевиках зі шкіряним портфелем в руці.
— З дівчатком нічого не сталося! Усе чудово! Йдіть своєю дорогою! Хіба не бачите, що я зайнята? Відчепіться, бо покличу поліцая!
— Та я... я... — промимрив люб'язний перехожий і ушився попід стінами.
Вишенька лишилася стояти посеред тротуару, аж тремтячи з люті і злостивлячись сама на себе. Песик зрозумів. Усе спочатку. І почалося все спочатку.
Вони знову йшли безконечними проспектами, переходили через велетенські майдани, плуталися в лабіринтах вуличок, пірнали в підземні переходи, дерлися стрімкими сходами. До самісінької ночі. Вишенька й гадки не мала, де вони. Ноги у неї страшенно боліли. Але вона була байдужою до всього. Бачила тільки Песика. Песик тримався за кілька кроків од неї, зовсім бадьорий і недосяжний.
Вона спробувала останній прийом.
— Гаразд, Песику, ти виграв. Як не хочеш іти зі мною, йди, куди хочеш, бувай!
Тут вона розвернулася і рішуче пішла геть.
Песик дивився, як вона зникає за поворотом. Він лишився сидіти. Минуло три секунди, десять, п'ятнадцять, — він не зводив очей з рогу будинку. Через хвилину з-за нього вигулькнула руда голівка. Але то було не те сонечко, що за хвилину до цього. Або ж зовсім згасле сонечко. Стривожене личко, яке боялося, що Песик уже пішов. А він сидів серед тротуару і чекав. А чого ж він чекав? Чого ж він чекав? "Чого він чекає?" — Вишенька у відчаї не могла збагнути. А він чекав, щоб вона його знайшла. Вони дуже довго отак дивилися одне на одного. А потім, коли обоє вже почали втрачати надію, Вишенька пішла до нього. І він не відступив. А, підійшовши до нього, вона не стала його хапати. І він не став тікати. Вона сіла на край тротуару.
Він нагнув голову і подивився знизу. Вона заговорила. Вона сказала:
— Правда, Песику, ти маєш рацію, я була злючка, егоїстка, дурепа, я погано з тобою повелася, я тебе кинула, це правда. Що я можу сказати? Я хочу, щоб ти вернувся, мені без тебе погано, я довго плакала, ну ось... Пробач... Звичайно, я не можу тебе примусити повернутися, і ти не повіриш, як я скажу, що більше не буду... ну, я так думаю... ні, певна, я більше так не буду! Я надто тебе люблю і надто за тобою сумувала, я ніколи так більше не буду, повір!
І все те вона казала тихо, майже пошепки, добираючи слів, а тим часом знімаючи туфлі, а потім шкарпетки. На що були схожі її ноги!
Вони вирішили повертатися на метро. Сіли на станції Маркс — Дормуа, пересіли на Маркаде — Пуасон'є, потім на Барбес — Рошешуар і на Сталінградській, а потім вагон колисав їх аж до Італійських воріт. Вишенька тримала туфлі в руках, а він згорнувся калачиком у неї на колінах. Вона знову була спокійною і лагідною, як за кращих часів, а він нарешті зміг привітати себе з перемогою.
XXIX ВІН І ВИШЕНЬКА
Ну ось. Ми повернулися в сьогодення. Вже два місяці, як Песик відшукав Вишеньку. Два місяці, як він відшукав Мускусного Здорованя і Перчичку. Що не так приємно. Коли Вишенька повернулася серед ночі зі стертими до крові ногами і Песиком на руках, Здоровань і Перчичка обдзвонили всі лікарні, поліцію і рятувальників: "Наша донечка зникла! Наша донечка зникла!.." — вони не знали, що робити. Перчичка вирішила, що її викрали, і не відходила від телефону, чекаючи дзвоника з вимогою про викуп. Сусіди намагалися її заспокоїти:
— Та ні, її, мабуть, просто збив автобус!
— А може, вона поїхала до Катманду?
— Чи впала в Сену...
Одне слово, робили, що могли.
Здоровань ходив колами, як грізлі, у якого відібрали мед. І весь час повторював:
— Ми й пальцем її ніколи не зачепили...
І так дивився на сусідів, що вони відводили очі. А потім падав, ридаючи:
— Моя царівна! Поверніть мені мою царівну!
Аж ось після опівночі дзвоник — дзень! Кинулися до дверей. Одчиняють. Вишенька! Боса, з Песиком на руках.
— Що це таке? Де ти була? Ти коли прийшла? Де ти тинялася? Тобі не соромно? Ти розумієш? Розумієш? Ми подзвонили в поліцію, рятувальникам, в лікарні! Знаєш, скільки довелося заплатити? А сусіди? Що скажуть сусіди? Дивися, вони вже починають глузувати! Це через собаку! Певний, що через цього клятого пса!
Відтоді вони стали дивитися на Песика косо. Ще косіше, ніж спершу. І з часом воно не минулося. Останнім часом усе навіть погіршилося. Але Песику байдуже. Вишенька його любить, і йому цього досить. За два місяці він повністю видресирував дівчинку. Господиня стала його другом.