Виходить, що мого приятеля, який залицявся до неї, коли ми розлучалися, вона також відшила. "Та це й не дивина", — подумав я. Адже я знав його як облупленого. Такий собі чоловічок, нічим особливим не виділявся. Бринькав джаз на гітарі, зірок з неба не знімав. Нецікавий і як особистість. І що її в ньому привабило — ніяк не второпаю. Та зрештою, це вже їхня справа, а не моя. "Про вас я не турбуюсь, — писала вона. — Ви у будь-якій ситуації дасте собі раду. Скоріше мене непокоїть, що станеться з людьми, яких доля може звести з вами у майбутньому. Останнім часом саме такі речі мене тривожать".
Я перечитав цього листа кілька разів — і також поклав у шухляду стола.
Ось так поволі спливав час.
З грошима труднощів я не відчував: на заощадження міг прожити принаймні півроку, а що робитиму далі, як вони скінчаться, вирішив подумати згодом. Минула зима, настала весна. Весняне сонце заповнило мою оселю теплим мирним світлом. Я щодня вдивлявся в лінії, які розмальовувало на підлозі сонячне проміння, і помічав, що потроху сонце змінювало свою траєкторію на небозводі. Весна будила в моєму серці різноманітні спогади про минуле. Про людей, які пішли. Про людей, які вмерли. Я згадав про двох дівчат-близнючок, з якими якийсь час жив разом. Було це сімдесят третього. Так, саме того року. Моя оселя тоді була поряд з полем для гольфу. Під вечір ми перелазили через огорожу з металічної сітки й довго прогулювалися по полю, підбираючи загублені м'ячики. І тепер, поглядаючи на вечірнє сонце, я згадував той, колишній, краєвид…
Де вони всі ділися?
Прийшли через вхід. Пішли через вихід.
Я згадав також про невеличку забігайлівку, до якої ми з покійним другом учащали. Там ми згаяли силу-силенну часу. Однак зараз мені здається, що то були найзмістовніші години мого дотеперішнього життя. Справді, дивно… Згадав давню музику, яка там звучала. Ми були тоді студентами. Пили там пиво й курили сигарети. Без тої забігайлівки не могли обійтися. І, звісно, вели розмови про се, про те. А от про що конкретно — не можу пригадати. Пам'ятаю тільки, що вели розмови та й усе.
Тепер його вже немає на цьому світі.
Помер, не витримавши непосильного тягаря на своїх плечах.
Прийшов через вхід і вийшов через вихід.
Весна вже була в розпалі. Перемінився запах вітру. Новими відтінками забриніла й нічна темрява. Звуки відлунювали у вухах зовсім по-іншому, ніж раніше. З кожним днем весна наближалася до літа.
Наприкінці травня здох кіт. Несподівано — без жодних попередніх симптомів. Прокинувшись одного ранку, я побачив його на кухні — лежав калачиком у кутку і вже не дихав. Напевне, й сам не помітив, як умер. Його тіло на дотик нагадувало смажену курку з холодильника, а шерсть була брудніша, ніж за життя. Кота звали Оселедцем. Життя випало йому не зовсім щасливе. Ніхто його не любив, та й сам він ні до кого особливо не прихилявся. На людей завжди дивився з тривогою в очах. Таким поглядом, ніби хотів сказати: "Ось знову я щось утрачу". Навряд чи знайдеться на світі ще один кіт з такими очима. І от його не стало. Досить умерти один раз — і більше нічого не доведеться втрачати. У цьому велике достоїнство смерті.
Я запхав його труп у паперовий пакет із супермаркету, поклав на заднє сидіння автомобіля і в крамниці металевих виробів купив лопату. Потім сів за кермо, вперше за останній час увімкнув радіо і, слухаючи рок-музику, вирушив по шосе на захід. Музика здебільшого виявилася нікудишньою: "Fleetwood Mac", "АВВА", Меліса Манчестер, "Вее Gееs", "КС аnd thе Sunshine Band", Донна Самер, "Еадles", "Воston", "Сотmodores", Джон Денвер, "Сhicagо", Кенні Логінз… Вона спливала і зникала в повітрі, як піна. "Казна-що, а не музика", — подумав я. Споживчий товар масового виробництва, призначений для того, щоб спорожнювати кишені підлітків…
Від таких думок я раптом засумував.
Часи змінилися. От і все.
Стискаючи кермо, я намагався пригадати щось з бездарної музики, яка линула з радіо, коли підлітком був я… "Ненсі Сінатра — ото було дрантя!" — думав я. Та й гурт "Мопkeys" від нього в цьому не відставав. І навіть Преслі співав безліч нікудишніх мелодій. А ще був такий собі Тріні Лопес. Більшість пісень Пета Буна викликали в роті присмак туалетного мила. Потім Фабіан, Бобі Райдел, Анет… Після того згадався, звісно, гурт "Herman's Негmits". Ото було вже справжнє стихійне лихо!.. Один за одним на пам'ять наверталися учасники безликих англійських музичних гуртів. З довгими патлами, в кумедних костюмах. Цікаво, скільки ще зможу пригадати? "Honeycombs", "Dave Clark Five", "Jerry and Peacemakers", "Freddy and the Dreamers"… "Jefferson Airplane" зі співаками, схожими на задубілих трупів. Том Джонс — від самої згадки про нього душа здригається. А ще Енґельберт Гампердінк — гидкий клон Тома Джонса. Герб Альперт і Тіпана Брас з їхньою музикою, придатною хіба що для реклами товарів. Далі — лицеміри Саймон з Ґарфанклом. Неврастеніки з "Jackson Five"…
Все було однакове.
Ніщо у світі не змінюється. Завжди, завжди, завжди порядок речей один і той же. Хіба що номер року інший і нові люди на місці своїх попередників. Беззмістовна музика для одноразового користування в усі часи існувала і ніколи не переведеться. Усе повторюється, наче прилив і відплив на морі під дією Місяця.
Перебираючи все це в пам'яті, я досить довго гнав автомобіль по шосе на захід. Раптом з радіо полинула пісня "Бурий цукор" гурту "Rolling Stones". Я мимоволі усміхнувся. То була чудова мелодія. "Саме те, що треба", — подумав я. "Бурий цукор" стала популярною, здається, сімдесят першого… Я спробував згадати точніше, але не зміг. А втім, хіба це не все одно? Сімдесят першого чи сімдесят другого — сьогодні це вже не має значення. Навіщо взагалі над такими дрібницями всерйоз задумуватися?
Забравшись досить глибоко в гори, я з'їхав зі швидкісної автомагістралі, знайшов підходящий ліс і поховав там кота. У глибині лісу викопав лопатою яму завглибшки в один метр, кинув на її дно Оселедця в паперовому пакеті й засипав землею. "Пробач, але більшого ми з тобою не заслужили", — сказав я наостанку котові. Увесь час, поки я копав яму, десь поблизу безперестанку співала якась маленька пташка. Високим тоном, ніби на флейті.
Зрівнявши могилку, я поклав лопату в багажник і виїхав на шосе. А потім, знову слухаючи музику, погнав автомобіль до Токіо.
Я ні про що не думав. Тільки зосереджено слухав музику.
Спочатку було чути Рода Стюарта і гурт "J. Giles Band". Потім диктор оголосив мелодію з минулих десятиліть — "Народжений для втрат" у виконанні Рея Чарльза. "Я народився, щоб втрачати, — співав Рей Чарльз, — і тепер ось-ось втрачу тебе…" Слухаючи цю пісню, я справді засмутився. Настільки, що мало сльози не виступили. Зі мною іноді таке буває. Чиста випадковість раптом зачіпає найслабшу струну моєї душі… На півдорозі я вимкнув радіо, зупинився на найближчій бензоколонці і в ресторанчику замовив овочевих сандвічів з кавою. Потім у туалеті старанно відмивав забруднені землею руки. З'їв лише шматок сандвіча, зате випив дві чашки кави.
"Що там з моїм Оселедцем? — думав я. — У ямі, напевне, темрява — хоч в око стрель. — Згадав, як грудки землі вдарялися об паперовий пакет. — Однак більшого ми не заслужили. Ні ти, ні я".
Цілісіньку годину я просидів у тому ресторанчику, втупившись у тарілку із сандвічами. Рівно через годину підійшла офіціантка у фіолетовій спідничці й чемно спитала, чи не можна прибрати тарілку. Я кивнув головою.
"Ну що ж, — вирішив я. — Пора вертатися у світ".
3
У схожому на велетенський мурашник суспільстві розвинутого капіталізму знайти собі роботу не так уже й складно. Ясна річ, якщо тільки не надто перебирати її рід і зміст.
Раніше як співвласник контори я мав справу з редагуванням і написанням текстів. З того часу в мене залишилося кілька знайомих, зайнятих у цьому бізнесі. А тому заробити собі на прожиток позаштатним журналістом було для мене просто. Тим паче що я належу до людей, життя яких не вимагає великих витрат.
Я розшукав свій колишній записник і зателефонував за кількома номерами. Прямо запитав, чи не знайдеться для мене підходяща робота. Мовляв, з певних причин на якийсь час я відійшов від будь-яких справ, однак тепер, якщо можливо, хотів би знову попрацювати. Мені відразу підкинули кілька невідкладних замовлень. Ясна річ, не дуже-то серйозних. Здебільшого написання статей для заповнення прогалин у рекламних журналах і брошурах компаній. М'яко кажучи, половина матеріалу, який мені довелося писати, була цілком беззмістовною і навряд чи могла стати комусь у пригоді. Одне слово, марна трата паперу й чорнила. Однак я над цим не задумувався і виконував замовлення одне за одним майже машинально. Спочатку обсяг роботи був незначний. Працював я години дві на день, а решту часу прогулювався по місту і відвідував кінотеатри. Переглянув силу-силенну фільмів. Таке привільне життя тривало, напевне, місяців зо три. І цього виявилося досить, щоб звикнути до приємної думки, що все-таки потроху прилучаюся до діяльності на користь суспільства.
На початку осені становище моє почало змінюватися. Замовлень раптом побільшало. Телефон мій дзеленчав безперестанку з ранку до вечора, листи від клієнтів переповнювали поштову скриньку. У виробничих справах я зустрічався з багатьма людьми, часто з ними обідав. Вони ставилися до мене дружелюбно, обіцяли й надалі підкидати мені нові замовлення.
Причина дуже проста, чому так сталося. Запропоновані замовлення я не перебирав, погоджувався на все, що давали. Договір виконував трохи раніше від визначеного терміну. У жодному разі не скаржився. Крім того, писав гарним почерком. До роботи ставився сумлінно. Те, що колеги робили абияк, я доводив до досконалості. І навіть коли мені платили мало, не кривився від невдоволення. Якщо мені телефонували о другій ночі й просили терміново написати двадцять сторінок тексту по чотириста знаків на кожній (скажімо, про переваги механічних годинників, привабливість сорокарічних жінок або красу Хельсінкі, де, я, звісно, ніколи не бував) до шостої ранку, то вже до половини шостої я таке замовлення виконував. Якщо просили переробити — до шостої переписував наново. Тож не дивно, що репутація моя серед замовників зростала.
Усе це скидалося на розгрібання снігу.
Як тільки сніг падав — я методично відгрібав його на узбіччя.
І нітрохи не жадав слави, не сподівався на винагороду.