Зовсім не досить замовити по телефону номер у готелі і прибути на літаку до Саппоро. Повернення до готелю "Дельфін" — це водночас повернення до певних обставин, втілених у ньому. Воно означає повторну зустріч з тінями минулого. Від самої думки про це я впав у нестерпну тугу. Упродовж останніх чотирьох років я з усіх сил намагався розігнати навколо себе ті холодні темні тіні. Але ж повернення до готелю "Дельфін" означатиме відмову від усього, що я вперто нагромадив за той час. Звичайно, не так уже й багато я надбав. Як не крути, все це дрантя годиться хіба що для тимчасового використання. А проте я зробив усе можливе — вміло стуливши його докупи, встановив контакт з реальним світом і на основі власних мізерних світоглядних цінностей побудував нове життя. І що тепер — повертатися в колишню пустку? Розчинити вікно — і геть-чисто все повикидати?
А втім, саме так усе мало початися. Я в цьому не сумнівався. Саме так і не інакше.
Лежачи в ліжку, я втупився очима у стелю і глибоко зітхнув. "Не опирайся! — подумав я. — Не опирайся, бо однаково твої розмірковування ні до чого не приведуть. Протистояти неминучому розвитку подій тобі не до снаги. Хоч би скільки ти роздумував, а все почнеться саме з цього… Це вже вирішено. Остаточно".
Пора й самому відрекомендуватися.
Розповідь про себе.
Колись у школі мені часто доводилося це робити. Щоразу, коли набирали дітей до нового класу, кожен учень по черзі виходив на середину аудиторії і розповідав своїм однокласникам щось про себе. У мене до цього душа не лежала. І не тому, що я не вмів розповідати. Просто така справа здавалася мені зовсім беззмістовною. Власне, що я знаю про себе? Невже я справді такий, яким себе уявляю? Якщо власний голос, записаний на магнітну плівку, здається чужим, то хіба уява не вимальовує мого образу у спотвореному вигляді, як їй заманеться?… Такі думки не покидали мене ніколи. І щоразу, коли я з кимось знайомився і мусив розповісти щось про себе, то почувався так, ніби самовільно виправляв оцінки в класному журналі. Душу заполонював неспокій… А тому в такому випадку я намагався розповідати про себе лише об'єктивні факти, які не потребують тлумачення або пояснення (скажімо, "тримаю собаку", "люблю плавати", "ненавиджу сир" тощо), та все одно мені здавалося, що розповідаю вигадки про придуману людину. І коли в такому стані слухав розповіді інших, то не міг позбутися враження, що й вони теревенять не про себе, а про когось третього. Виходить, що всі ми живемо у придуманому світі й дихаємо придуманим повітрям.
І все-таки доведеться щось розповісти. Все починається з розповіді про себе. З цього першого кроку. Правильно це чи ні — розсудимо пізніше. Хто розсудить — я чи хтось інший, — зараз не має значення. Так чи інакше, я мушу розповідати. І пам'ятати, що розповідаю.
Сир мені тепер подобається. Коли сподобався — не пам'ятаю. Сталося це непомітно, само собою. Мій собака застудився під дощем і здох від запалення легенів, коли я перейшов з початкової до середньої школи. Відтоді я собак не тримаю. А плавати люблю і тепер.
Кінець.
Однак у житті не все так просто закінчується. Коли хтось від життя щось вимагає (а хіба є на світі люди, що нічого від нього не вимагають?) — життя посилає йому запит про надання додаткових даних. Для побудови графіка потрібно нанести більше точок. Якщо цього не зробити, відповіді не буде.
Даних недостатньо. Відповідь неможлива. Натисніть клавішу "Скасувати".
Натискаю клавішу "скасувати". Екран порожніє. Люди в аудиторії починають жбурляти на мене що попало. "Розповідай! Ще розповідай!.." Учитель насуплює брови. Мені відбирає мову — і я завмираю перед класом.
Доведеться розповідати. Якомога довше. Бо інакше діла не буде. Правильно це чи ні — з'ясуємо пізніше…
Інколи вона заночовувала в мене. Вранці снідала разом зі мною і йшла на роботу. Вона також не мала імені. Бо вона — не головний персонаж цієї історії. І скоро зникне з її сторінок. Щоб не заплутувати читача, я її ніяк не називаю. Однак я не хочу, щоб хтось подумав, ніби я її зневажаю. Вона мені дуже подобалася, і навіть тепер, коли вона зникла, мої почуття до неї не змінилися.
Можна сказати, що ми з нею були друзями. Принаймні вона мала підстави називати мене своїм єдиним другом. Час від часу зустрічалася зі мною, але жила з постійним коханцем. Працювала в телефонній компанії — складала на комп'ютері рахунки за телефонні розмови. Про роботу я її не розпитував, а вона сама не розповідала жодних подробиць. Та, гадаю, чимось подібним вона займалася. Підраховувала, хто скільки наговорив по телефону, виписувала квитанції й розсилала абонентам. А тому свій телефонний рахунок я щомісяця виймав з поштової скриньки так, ніби отримав від неї особистого листа.
Зовсім без жодного зв'язку з роботою вона спала зі мною. Разів два-три на місяць. Мене вважала людиною з Місяця чи кимсь подібним. "Слухайте, чого б нам не вернутися на Місяць?" — хихикала вона. Тулячись голим тілом до мене в ліжку. Впираючись грудьми мені в ребра. Ми часто вели такі розмови на світанку. Знадвору долітав неперервний гул швидкісної автомагістралі. По радіо звучала одноманітна мелодія гурту "Human League". "Human League" — "Ліга людей"… Яка беззмістовна назва! Навіщо вибрали таку нісенітницю? Колись люди називали свої музичні групи набагато розумніше: "Imperials", "Supremes", "Flamingos", "Falcons", "Impressions", "Doors", "Four Seasons", "Beach Boys"…
На такі мої слова вона відповіла сміхом. І сказала, що я дивак. Що в мені дивного — не розумію. Себе я вважаю зовсім нормальною людиною з цілком нормальними думками в голові… "Ліга людей".
— Мені так добре з вами! — каже вона. — Іноді — наприклад, на роботі — страх як хочеться вас побачити…
— Гм…
— Іноді, — підкреслює вона й робить паузу на півхвилини. Пісня гурту "Human League" закінчується і починається щось незнайоме. — Саме в цьому й проблема… Ваша проблема, — провадить вона далі. — Мені надзвичайно подобається, коли ми отак… Однак не хочеться бути разом з вами щодня від ранку до вечора. Чого б це, га?
— Гм… — промимрив я.
— Я не хочу сказати, що почуваюся з вами незручно. Просто іноді мені здається, ніби повітря навколо нас раптом рідшає… Зовсім як на Місяці.
— І це лише початок…
— Слухайте, я не жартую! — вона підводиться на ліжку і заглядає мені в очі. — Я кажу це заради вас. Бо хіба, крім мене, ще хтось говорить з вами про вас?
— Ні, — відповідаю я щиро. Крім неї, ніхто.
Вона знову лягає і ніжно тулиться грудьми до мене. Я погладжую її спину долонею.
— І все-таки, коли буваю з вами, іноді повітря стає розрідженим, як на Місяці…
— Повітря на Місяці не розріджене, — підказую я. — На Місяці його зовсім немає. А тому…
— Дуже рідке!.. — шепоче вона. Може, знехтувала моїм зауваженням, а може, зовсім не почула — не знаю. Однак її шепіт мене непокоїть. Хтозна чому, але є щось у ньому тривожне. — Іноді воно раптом рідшає. І тоді мені здається, ніби я дихаю зовсім іншим повітрям, ніж ви… От таке відчуття.
— Даних недостатньо, — кажу я.
— Тобто — що я про вас нічого не знаю? Ви це маєте на увазі?
— Та я сам про себе нічогісінько не знаю! — відповідаю я. — Справді! І не у філософському розумінні. А в чисто практичному. Загалом не вистачає даних, розумієш?
— Але ж вам уже тридцять три, чи не так? — каже вона. Їй самій — двадцять шість.
— Тридцять чотири, — виправляю я. — Тридцять чотири роки два місяці.
Вона похитує головою. Потім злазить з ліжка, підходить до вікна і відслонює штору. За вікном видніє полотно швидкісної автомагістралі. Над ним висить біла скалка ранкового місяця. На ній моя піжама.
— Повертайтеся на Місяць! — промовляє вона, вказуючи пальцем на небо.
— Не холодно? — питаю я.
— Де? На Місяці?
— Та ні. Я про тебе кажу, — відповідаю я. Надворі лютий. Видно, як вона видихає білу пару, стоячи біля підвіконня. Здається, що після мого запитання вона нарешті відчула, що мерзне.
Вона прожогом стрибає у ліжко. Я притискаю її до себе. Піжама на ній холоднюча. Вона втикається носом мені в шию. Ніс її також як крижинка.
— Я так вас люблю! — каже вона.
Я хочу їй щось сказати, але не знаходжу вдалих слів. Я маю до неї теплі почуття. У ліжку — ось як зараз — ми чудово проводимо час. Мені подобається зігрівати її тіло, гладити, ледь-ледь торкаючись, її волосся. Подобається прислухатися до її дихання під час сну, а вранці проводжати її на роботу. Подобається отримувати поштою рахунки за телефонні розмови, які — я вірю — вона для мене складає, бачити на ній надто велику для неї мою піжаму… Та от почуття своє до неї одним словом визначити не можу. Ясна річ, любов'ю його не назвеш. Так само як і симпатією.
Як же тоді його найточніше назвати?
Так чи інакше, я не можу їй щось конкретного сказати. Просто жодні слова на пам'ять не спливають. І я відчуваю, що своєю мовчанкою вражаю її самолюбство. Вона намагається не видавати, що ображена, але я все одно це відчуваю. Проводжу пальцями по її м'якій шкірі уздовж хребта — і відчуваю. Зовсім чітко. Якийсь час, лежачи в обіймах одне одного, ми слухаємо пісню з невідомою назвою. Раптом її долоня опиняється в низу мого живота.
— Одружіться на місячній жінці й наплодіть гарненьких місячних діток, — лагідно радить вона. — Так буде найкраще.
У вікні з широко відслоненими шторами видніє місяць. Не випускаючи її з обіймів, я дивлюся поверх її плеча на нього. Час від часу зі зловісним гуркотом — наче почав розламуватися айсберг — по швидкісній магістралі пролітають вантажівки з чимось важким у своїх кузовах. "Цікаво, що вони перевозять?" — думаю я.
— Що в нас на сніданок? — питає вона.
— Нічого особливого. Як завжди, яєчня і тости. Учорашній картопляний салат і кава. Для тебе приготую каву з молоком.
— Чудово! — радіє вона. — І яєчню приготуєте, і каву зварите, і тости підсмажите?
— З радістю! — відповідаю я.
— Вгадайте — що мені найбільше до вподоби?
— Зізнаюсь чесно — не вгадаю.
— Знаєте, що мені подобається понад усе на світі… — промовляє вона, заглядаючи мені в очі. — Непривітного зимового ранку, коли не хочеться вставати, але несила витримати аромату кави, запаху яєчні і дзенькоту вимкнутого тостера, прожогом вистрибнути з ліжка!
— От і добре! — сміюся. — Зараз спробуємо…
Ніякий я не дивак.
Я справді так про себе думаю.
Назвати мене пересічною людиною, мабуть, також не можна.