"Що з біса я тут роблю?" — подумав я. За весь цей час не показався жоден кіт. Усе ще схрестивши руки на грудях, я на півхвилини заплющив очі. І тоді відчув, що запливаю потом. Усе моє тіло обливали дивовижно обважнілі сонячні промені. Коли дівчина ворушила склянкою, шматки льоду дзеленчали, як дзвіночок на шиї корови.
— Можете поспати, якщо хочеться, — сказала вона тихо. — Як тільки кіт з'явиться, я вас розбуджу.
Не розплющуючи очей, я мовчки кивнув.
Вітру не було, навколо панувала цілковита тиша. Голуб, видно, полетів бозна-куди. Я знову подумав про жінку, що подзвонила мені. Невже ми справді знайомі? Ні своїм голосом, ні манерою говорити вона нікого мені не нагадувала. Однак вона точно мене знає. Зовсім як на картині Де Кіріко, довга тінь жіночої постаті тяглася через безлюдну вулицю до мене, однак сама вона перебувала далеко за межами моєї свідомості. Біля вуха безперестанку дзеленчав дзвоник.
— Ви спите? — запитала дівчина ледь-ледь чутним голосом.
— Ні, не сплю.
— Можна підсунутися ближче? Мені приємніше говорити тихо.
— Я не проти, — сказав я, все ще не розплющуючи очей.
Вона пересувала свій шезлонг доти, доки той своєю дерев'яною спинкою не стукнувся об мій.
"Дивина та й годі!" — подумав я. Голос дівчини звучав по-різному — залежно від того, заплющив я очі чи розплющив.
— Можна говорити? — спитала дівчина. — Робитиму це зовсім тихо, а вам дозволяю не відповідати. Можете навіть спати.
— Гаразд.
— Як це здорово, коли люди вмирають.
Дівчина говорила мені майже у вухо, і її слова проникали в мене разом з теплим вологим подихом.
— Чому? — спитав я.
Вона торкнулася пальцем моїх губ — так, ніби запечатувала їх.
— Не треба запитань, — сказала вона. — А очей не розплющуйте. Зрозуміло?
Мій кивок був таким же слабким, як і її голос. Вона зняла свій палець з моїх губ і переклала його на моє зап'ястя.
— Я так хотіла б мати скальпель! Я ось тут різонула б і заглянула б усередину. Там не просто мертве тіло, а щось схоже на згусток самої смерті. Щось темне і м'яке, як м'ячик для софтболу, з паралізованими нервами. Хотілося б добути його з мертвого тіла, розрізати й роздивитися, що це таке. Може, воно тверде, як засохла зубна паста в тюбику. Як ви гадаєте? Ну гаразд, не відповідайте. Зовні м'яке, драглисте, воно, що глибше, стає твердішим. Спочатку я розріжу шкірку, витягну цю драглисту штуку і скальпелем та лопаточкою нарешті доберуся до малюсінької твердої серцевини. Такої малюсінької і надзвичайно твердої, як кульковий підшипник. А як вам здається?
Дівчина кілька разів кашлянула.
— Останнім часом я тільки про це й думаю. Напевне, тому, що в мене щодня так багато вільного часу. Коли нема чого робити, думки біжать кудись далеко-далеко — так далеко, що я за ними не встигаю.
Дівчина забрала палець з мого зап'ястя й допила колу. Дзенькіт льодинок у склянці свідчив, що вона порожня.
— Про кота не турбуйтеся, бо я за ним стежу. Як тільки Нобору Ватая покажеться, я вам дам знати. Напевне, він зараз десь тут блукає. У будь-яку хвилину може з'явитися. Ось він пробивається крізь траву, пролізає під хвірткою, зупиняється, щоб понюхати квіти. Він підходить до нас щораз ближче і ближче. Спробуйте уявити собі, що він там робить.
Я намагався уявити собі кота, але в моїй уяві спливало тільки дуже розпливчасте зображення, як на фотографії, знятій проти світла. Проникаючи крізь повіки, сонячне світло розганяло темряву в мені, але, незважаючи на наполегливі зусилля, я не зумів точно пригадати вигляд нашого кота. Натомість виходив невдалий, спотворений портрет, в якому головні риси збігалися з оригіналом, але бракувало найголовнішого. Я навіть не міг згадати, як він ходить.
Дівчина знову торкнулася мого зап'ястя і накреслила на ньому кінчиком пальця якийсь дивовижний малюнок. Незабаром, ніби відгукуючись на нього, в мою свідомість проникла якась інша темрява, відмінна від тієї, що я відчував раніше. "Мабуть, засинаю", — подумав я. Я не хотів цього робити, але мусив. Моє обважніле тіло лежало нерухомо на брезентовому шезлонгу, немов чужий труп.
У цій темряві я побачив тільки чотири лапи Нобору Ватая. Чотири безшелесні брунатні лапи на м'яких, немов гума, подушечках, що безгучно десь ступали по землі.
Але де?
"Лише десять хвилин", — казала жінка по телефону. "Ні, цього не досить", — подумав я. Іноді десять хвилин — це не десять хвилин. Вони можуть і скорочуватись, і розтягуватися. Я це добре розумів.
Коли я прокинувся, навколо нікого не було. Шезлонг дівчини, як і раніше, стояв упритул з моїм, але за нею самою і слід прохолов. Рушник, сигарети і журнал лежали на місці, а склянка і магнітола зникли.
Сонце поволі хилилося до заходу, і тінь дуба дотягувалася до моїх колін. Наручний годинник показував чверть на п'яту. Випрямившись на шезлонгу, я оглянувся навколо. Просторий газон, висохлий ставок, огорожа, кам'яний птах, кущі золотушника, телевізійна антена. Та ні кота, ні дівчини.
Не встаючи із шезлонга, я зупинив погляд на котячій стежці й чекав, коли повернеться дівчина. Минуло десять хвилин, однак ні кіт, ні вона не з'явилися. Навколо ніщо не ворушилося. Мені здалося, ніби я страшно зістарівся, поки спав.
Піднявшись, я подивився на дім. Однак і там я не побачив жодних ознак життя. І тільки сліпучий блиск призахідного сонця відбивався у вікнах еркера. Мені нічого іншого не залишалось, як перетнути газон і, вийшовши на доріжку, податися додому. Кота я не знайшов, але принаймні намагався шукати.
Повернувшись додому, я виправ білизну й приготував сяку-таку вечерю. О пів на шосту задеренчав телефон разів дванадцять, але я не підійшов до нього. Навіть після того, як він замовк, його відлуння плило в надвечірніх сутінках, наче дрібний пил. Кінчиками своїх твердих лапок настільний годинник стукав об прозору дошку, що зависла в повітрі.
"А що, як написати вірш про заводного птаха?" — раптом подумав я. Однак перші його рядки ніяк не зринали в голові. Зрештою, я не уявляв собі, що такі вірші сподобаються школяркам.
Куміко повернулася додому о пів на восьму. Упродовж останнього місяця вона приходила все пізніше й пізніше. Нерідко поверталася о восьмій, а інколи навіть — і після десятої. Видно, тепер, коли я залишався дома й клопотався на кухні, їй не треба було квапитися. Цього разу вона пояснила своє запізнення тим, що в їхній редакції не вистачає робочих рук і, крім того, захворіла одна співробітниця.
— Вибач, — сказала Куміко, — але засідання редакції дуже затяглося, а від дівчини, яку найняли на півставки, ніякої користі.
Поки я на кухні готував смажену рибу, салат і суп з місо,[2] дружина у задумі сиділа за кухонним столом.
— Ти кудись виходив о пів на шосту? — запитала вона. — Я дзвонила, щоб сказати, що трохи спізнюся.
— Масло скінчилося. Ходив до крамниці, — збрехав я.
— А в банку був?
— Звичайно.
— А кіт?
— Не знайшов. Як ти казала, ходив доріжкою до порожнього дому, але там і тіні його не було. Напевне, подався кудись дальше.
Куміко нічого не сказала.
Коли після вечері я вийшов з ванни, Куміко сиділа самотньо у вітальні при погашеному світлі. У сірій блузці, зіщулившись у темряві, вона скидалася на багаж, залишений не на своєму місці.
Витираючи рушником волосся, я сів на диван навпроти неї.
— Кіт, напевне, помер, — промовила вона тихо.
— Не кажи дурниць, — відповів я. — Гадаю, він десь добряче розважається. Як зголодніє, то повернеться. Так уже було одного разу, хіба ні? Коли ми жили в Коендзі…
— Тепер не вернеться. Цього разу ти помиляєшся. Я знаю. Кіт помер. І гниє де-небудь у траві. Ти шукав його у дворі порожнього дому?
— Ні. Навіть якщо дім порожній, він усе одно комусь належить. Не годиться просто так туди залазити.
— Де ж тоді ти його шукав? — спитала дружина. — Гадаю, ти навіть не пробував його шукати. А тому не знайшов.
Я зітхнув і ще раз узявся витирати рушником волосся. Хотів щось сказати, але запнувся, бо побачив, що Куміко плаче. "Її можна зрозуміти", — подумав я. Вона любила цього кота, який з'явився в нас відразу після одруження. Я кинув рушник у плетений кошик у ванні, пішов на кухню, вийняв з холодильника пляшку пива і почав пити. Який безглуздий випав день! Безглуздий день безглуздого місяця безглуздого року.
"Де ж ти, Нобору Ватая? — подумав я. — Невже заводний птах забув накрутити твою пружину?"
Ці слова звучали, немов рядки вірша:
Де ж ти,
Нобору Ватая?
Невже заводний птах
Забув накрутити твою пружину?
Коли я випив половину пива, задзвонив телефон.
— Візьми слухавку! — гукнув я в темну кімнату.
— Сам візьми! — сказала Куміко.
— Не хочу.
Телефон деренчав, збовтуючи пил, що плив у кімнаті. Ніхто з нас — ні я, ні Куміко — не говорив ні слова. Я пив пиво, а Куміко не переставала безгучно плакати. Я нарахував двадцять дзвінків і хоч-не-хоч зупинився. Рахувати далі не було сенсу.
2
Повний місяць і сонячне затемнення
Про коней, що вмирають у конюшнях
Чи здатна одна людина повністю зрозуміти іншу?
Іншими словами, ми можемо витратити багато часу й зусиль на те, щоб спізнати іншу людину, але чи вдасться нам таким чином наблизитися до її суті? Ми забираємо собі в голову, що знаємо людей, та чи відомо нам про них щось справді важливе?
Я серйозно задумався над такими речами через тиждень після того, як звільнився з роботи в юридичній фірмі. Перед тим я ні разу в своєму житті не ставив собі подібного запитання. Цікаво: чому? Мабуть, тому, що досі був зайнятий тим, як пробитися в житті. Настільки, що навіть не мав часу подумати про себе.
Так само, як часто в житті важливі речі починаються з дрібниць, до роздумів мене підштовхнула одна незначна подія. Одного ранку, після того, як Куміко проковтнула сніданок і подалася на роботу, я закинув білизну у пральну машину, застелив ліжко, помив посуд і почистив підлогу пилососом. Потім умостився разом з котом на веранді й узявся переглядати газетні оголошення про прийом на роботу та розпродажі. Опівдні сяк-так пообідав і подався до супермаркету, де купив продуктів на вечерю і на розпродажу придбав мийних засобів, паперових серветок і туалетного паперу. Повернувшись додому, приготував вечерю і приліг на диван з книжкою — очікувати повернення Куміко.
Оскільки безробітним я став недавно, то таке життя було для мене новинкою.