Жировий шар виконуватиме своє призначення, якщо до смоли додати рідкого кремнію й загорнути її непроникною для повітря плівкою. Таким чином, до кінця другого тижня нового року всі необхідні матеріали було приготовано.
Тепер я вже не міг сховатися ні за якими словами. Якщо я нарешті не вирішу, яким буде обличчя, не просунусь уперед ні на крок. Та хоч скільки я думав, у моїй голові, заповненій різноманітними обличчями, ніби в музейному запаснику, панував безлад. Однак, відступаючи назад, проблеми не розв'яжеш. Нічого не залишилось, як набратися відваги й переглянути одне за одним усі обличчя. Я позичив каталог художніх портретів і на першій же сторінці під несподівано люб'язним заголовком "Правила систематизації", ледве стримуючи хвилювання, прочитав:
1. Критерії оцінки обличчя завжди об'єктивні. Піддаватися особистому враженню і погоджуватися на купівлю підробки — такої помилки сліду уникати.
2. Абсолютного критерію оцінки обличчя немає. Воно може подобатися або ні. Критерії відбору треба виховувати вдосконаленням смаку.
Як я і сподівався, стверджують, що чорне одночасно є білим. Така порада гірша за ніяку. Проте коли я порівнював між собою ці правила, мені здалося, що обидва однаково правильні, а тому становище щораз більше ускладнювалося. Врешті від самої думки, що існує стільки облич, мене занудило, і я ще й досі дивуюся, чому тоді не відмовився раз і назавжди від свого плану.
Знову про портретний живопис. Палеонтолог поглузував би над моїми думками, та я в них не сумніваюся. На мій погляд, в ідеї портрета — його мистецькі особливості залишимо осторонь — є своя філософія, варта уваги.
Наприклад, для того щоб портрет відтворив універсальний образ, треба виходити з універсальності виразу людських облич. Інакше кажучи, необхідно, щоб більшість людей одностайно вважали, що за однаковим виразом обов'язково проглядає однаковий образ. Така віра тримається на досвіді, що між обличчям і душею є певний взаємозв'язок. Звісно, немає гарантії, що досвід завжди правильний. Але так само не можна твердити, що досвід завжди згусток брехні. Та чи не більш доречно думати, що досвід тим більше містить правди, чим сильніше замацаний руками?.. Здається, що в цьому розумінні твердження про існування об'єктивного критерію оцінки обличчя загалом не викликає заперечення.
Водночас не можна обійти і той факт, що портретний живопис змінювався з епохою: від класичної гармонії між обличчям і душею до її відсутності при зосередженні уваги на індивідуальному й нарешті до повного розпаду у восьмигранних обличчях Пікассо чи "Фальшивому обличчі" Клее.
Чому можна вірити? Якби мене спитали, яке моє особисте бажання, то я, звичайно, віддав би перевагу останній точці зору. Було б надто наївно наділяти обличчя об'єктивними критеріями оцінки — все-таки це не виставка собак. Ще в дитинстві ідеал людини, якою мріяв стати, я пов'язував з певним обличчям.
Зауваження на полях. Це якраз і є приклад високого ступеня пристосування завдяки високій піддатливості чужій волі.
Природно, романтичний, небуденний образ у дитячих очах ставав центром уваги... Та я не міг вічно перебувати в полоні такого сну. Готівка цінніша за будь-який вексель. Нічого не залишалось, як платити тим обличчям, яким міг. Чи не тому чоловіки цураються косметики, що не хочуть нести відповідальності за своє обличчя? (А от жінки... жіноча косметика... якщо подумати, то чи не винна в цьому готівка, якої в них скоро не стане?..)
Отже, я ніяк не міг прийти до остаточного рішення... відчуваючи легку недугу, як перед простудою... Але оскільки мої труднощі були пов'язані лише з зовнішнім виглядом, то робота над іншими технічними питаннями тривала без змін.
Після вибору матеріалу треба було подумати про формування внутрішньої сторони маски. Хоча в лабораторії, як уже було сказано, я мав повну свободу дій, я не хотів займатися ще й цим, а тому, прихопивши додому інструменти, вирішив перетворити власний кабінет на майстерню. (А ти, видно, подумала, що мій запал у роботі — це компенсація за рани на обличчі і, пустивши сльозу, спробувала мені допомогти. Ясна річ, це була компенсація, та запал не той, що ти думала. Я зачинив двері кабінету, навіть замкнув на замок, відкидаючи твою доброту, коли ти намагалася передати мені вечерю).
Робота, в яку я заглибився за зачиненими дверима, полягала ось у чому.
Спершу я приготував таз, в якому могло поміститися обличчя, налив у нього розчину альгінокислого калію, гіпсу, фосфату натрію і кремнію, після чого, зовсім розслабивши мімічні м'язи, занурив туди обличчя. Розчин застигав протягом трьох-п'яти хвилин. Щоб за той час не задихнутись, я вирішив узяти в рот гумову трубочку й вивести її за край таза. Уяви собі, що ти мусиш сидіти перед відкритим об'єктивом фотоапарата протягом кількох хвилин нерухомо, із завмерлим виразом обличчя. Як це важко! Після багатьох невдалих спроб — то ніс свербів, то око сіпалось — я тільки на четвертий день досяг задовільних наслідків.
Тепер настала черга нікелювати негативну форму зсередини у вакуумі. Ясна річ, зробити цього вдома я не міг, а лише в лабораторії, ховаючись від колег.
Нарешті залишилося довести роботу до кінця. Тієї ночі, переконавшись, що ти лягла спати, я поставив на переносну газову плитку залізну сковороду із сплавом свинцю й сурми. Розтоплена сурма набрала кольору какао, до якого хлюпнули забагато молока. Коли я почав обережно вливати цей розчин у форму з альгінокислого калію, покритого шаром нікелю, вгору поплили крапельки білої пари. Із отвору, що залишився від гумової трубки для дихання, а потім усюди по краях форми почав здійматися синюватий, прозорий димок. Певно, згорала альгінова кислота. Запах був огидний, і я відчинив вікно — морозний січневий вітер, наче нігтями, дряпав ніздрі. Затверділий зліпок сурми я витрусив із форми, а її саму, ще обкурену димом, кинув охолоджуватись у таз з водою. Зі столика на моє криваве гніздо п'явок дивилося гніздо п'явок, що тьмяно відсвічували сріблом.
Спочатку я ніяк не міг повірити, що це моє обличчя... Інше... Зовсім інше... Не міг уявити, що це ті самі ненависні п'явки, такі знайомі мені завдяки дзеркалу... Оскільки на зліпку із сурми і дзеркальному зображенні правий і лівий боки помінялися місцями, то контраст між ними, видно, був неминучим. Але ж таку різницю можна спостерігати скільки завгодно на фотографії, а тому про неї не варто згадувати.
А як бути з кольором? Із книжки французького лікаря Анрі Блана "Обличчя", яку я знайшов у бібліотеці, я дізнався, що між кольором обличчя і його виразом існує залежність, набагато тісніша, ніж можна собі уявити. Скажімо, тій самій посмертній масці дозуванням того чи іншого забарвлення вдається надати жіночого або чоловічого вигляду. Французький лікар наводив і такий приклад: завдяки чорно-білій фотографії легко розпізнати чоловіка, переодягнутого жінкою. Виходить, що, справді, все залежить від кольору. Ледь-ледь помітні виступи на зліпку із сурми — без світла їх не побачиш... Невеличкі нерівності, мабуть, не варті того клопоту з маскою... На мить я подумав: ану ж, я лякаюся привида, змагаюся з уявним супротивником? Може, і це гніздо металевих п'явок виявить усю свою потворність, коли відтінити його червонуватим кольором м'яса... Мабуть, так і станеться... Як жаль, що людина не зроблена з металу...
Якщо вже колір такий важливий, то при остаточній обробці маски з особливою обережністю доведеться поставитись до фарбування. Наче сліпий, що тішиться будь-яким дотиком, ніжно погладжуючи ще теплий зліпок із сурми, я гостро відчував, наскільки терниста дорога до виготовлення маски, коли закінчення однієї роботи відразу ж обертається новими труднощами. Справді, я задумав зухвалий виклик. Судячи з обсягу виконаної роботи і витраченого часу, я мав би зайти вже досить далеко, та варто було подумати, що не вирішив найголовнішого — не вибрав прототипу обличчя, то ніби до нічого й рук не приклав. До цього долучилася ще одна трудність — колір. За таких обставин коли ж здійсниться моя мрія, коли я почну нове життя в образі іншої людини?..
Ні, не можна сказати, що були самі прикрощі. Подумки блукаючи між складками металевих п'явок, я думав, яку безглузду роль виконує обличчя, коли через невеличкі, завбільшки кілька міліметрів, стовщення на ньому людину переслідують, як шолудивого собаку. І раптом наче туман переді мною розсіявся, і я відкрив вразливе місце свого головного ворога.
Ці металеві п'явки самі по собі, зрозуміло, можуть існувати лише у вигляді негатива для створення внутрішнього боку маски. Інакше кажучи, то були негативні істоти, яких мала прикрити й знищити маска. Та хіба тільки це? Безсумнівно, негативні істоти, але якщо не зробити їх основою, то не. існуватиме й маски, яка повинна його знищити... Одне слово, металева основа — ціль, яку маска повинна зруйнувати, і водночас вихідна точка для виготовлення маски.
Уявімо собі проблему більш конкретно. Якщо говорити про очі, то їх залишається тільки використати, не змінюючи ні розміщення, ні форми, ні розмірів. Та припустімо, що я наважився щось доповнити, отже, відраховуючи від лінії очей, міг би зробити опуклою верхню частину лоба чи нижню, чи обидві разом — тоді очі здавалися б витрішкуватими. Те ж саме стосується носа і рота, а тому вибір обличчя перестає бути таким невизначеним. Виходить, з'являється обмеження? Можливо. Та порівняно з дешевою, половинчастою свободою воно мене набагато більше влаштовує. В усякому разі таке обмеження вказувало мені мету, яку я мав досягти. Навіть якби я пішов кружною дорогою проб і помилок, насамперед треба змоделювати обличчя і, припасовуючи його до оригіналу, перевірити, які типи взагалі мислимі. Такий спосіб найбільше мені підходив. (У критичних зауваженнях колег, що я не вчений, а скоріше технік, можливо, є частка правди).
Прикладаючи пальці до цієї металевої основи з усіх боків, затінюючи її долонями, я непомітно для себе замріявся. Яка це делікатна штука!.. Необережний рух одного пальця — і от уже інша людина, не схожа ні на рідного, ні на двоюрідного брата... Пересунеш долоню — зовсім чужа, незнайома... Відколи я почав виготовляти маску, оце, мабуть, уперше відчув такий робочий настрій.
...Так, можна з певністю сказати, що досвід, здобутий тієї ночі, був одним з досить важливих перевалів у моєму задумі.