Пісок — це не проста річ!.. І якщо ви думаєте, що можете перед ним вистояти, то глибоко помиляєтеся!.. Це ж безглуздя!.. Годі!.. Навіть не хочеться вам співчувати!
Він жбурнув лопату на порожній бідон і, не звертаючи уваги на вираз жінчиного обличчя, неквапливо зайшов до хати.
Ніч була тяжка, безсонна. Прислухаючись до того, що робила надворі жінка, чоловік відчував сором від усвідом-
лення того, що його недавній театральний жест — це кінець кінцем ревнощі до обставин, що зв'язують жінку по руках і ногах, і водночас нагадування, щоб вона припинила роботу й крадькома залізла до нього під ковдру. Ні, його охопило не просто роздратування її дурістю, а щось набагато глибше. Матрац ставав усе вологішим, а пісок — липкішим. Яка несправедливість! Як обурливо! Йому нема чого дорікати собі за те, що кинув лопату й пішов до хати. Він не збирається брати на себе нові зобов'язання. У нього їх і так було задосить. Хіба ж його захоплення піском та комахами не виникло з прагнення хоч на короткий час уникнути цих зобов'язань і одноманітності життя?.. Однак сон не приходив.
Жінка, здається, не припиняла роботи ні на хвилину. Кілька разів шурхотіння кошиків, що опускалися вниз, то наближалось, то віддалялось. Якщо вона не перестане, то завтра він не зможе .ворухнути ні руками, ні ногами. Чоловік задумав прокинутися рано й цілий день завзято потрудитися. Та чим більше він намагався заснути, тим дужче сердився. Запекло в очах. Ні сльози, ні кліпання повіками не могло захистити їх від безперервної піщаної мжички. Чоловік замотав обличчя рушником. Дихалося важче, але принаймні пісок не докучав.
Він вирішив переключитися на щось інше... Заплющив очі — й побачив, як на нього напливають, мов зітхання, одна за одною нерівні лінії. То були хвилі, залишені на дюнах вітром. Чоловік дивився на них півдня і, певно, тому вони закарбувались у глибині його очей. Такі піщані потоки навіть руйнували і проковтували квітучі міста й великі держави. Хіба — якщо йому не зраджує пам'ять — не писали, що пісок засипав Римську імперію? Або якесь містечко, оспіване Омаром Хайямом, з його кравцями, різниками, базарами і плетивом вуличок? Тих самих вуличок, напрямок яких важко було змінити,— доводилося роками боротись, оббиваючи пороги урядових установ... Ніхто не сумнівався в непохитності стародавніх міст... Та врешті й вони не змогли встояти перед законами руху піщинок з діаметром одна восьма міліметра. Пісок...
Усе, що має форму,— ніщо. Існує тільки рух піску, що її заперечує... Було чути, як по той бік тонкої дощаної стіни жінка безперестанку працювала лопатою. Власне, що вона думає зробити своїми кволими руками? Це ж все одно, що розгрібати воду й на тому місці споруджувати будинок. Замість того, щоб, згідно з властивостями води, пускати по ній корабель.
Такі думки несподівано звільнили чоловіка від дивного гнітючого почуття, викликаного шурхотом за стіною. Якщо корабель пливе по воді, то й по піску зможе. Якби вдалося відкинути усталений погляд на дім як на щось нерухоме, то й зусилля, спрямовані на боротьбу з піском, були б зайвими. Корабель, що вільно пливе по піску... Плавучі будинки, безформні села й міста...
Ясна річ, пісок — не рідина. А тому нема надії, що по ньому можна плавати. Навіть якщо залишити на піску річ з меншою питомою вагою, скажімо, корок, то й він з часом потоне. Щоб поплисти по піску, корабель мусив би мати зовсім інші властивості. Таким кораблем міг би бути, наприклад, будинок у вигляді бочки, яка обертається і, скидаючи з себе пісок, завжди тримається на його поверхні... Щоправда, людське життя в такому вічно рухомому домі було б нестерпне... А тому найкраще, трохи помізкувавши, помістити одну бочку в другій на вісі, яка завжди була б спрямована вздовж сили тяжіння... Тоді внутрішня бочка залишалася б нерухома, а зовнішня оберталася б... Такий будинок гойдався б, як маятник великого настінного годинника... Будинок-колиска... Корабель пустелі...
Села й міста, складені з таких кораблів, ворушилися б без упину...
Чоловік незчувся, коли заснув.
Розбудив його крик півня, схожий на скрипіння заржавілої гойдалки. Це було неспокійне, болісне пробудження. Йому здавалося, ніби щойно розвиднюється, а стрілки вже показували шістнадцять хвилин на дванадцяту. Яскравість сонячного світла також свідчила, що близько полудень. І якщо тут, на дні ями, все-таки було темнувато, то лише тому, що проміння сюди ще не попадало.
Чоловік зірвався на ноги. З обличчя, голови і грудей пісок шурхонув униз і лише навколо рота й носа лежав тонким шаром, склеєний потом. Чоловік витер його тильним боком долоні й розгублено закліпав очима. З-під запалених, шорстких повік безперервно котилися сльози, але й вони не могли змити піску, що поналипав у кутиках очей.
Сподіваючись знайти хоч краплину води, він подався в сіни до бака. Та раптом побачив, що жінка спить біля вогнища. Забувши про біль в очах, чоловік затамував подих.
Жінка була зовсім гола.
У затуманеному сльозами полі зору вона зринала, мов якась тінь. Лежала навзнак на рисовій маті, відкривши все тіло, крім голови. її ліва рука мирно спочивала на тугому животі. Було видно те, що звичайно люди ховають, і тільки голова, якої ніхто не соромиться показувати, прикрита рушником. Без сумніву, таким способом жінка захищала очі, ніс і рот від піску, але такий контраст ще більше підкреслював її наготу.
Суцільний шар дрібного піску затушовував деталі тіла й надавав його лініям особливої жіночності та плавності. Жінка була схожа на скульптуру, обсипану золотим піском. Раптом чоловікові з-під язика потекла липка слина, якої не можна було проковтнути, бо пісок між зубами поглинув її і наповнив собою рот. Чоловік обернувся до сіней і сплюнув. Потім ще раз, другий, третій, та марно — хоча рот був уже сухий, пісок залишався між зубами. Здавалося, ніби він безперестанку там утворювався.
На щастя, бак був наповнений по вінця. Сполоснувши рот і помивши обличчя, чоловік відчув, ніби заново народився. Ніколи раніше не усвідомлював так глибоко, якою чудодійною може бути вода. Як і пісок, вона — неорганічна речовина, але така прозора, чиста, миліша й ближча людині за будь-яку живу істоту. Наливаючи її в горло, чоловік уявляв собі звіра, що гризе камінь...
Він знов обернувся до жінки, але наближатися до неї не мав охоти. Обсипана піском, вона вабила очі, але торкатися її руками не кортіло.
Нічна збудженість і роздратування при денному світлі здалися йому забутим сном. Безперечно, вся ця пригода буде цікавою темою для майбутніх розмов. Оглядаючись навколо себе так, ніби шукав підтвердження тому, що вже стало спогадом, чоловік почав квапливо одягатися. Сорочка і штани були важкі від піску. Та чи варто зважати на такі дрібниці? Однак витрусити пісок з одежі виявилося набагато важче, ніж вичесати лупу з голови.
Його черевики теж були засипані піском.
"Може, сказати їй кілька слів на прощання?" — подумав чоловік. Але якщо її розбудити, вона згорить від сорому. А як бути з платнею за нічліг?.. Було б найкраще зайти по дорозі назад в риболовецьку артіль і передати гроші старому, який учора привів його сюди.
Чоловік навшпиньки вийшов з хатини.
Сонце, як розігріта ртуть, зависло над верхом схилу й почало обпікати дно ями. Чоловік квапливо опустив очі, оберігаючи їх від несподіваного блиску, але наступної миті забув про все на світі і вп'явся ними в піщану стіну навпроти.
Неймовірно! Мотузяна драбина зникла! її не було там, де висіла вчора!
Що ж до солом'яних мішків, то вони добре видніли, хоча наполовину вгрузли в пісок. Ні, він не помилився — вони лежали на старому місці. То невже засипало тільки драбину?.. Чоловік метнувся до стіни і, зануривши руки в пісок, почав гарячково нишпорити. Пісок одвалювався без жодного опору й осипався. "Але ж драбина — не голка",— думав чоловік і не переставав шукати, та марно. Намагаючись стримати тривогу, що охоплювала його, він ще раз оглянув піщану кручу.
Невже не знайдеться місця, звідки можна було б вибратися нагору?.. Він обійшов хатину кілька разів. Між північною стіною, що виходила до моря, та покрівлею відстань була найкоротша, але більша десяти метрів. Крім того, схил ями був тут крутішим, ніж деінде, а важкий піщаний виступ угорі таїв у собі смертельну загрозу.
Порівняно пологим виявився західний бік ями, схожий на внутрішню поверхню конуса. За найбільш оптимістичними розрахунками, його нахил тут досягав п'ятдесяти, а може, тільки сорока п'яти градусів. Чоловік зробив перший обережний крок. Проте після кожної такої спроби сповзав униз на півкроку. Та все-таки йому здавалося, що, коли постарається, видряпається нагору.
Перших кілька кроків були успішними, але потім його ноги почали грузнути. Чоловік ще не встиг збагнути, посувається вперед чи ні, а вже був по коліна в піску. Далі спробував лізти рачки. Нагрітий сонцем пісок обпікав долоні. Змішаний з потом, він обліпив тіло й примушував заплющити очі. Невдовзі раптова судома в ногах не дозволила й ворухнутися.
Чоловік вирішив перепочити. Відсапався і, ледь-ледь розплющивши очі, оглянувся назад, щоб переконатися, що подолав чималу відстань, і побачив, що він і на п'ять метрів не піднявся. Навіщо ж тоді він так мордувався? Та й схил ями здавався звідси вдвічі крутішим, ніж знизу. Він силкувався вилізти з ями, а, виходить, тільки загруз у піску. Ще страшніша картина відкривалася вгорі: над самою головою дорогу перепиняв піщаний виступ.
Охоплений розпачем, чоловік зробив ще одне зусилля і як тільки простягнув руку вперед, пісок раптом осунувся й викинув його на дно ями. В лівому плечі щось тріснуло, наче паличка для їди. Однак особливого болю він не відчув. Якийсь час пісок сипався вниз, ніби хотів залікувати завдану йому рану, а потім нараз зупинився. На щастя, пошкодження виявилося незначним.
Отже, ще рано лякатися.
Ледве стримуючись, щоб не закричати, чоловік поволі вернувся до хати. Жінка спала у тій самій позі. Він покликав її спочатку тихо, а потім щораз голосніше й голосніше. Вона нічого не відповіла й тільки ніби невдоволено перевернулася на другий бік.
Пісок посипався з неї на землю й оголив її плечі, руки, боки та стегна. Проте зараз чоловікові було не до цього.