Вона гордо, зі знемогою глянула на нього через плече. Він з ненавистю пристрасті і любові ледь не вкусив її за щоку. Вона, через плече, вакхічно підставила йому губи.
У напівсвітлі каюти з опущеними на вікні жалюзі вона відразу ж, поспішаючи догодити йому і до кінця відважно використати все те несподіване щастя, яке раптом випало на її долю з цим красивим, сильним і відомим чоловіком, розстебнула і стоптала з себе сукню, що впала на підлогу, лишилась струнка, як хлопчик, у легенькій сорочці, з голими плечима і руками і в білих панталончиках, і його болісно пройняла невинність всього цього.
— Все зняти? – пошепки спитала вона, зовсім як дівчинка.
— Все, все, — сказав він, все більше хмурніючи.
Вона покірно і швидко переступила з усієї скинутої на підлогу білизни, залишилась вся гола, сіро-бузкова, з тою особливістю жіночого тіла, коли воно нервово мерзне, робиться туге і прохолодне, вкриваючись гусячою шкірою, в одних дешевих сірих панчохах з простими підв'язками, в дешевих чорних туфельках і переможно-п'яно глянула на нього, беручись за волосся і виймаючи з нього шпильки. Він, холодіючи, слідкував за нею. Тілом вона виявилася краща, молодша, ніж можна було подумати. Худі ключиці і ребра позначались у відповідності з худим лицем і тонкими гомілками. Але стегна були навіть великі. Живіт з маленьким глибоким пупком був впалий, опуклий трикутник темного красивого волосся під ним відповідав пишноті темного волосся на голові. Вона витягла шпильки, волосся густо впало на її худу спину з виступами хребців. Вона нахилилась, щоб підтягнути панчохи, що спадали, і маленькі груди із замерзлими, зморщеними коричневими сосками повисли, немов грушки, зворушливі у своїй бідності.
І він примусив її зазнати ту граничну безсоромність, яка так не личила їй і тому так збуджувала його жалістю, ніжністю, пристрастю… Між планок віконної решітки, що косо стирчали вгору, нічого не могло бути видно, але вона з жахом захоплення косилась на них, чула безпечні розмови і кроки людей, що проходили по палубі під самісіньким вікном, і це ще сильніше збільшувало захват її розбещеності. О, як близько говорять і йдуть – і нікому і в голову не приходить, що робиться за крок від них, у цій білій каюті!
Потім він її, як мертву, поклав на ліжко. Стиснувши зуби, вона лежала із заплющеними очима і вже зі скорботним заспокоєнням на зблідлому і зовсім молодому обличчі.
Перед вечором, коли пароплав причалив там, де їй потрібно було сходити, вона стояла біля нього тиха, з опущеними віями. Він поцілував її холодну руку з тою любов'ю, що залишається десь у серці на все життя, і вона, не озираючись, побігла вниз по сходнях у грубий натовп на пристані.
5.10.40
ЗОЙКА І ВАЛЕРІЯ
Взимку Левицький проводив увесь свій вільний час в московській квартирі Данилевських, влітку почав приїздити до них на дачу в соснових лісах по Казанській дорозі.
Він перейшов на п'ятий курс, йому було двадцять чотири роки, але у Данилевських тільки сам лікар говорив йому "колега", а всі інші звали його Жоржем або Жоржиком. Завдяки самотності і улюбливості, він постійно прибивався до якого-небудь дому, швидко ставав у ньому своєю людиною, гостем з дня на день і навіть з ранку до вечора, якщо дозволяли заняття, — тепер він став таким у Данилевських. І тут не лише господиня, а навіть діти, дуже повна Зойка і вухастий Гришка, ставились до нього, як до якогось дальнього і бездомного родича. На вигляд він був дуже простим і добрим, люб'язним і неговірким, хоч озивався дуже охоче на кожне слово, звернене до нього.
Пацієнтам Данилевського відчиняла двері літня жінка в лікарняному одязі, вони входили до просторої вітальні, що була встелена килимами і обставлена важкими старовинними меблями, і жінка одягала окуляри, з олівцем в руці суворо дивилась у свій щоденник і одним призначала день і годину майбутнього прийому, а інших вводила у високі двері приймальні, і там вони довго чекали виклику у сусідній кабінет, на допит і огляд до молодого асистента в цукрово-білому халаті, і тільки вже після цього потрапляли до самого Данилевського, у його великий кабінет з високим одром біля задньої стіни, на який він примушував декотрих з них залазити і лягати у найжалюгіднішій і незручній від страху позі: пацієнтів все бентежило – не тільки асистент і жінка в приймальні, де з такою гробовою повільністю, виблискуючи, гойдався мідний диск маятника в старовинному стоячому годиннику, але і весь поважний порядок цієї багатої, просторої квартири, це очікувальне мовчання приймальної, де ніхто не смів зробити зайвого подиху, і всі вони думали, що це якась зовсім особлива, позбавлена життя квартира і що сам Данилевський, високий, дебелий, грубуватий, навряд чи хоч раз на рік посміхається. Та вони помилялися: у тій жилій частині квартири, куди вели подвійні двері з вітальні праворуч, майже завжди стояв гамір від гостей, зі столу в їдальні не сходив самовар, бігала покоївка, додаючи до столу то чашок і склянок, то вазочок з варенням, то сухариків і булочок, і Данилевський навіть у години прийому нерідко пробігав туди по вітальні навшпиньках і, поки пацієнти чекали на нього, думаючи, що він жахливо зайнятий яким-небудь тяжкохворим, сидів, пив чай, говорив про них гостям: "Хай трошки почекають, матері їх біс!" Якось, сидячи так і з усміхом поглядаючи на Левицького, на суху худорлявість і деяку гнучкість його тіла, на його злегка криві ноги і запалий живіт, на обтягнуте тонкою шкірою лице у веснянках, яструбині очі і руде, кучеряве волосся, Данилевський сказав:
— А зізнайтесь, колего: адже є у вас якась східна кров, жидівська, наприклад, чи кавказька?
Левицький відповів зі своєю незмінною готовністю до відповідей:
— Зовсім ні, Миколо Григоровичу, жидівської немає. Є польська, є, можливо, ваша українська, — адже серед Левицьких є і українці, — чув від діда, ніби є і турецька, та чи це правда, один аллах знає.
І Данилевський задоволено розреготався:
— Ну от, я все-таки вгадав! Так що будьте обережні, дами і дівиці, він турок і зовсім не такий соромливий, як ви думаєте. Та й улюбливий він, як вам відомо, по-турецьки. Чия тепер черга, колего? Хто тепер дама вашого широкого серця?
— Дарія Тадієвна, — швидко залившись тонким вогнем, відповів Левицький з щиросердною усмішкою – він часто так червонів і посміхався.
Чарівно збентежилась, так що навіть її смородинові очі на мить ніби кудись пропали, і сама Дарія Тадієвна, миловида, з синюватим пушком на верхній губі і вздовж щік, в чорному шовковому чепчику після тифу, що напівлежала в кріслі.
— Що ж, це ні для кого не секрет і цілком зрозуміло, — сказала вона, — адже в мені теж східна кров…
І Гриша у захваті заволав: "А, спіймались, спіймались!", а Зойка вибігла у сусідню кімнату і з розгону впала на диван з розквашеними очима.
Дійсно, взимку Левицький був таємно закоханий у Дарію Тадієвну, а до неї мав деякі почуття і до Зойки. Їй було всього чотирнадцять років, але вона вже була дуже розвинута тілесно, особливо ззаду, хоч ще по-дитячому були ніжні і круглі її сизі голі коліна під короткою шотландською спідничкою. Рік тому її забрали з гімназії, не вчили і вдома, — Данилевський знайшов у неї зачатки якоїсь хвороби мозку, — і вона жила у безтурботному неробстві, ніколи не нудьгуючи. Вона була така ласкава з усіма, що навіть облизувалась. Вона була крутолоба, у неї був наївно-радісний, ніби завжди чимось здивований погляд маслянистих синіх очей і завжди вологі губи. При всій повноті її тіла було у ньому граційне кокетство рухів. Червоний бант, зав'язаний у її горіховому волоссі, робив її особливо принадною. Вона вільно сідала на коліна до Левицького – ніби несвідомо, по-дитячому – і, певне, відчувала, що потайки зазнає він, тримаючи її повноту, м'якість і вагу і відводячи очі від її голих колін під спідничкою у клітку. Іноді він не витримував, нібито жартома цілував її в щічку, і вона закривала очі, посміхаючись млосно і насмішкувато. Якось вона пошепки сказала йому під страшним секретом те, що тільки вона одна у світі знала про маму: мама закохана у молодого лікаря Титова! Мамі сорок років, але вона струнка, як дівчина, і дуже моложава, і обоє вони, і мама і лікар, такі красиві і високі зростом! Потім Левицький став неуважний до неї – почала з'являтися в домі Дарія Тадієвна. Зойка зробилась нібито ще веселішою, безтурботнішою, але не зводила очей ні з неї, ні з Левицького, часто з криком кидалась цілувати її, але так ненавиділа, що, коли та захворіла на тиф, кожного дня чекала радісної звістки з лікарні про її смерть. А потім вона чекала її від'їзду – і літа, коли Левицький, звільнившись від занять, почне їздити до них на дачу по Казанській дорозі, де Данилевські жили влітку вже третій рік: вона потайки вела деяке полювання на нього.
І от літо прийшло, і він почав приїжджати кожного тижня на два, на три дні. Але тут незабаром приїхала гостювати племінниця тата з Харкова, Валерія Остроградська, якої ні Зойка, ні Гришка ніколи ще не бачили. Левицького послали рано вранці до Москви зустрічати її на Курському вокзалі, і зі станції він приїхав не на велосипеді, а сидячи з нею у візку станційного візника, стомлений, із запалими очима, радісно схвильований. Видно було, що він ще на Курському вокзалі закохався в неї, і вона вже владно ставилася до нього, коли він діставав її речі із візка. Втім, збігши на ганок назустріч мамі, вона негайно забула про нього і потім не помічала його весь день. Вона здалася Зойці незрозумілою, — розбираючи речі в своїй кімнаті і сидячи потім на балконі за сніданком, вона то забагато говорила, то несподівано замовкала, думаючи про щось своє. Але вона була справжня малоросійська красуня! І Зойка приставала до неї з невгамовною настійливістю:
— А ви привезли з собою сап'янові чобітки і плахту? Ви одягнете їх? Ви дозволите називати вас Валечкою?
Але й без малоросійського одягу вона була дуже гарна: міцна, ладна, з густим темним волоссям, з оксамитовими бровами, що майже зрослися, з грізними очима кольору чорної крові, з гарячим темним рум'янцем на засмаглому обличчі, з яскравим блиском зубів і повними вишневими губами. Руки у неї були маленькі, але також міцні, рівно засмаглі, немов злегка закоптілі.