Ох, скажу тобі правду: багато того Богдана люди проклинали, багато на нього людських сліз впало ... все через пана. По одному панському слову Богдан міг би, мабуть, рідного батька на шматки розірвати ...
А я, малий хлопчик, теж за ними в хату побіг: відома річ, цікаво. Куди пан повернувся, туди і я за ним.
Дивлюся, стоїть пан посеред хати, вуса гладить, сміється.
Роман тут же тупцює, шапку в руках мне, а Опанас плечем об стінку уперся, стоїть собі, бідолаха, як той молодий дубок в непогоддя. Насупився, невеселий ...
І ось вони троє повернулись до Оксани. Один старий Богдан сів у кутку на лавці, звісив чуприну, сидить, поки пан щось не накаже. А Оксана в кутку біля печі стала, очі опустила, сама аж горить вся, як той мак Середь ячменю. Ох, видно, чула небога, що через неї хвацько буде. Ось теж скажу тобі, хлопче: вже якщо три людини на одну бабу дивляться, то від цього ніколи добра не буває — неодмінно до чуба справа дійде, коли не гірше. Я ж це знаю, тому що сам бачив.
— Ну, що, Ромас, — сміється пан, — хорошу чи я тобі жінку висватав?
— А що ж? —Роман відповідає. — Баба, як баба, нічого!
Повів тут пліч-о-Опанас, підняв очі на Оксану і каже про себе:
— Так, —говорить, —баба! Хоч би і не такому дурню дісталася.
Роман почув це слово, повернувся до Опанаса і каже йому:
— А чим би це я, пан Опанас, вам за дурня здався? Еге, скажіть-но!
— А тим, — каже Опанас, — що ні зумієш жінку свою уберегти, тим і дурень ...
Ось яке слово сказав йому Опанас! Пан навіть ногою тупнув, Богдан похитав головою, а Роман подумав з хвилину, потім підняв голову і подивився на пана.
— А що ж мені її берегти? — каже Опанасу, а сам все на пана смотріт.Здесь, крім звіра, ніякого чорта і нету, от хіба милостивий пане коли заверне. Від кого ж мені жінку берегти? Ти диви, вражий козаче, ти мене не дратуй, а то я, мабуть, і за чуприну схоплю.
Мабуть-таки і дійшло б у них справа до бійки, та пан втрутився: тупнув ногою, — вони і замовкли.
— Тихіше ви, — каже, — бiсови діти! Ми ж сюди не для бійки приїхали. Треба молодих вітати, а потім, до вечора, на болото полювати. Аїда за мною!
Повернувся пан і пішов з хати; а під деревом доїжджачих вже й закуску зготувати. Пішов за паном Богдан, а Опанас зупинив Романа в сінях.
— Не гнівайся ти на мене братику, — каже козак.— Послухай, що тобі Опанас скаже: бачив ти, як я у пана в ногах валявся, чоботи в нього цілував, щоб він Оксану за мене віддав? Ну, бог з тобою, чоловіче ... Тебе поп обкрутив, така, видно, доля! То чи не стерпить же моє серце, щоб лютий ворог знову і над нею, і над тобою потішався. Гей-гей! Ніхто того не знає, що у мене на душі ... Краще ж я і його, і її з рушниці замість ліжка покладу в сиру землю ...
Подивився Роман на козака і питає;
— А ти, козаче, годиною "з глузду НЕ з'їхав?" [ "З глузду з'їхати" — збожеволіти] Не чув я, що Опанас на це став Роману тихо в сінях говорити, тільки чув, як Роман його по плечу ляснув.
— Ох, Опанас, Опанас! Ось який на світлі народ злий та хитрий! А я ж нічого того, живучі в лісі, і не знав. Еге, пане, пане, хвацько ти на свою голову затіяв! ..
— Ну, — каже йому Опанас, — іди тепер і не подавай виду, більш за все перед Богданом. Нерозумний ти людина, а ця панська собака хитра. Гляди ж: панської пальника багато не пий, а якщо відправить тебе з доїжджачих на болото, а сам захоче залишитися, веди доїжджачих до старого дуба і покажи їм об'їзну дорогу, а сам, скажи, прямо підеш по лісі ... Та скоріше сюди повертайся .
— Добре, — каже Роман.— Зберуся на полювання, рушницу НЕ дробом заряджу і не "річкою" на птицю, а доброю кулею на ведмедя.
Ось і вони вийшли. А вже пан сидить на килимі, велів подати фляжку і чарку, наливає в чарку пальник і пригощали Романа. Еге, хороша була у пана і фляжка, і чарка, а пальник ще краще. Чарочку вип'єш-душа радіє, іншу вип'єш — серце скаче в грудях, а якщо людина незвичний, то з третьої чарки і під лавкою валяється, коли баба на лавку не вклалися.
Еге, кажу тобі, хитрий був пан! Хотів Романа напоїти своєю пальником допьяна, а ще такий і пальника але бувало, щоб Романа звалила. П'є він з панських рук чарку, п'є і іншу, і третю випив, а у самого тільки очі, як у вовка, загоряються, та вусом чорним поводить. Пан навіть розгнівався:
— Ось же вражий син, як здорово пальник б'є, а сам і не моргне оком! Інший би вже давно заплакав, а він, дивіться, добрі люди, ще усміхається-Знав же вражий пан добре, що якщо вже людина з пальника заплакав, то скоро і зовсім чуприну на стіл звісивши. Так на той раз не на такого напав.
— А чого ж мені, —Роман йому відповідає, —плакать ?. Навіть, мабуть, це недобре б було. Приїхав до мене милостивий пане вітати, а я б-таки і почав ревіти, як баба. Слава богу, не від чого мені ще плакати, нехай краще мої вороги плачуть ...
— Значить, — запитує пан, — ти задоволений?
— Еге! А чим мені бути незадоволеним?
— А пам'ятаєш, як ми тебе канчуками сватали?
— Як-таки не пам'ятати! Ото ж і кажу, що нерозумна людина був, не знав, що гірко, що солодко. Канчук гіркий, а я його краще баби любив. От спасибі вам, милостивий пане, що навчили мене, дурня, мед є.
— Гаразд, гаразд, — пан йому говорить.— Зате і ти мені будеш служити: ось підеш з доїжджачих на болото, настріляв більше птахів, і обов'язково глухого тетерева дістань.
— А коли ж це пан нас на болото посилає? — запитує Роман.
— Так ось вип'ємо ще. Опанас нам пісню заспіває, так і з богом.
Подивився Роман на нього і каже панові:
— От уже це і важко: пора не рання, до болота далеко, а ще, до того ж, і вітер по лісі шумить, до ночі буде буря. Як же тепер таку сторожка птицю вбити?
А вже пан захмелів, і в хмелю був міцно сердитий. Почув, як челядь переможе себе шепотітися стала, кажуть, що, мовляв, "Романова правда, загудіти скоро буря", — і розгнівався. Стукнув чаркою, повів очима, — все і стихли.
Один Опанас не злякався; вийшов він, по панському слову, з бандурою пісні співати, став бандуру настроювати, сам подивився збоку на пана і каже йому:
— Схаменися, милостивий пане! Де ж це бачено, щоб до ночі, та ще в бурю, людей по темному лісі за птахом ганяти?
— Ось він який був сміливий! Інші, ясна річ, панські "Крепак", бояться, а він — вільна людина, козацького роду. Привів його невеликим хлопцем старий козак-бандурист з України. Там, хлопче, люди щось набули резонансу в місті Умані. Ось старому козакові викололи очі, обрізали вуха і пустили його такого світом. Ходив він, ходив після того по містах і селах і забрів в нашу сторону з поводирем, хлопчиком Опанасом. Старий пан узяв його до себе, тому що любив хороші пісні. Ось старий помер, — Опанас при дворі і виріс. Любив його новий пан теж і терпів від нього часом таке слово, за яке іншому спустили б три шкури.
Так і тепер: розгнівався було спочатку, думали, що він козака вдарить, а після говорить Опанасу:
— Ой, Опанас, Опанас. Розумний ти хлопець, а того, видно, не знаєш, що між дверей не треба носа сунути, щоб як-небудь не зачинили ...
Ось він який загадав загадку! А козак-таки відразу і зрозумів. І відповів козак пану піснею. Ой, якби і пан зрозумів козацьку пісню, то, може бути, його пані над ним не розливалася сльозами.
— Дякую, пане, за науку, — сказав Опанас, — ось же я тобі за те заспіваю, а ти слухай.
І вдарив по струнах бандури.
Потім підняв голову, подивився на небо, як в небі орел ширяє, як вітер темні хмари ганяє. Наставив вухо, послухав, як високі сосни шумлять.
І знову вдарив по струнах бандури.
Гей, хлопче, не довелось тобі чути, як грав Опанас Швидкий, а тепер вже й не почуєш! Ось же і не хитра штука бандура, а як вона у знаючу людину добре говорить. Бувало, пробіжить по ній рукою, вона йому все і скаже: як темний бір в негоду шумить, і як вітер дзвенить у порожній степу по бур'яну, і як суха травинка шепоче на високій козацькій могилі.
Ні, хлопче, чи не почути вже вам справжню гру! Їздять тепер сюди всякі люди, такі, що не в одному Поліссі бували, але і в інших місцях, і по всій Україні: і в Чигирині, і в Полтаві, і в Києві, і в Черкасах. Кажуть, вивелися вже бандуристи, не чути їх уже на ярмарках і на базарах. У мене ще на стіні в хаті стара бандура висить. Вивчив мене грати на ній Опанас, а у мене ніхто гри не перейняв. Коли я помру, — а це вже скоро, — так, мабуть, і ніде вже на широкому світі не чутно буде дзвону бандури. Ось воно що!
І заспівав Опанас тихим голосом пісню. Голос був у Опанаса негучний, та "Сумно" [Українське слово Сумно поєднує в собі поняття, що передаються по-російськи словами: сумний і замислений], — так, бувало, в серце і ллється. А пісню, хлопче, козак, видно, сам для пана придумав. Не чув я її ніколи більше, і коли після, бувало, до Опанаса пристану, щоб заспівав, він все не погоджувався.
— Для кого, —говорить, —та пісня співалася, того вже немає на світі.
У тій пісні козак пану всю правду сказав, що з паном буде, і пан плаче, навіть сльози у пана течуть по вусах, а все ж ні слова, видно, з пісні не зрозумів.
Ох, не пам'ятаю я цю пісню, пам'ятаю тільки трохи.
Співав козак про пана, про Івана:
Ой, пане, ой, Івана! ..
Розумний пан багато знає ...
Знає, що яструб в небі літає, ворон побиває ...
Ой, пане, ой, Івана! ..
А того ж пан не знає,
Як на світі буває, Що у гнізда і ворона яструба побиває ...
Ось же, хлопче, ніби і тепер я цю пісню чую і тих людей бачу: стоїть козак з бандурою, пан сидить на килимі, голову звісив і плаче; челядь кругом стовпилася, поталківают один одного ліктями; старий Богдан головою хитає ... А ліс, як тепер, шумить, і тихо так сумно дзвенить бандура, а козак співає, як пані плаче над паном, над Іваном:
Плаче пані, плаче, А над паном, над Іваном чорний ворон крячет.
Ох, не зрозумів пан пісні, витер сльози і каже:
— Ну, збирайся, Роман! Хлопці, сідайте на коней! І ти, Опанас, їдь з ними, — буде вже мені твоїх пісень слухати! .. Гарна пісня, та тільки ніколи того, що в ній співається, на світі не буває.
А у козака від пісні розм'якло серце, затуманилися очі.
— Ох, пане, пане, — каже Опанас, — у нас кажуть старі люди: в казці правда і в пісні правда. Тільки в казці правда — як залізо: довго по світу з рук в руки ходило, заіржавіла ... А в пісні правда — як золото, що ніколи його іржа не їсть ...