Отже, прошу не перебивати мене, Настенько, а слухати і покірливо, і слухняно: інакше — я замовкну.
— Ні-ні-ні! Ніяк! Кажіть! Тепер я не мовлю й слова.
— Тож далі: є, друже мій Настенько, в моєму дні одна година, яку я надзвичайно люблю. Це та сама година, коли закінчуються майже всі справи, посади й обов'язки, і всі поспішають додому пообідати, лягти відпочити, і тут же, дорогою, винаходять й інші веселі теми на вечір, ніч та й на весь вільний час, що лишається. О цій годині й наш герой,— бо вже дозвольте мені* Настенько, розповідати від третьої особи, бо від першої
б*
131
розповідати це все страшенно соромно,— так от о цій годині й наш герой, котрий теж був не без діла, прямує за іншими. Але дивне почуття утіхи грає на його блідому, мовби трохи пом'ятому обличчі. Небайдужно дивиться він на вечірню зорю, що спроквола гасне на холодному петербурзькому небі. Коли я кажу — дивиться, то я брешу: він не дивиться, а споглядає якось підсвідомо, наче стомлений або зайнятий водночас якоюсь іншою, цікавішою річчю, так що хіба побіжно, майже мимохіть, може приділити час на все довкола. Він вдоволений, бо покінчив до завтра з досадними для нього справами, і ра-дий, як школяр, котрого випустили з класної лави до улюблених ігор та пустощів. Подивіться на нього збоку, Настенько: ви враз побачите, що радісне почуття вже щасливо подіяло на його слабкі нерви й хворобливо роз'ятрену фантазію. Ось він про щось замислився... Ви думаєте про обід? про сьогоднішній вечір? На що він так дивиться? Чи на оцього добродія солідної постави, котрий так картинно вклонився дамі, що прокотила повз нього прудконогими кіньми в блискучій кареті? Ні, Настенько, що йому тепер до всіх цих дрібниць! Він тепер уже багатий своїм особливим життям; він якось ураз став багатим, і прощальний промінь згасаючого сонця недарма так весело блиснув перед ним, викликавши з зігрітого серця цілий рій вражень. Тепер він ледве помічає ту дорогу, на якій перше найдрібніша дрібниця могла вразити його. Тепер "богиня фантазії" (якщо ви читали Жуковського, люба Настенько) вже заткала примхливою рукою свою золоту основу й стала розвивати перед ним візерунки небувалого, химерного життя — і, хто знає, може, перенесла його примхливою рукою на сьоме кришталеве небо з чудового гранітного тротуару, яким він іде додому. Спробуйте зупинити його тепер, спитайте його зненацька: де він тепер стоїть, якими вулицями йшов? — він напевно б нічого не пригадав, ні того, де ходив, ні того, де тепер стояв, і, почервонівши з досади, неодмінно збрехав би щось для пристойності. Ось чому він так здригнувся, мало не закричав і перелякано оглядівся кругом, коли одна дуже поважна бабуся чемненько зупинила його серед тротуару й почала розпитувати його про дорогу, яку вона загубила. Нахмурившись з досади, простує він далі, ледве помічаючи, що не один перехожий усміхнувся, на нього дивлячись, і обернувся вслід йому та що якась маленька дівчинка, боязко давши йому дорогу, голосно засміялася, подивившись пильно на його широку споглядальну усмішку й жести руками. Але, та ж таки фантазія підхопила в своєму грайливому леті й бабусю, й цікавих перехожих, і дівчинку, що сміялася, і мужичків, котрі тут же вечеряють на своїх баркрх, запрудивши Фонтанку ^(припустімо, що саме нею проходив тоді наш герой), Даткала пустотливо всіх і все в свою канву, як мух у павутиння, і з новим надбанням дивак уже ввійшов до себе в утішну нірку, вже сів обідати, вже давно пообідав і отямився аж тоді, коли задумлива й завжди сумна Мо-трона, котра йому прислужує, вже все поприбирала з столу й подала йому люльку, отямився і з подивом пригадав, що він уже пообідав, рішуче не помітивши, як це сталося. В кімнаті потемніло; на душі в нього пусто й смутно; ціле царство мрій зруйнувалося круг нього, зруйнувалося без шуму й тріску, пронеслось, як сновиддя, а він і сам не пам'ятає, що йому ввижалося. Але якесь темне відчуття, від котрого злегка заскімлили й хвилюються груди його, якесь нове бажання спокусливо лоскоче й дратує його фантазію й непомітно скликає цілий рій нових примар. У маленькій кімнаті панує тиша; самотина й лінощі ніжать уяву; вона запалюється злегка, злегка закипає, як вода в кав'янику старої Мотрони, що безтурботно правиться поруч, у кухні, готуючи свою куховарочну каву. Ось уява вже злегка проривається спалахами, ось уже й книжка, взята без мети й навмання, випадає з рук мого мрійника, який не дійшов і до третьої сторінки. Уява його знову настроєна, збуджена, і раптом знову новий світ, нове, чарівне життя блиснуло перед ним у блискучій своїй перспективі. Новий сон — нове щастя! Новий прийом витонченої, сласної отрути! О, що йому в нашому справжньому житті! На його підкуплений погляд ми з вами, Настенько, живемо так ліниво, повільно, мляво; на його погляд ми всі такі невдо-волені з нашої долі, так нудимось нашим життям! Та й справді, дивіться, яке на перший погляд усе між нами, дійсно, холодне, понуре, наче сердите... "Бідні!" — думає мій мрійник. Та й не диво, що думає! Погляньте на ці чародійні примари, котрі так чарівно, так примхливо, так безкрає й широко складаються перед ним у такій чарівливій, одухотвореній картині, де на першому плані, першою людиною, звичайно ж, він сам, наш мрійник, своєю дорогою особою. Погляньте, які різноманітні пригоди, який нескінченний рій запальних мріянь. Ви спитаєте, може, про що він мріє? Навіщо це питати! Та про
все... про роль поета, спершу невизнаного, а потім увінчаного; про дружбу з Гофманом; Варфоломіївська ніч, Діана Верной, геройська роль при здобутті Казані Іваном Васильовичем, Клара Мовбрай, Євфія Денс, собор прелатів і Гус перед ними, повстання мертвих у Роберті (пам'ятаєте музику? Кладовищем тхне!), Мінна і Бренда, битва при Березині, читання поеми у графині В—Ї-Д—ї, Дантон, Клеопатра еі ОБІІ атапіі *, домик у Коломні, свій куточок, а поруч любе створіння, яке слухає вас зимового вечора, розкривши ротика й оченята, як слухаєте ви тепер мене, моє маленьке ангелятко... Ні, Настень-ко, що йому, що йому, сласному неробі, в тому житті, в яке нам так хочеться з вами? Він думає, що це бідне, жалюгідне життя, не передбачаючи, що й для нього, може, колись проб'є сумна година, коли він за один день цього жалюгідного життя віддасть усі свої фантастичні роки, та ще й не за радість, не за щастя віддасть, і вибирати не схоче в ту годину журби, каяття й безборонного горя. Але поки ще не настав він, цей грізний час,— герой наш нічого не бажає, бо він вище бажань, бо з ним усе, бо він пересичений, бо він сам художник свого життя і творить його собі щогодини за новою сваволею. І так же легко, так природно створюється цей казковий, фантастичний світ! Неначе й справді це все не примара! Далебі, ладен вірити іноді, що все це життя не збудження чуттів, не міраж, не омана уяви, а що воно таки дійсне, справжнє, існуюче! Чому ж, скажіть, Настенько, чому ж у такі хвилини утруднюється віддих? Чому ж, якимись чарами, якимсь незнаємим свавіллям, прискорюється пульс, бризкають сльози з очей мрійника, горять його бліді, зволожені щоки й такою непереборною відрадою сповнюється все існування його? Чому ж цілі безсонні ночі збігають, як одна мить, у невичерпній веселості й щасті, і коли зоря блисне рожевим променем у вікна і світанок освітить похмуру кімнату своїм сумнівним фантастичним світлом, як у нас, у Петербурзі, наш мрійник, втомлений, змучений, кидається на ліжко й засинає в завмираннях від захвату свого хворобливо-зворушеного духу й з таким томливо-солодким болем у серці? Так, Настенько, обманешся й мимохіть зачужа повіриш, що пристрасть справжня, щира хвилює душу його, мимохіть повіриш, що є живе, відчутне на дотик у його безплотних мріях! І яка ж омана — ось, наприклад, кохання зійшло в його груди з усією невичерпною радістю, 1 та їі коханці (італ.).
з усіма томливими муками... Тільки гляньте на нього ї переконаєтесь! Чи повірите ви, люба Настенько, дивлячись на нього, що він справді ніколи не знав тієї, котру він так кохав у своїй нестямній {мрії? Невже він бачив її тільки в самих знадливих примарах і йому тільки снилася ця пристрасть? Невже й." справді не пройшли вони руч-об-руч стільки років свога життя — самі, вдвох, відкинувши весь світ і з'єднавши кожне свій світ, своє життя з життям друга? Невже не вона, пізньої години, коли настала розлука, не вона лежала, ридаючи й нудьгуючи, на грудях його, не чуючи бурі, що розбурхалася під суворим небом, не чуючи вітру, котрий зривав і заносив сльози з чорних її вій? Невже все це була мрія — і цей сад, сумний, занедбаний і дикий, з доріжками, зарослими мохом, самотній, понурий, де вони так часто ходили вдвох, надіялися, тужили, кохали, кохали одне одного так довго, "так довго й ніжно"! І цей химерний прадідівський дім, де жила вона стільки часу самітно й журно, з старим, понурим чоловіком, завжди мовчазним і жовчним, котрий лякав їх, полохливих, як дітей, що сумно й боязко таїли одне від одного кохання своє? Як вони мучились, як боялися вони, яке невинне, чисте було їхнє кохання і які (звісно ж, Настенько) лихі були люди! І боже мій, невже не її зустрів він згодом, далеко від берегів своєї батьківщини, під чужим небом, південним, гарячим, у дивному вічному місті, в блиску балу, при громі музики, в палаццо (неодмінно в палаццо), потонулому в морі вогнів, на цьому балконі, повитому миртом і трояндами, де вона, впізнавши його, так квапливо зняла свою маску і, прошепотівши: "Я вільна", затремтівши, кинулась у його обійми, і вони, скрикнувши від захвату, пригорнувшись одне до одного, вмить забули й горе, й розлуку, і всі муки, і похмурий дім, і старого чоловіка, і понурий сад на далекій батьківщині, і лавку, на якій, з останнім палким поцілунком, вона вирвалася із занімілих у розпачливій муці обіймів його... О, погодьтеся, Настенько, що схопишся, зніяковієш і почервонієш, як школяр, котрий допіру запхав у кишеню вкрадене з сусіднього садка яблуко, коли який-небудь довготелесий, здоровий хлопець, веселун і балясник, ваш незваний приятель, відчинить ваші двері й крикне, мов нічого не було: "А я, брат, сю хвилину з Павловська!" Боже мій! Старий граф умер, настає невимовне щастя,— а тут люди приїздять з Павловська!
Я патетично замовк, скінчивши мої патетичні вигуки.
Пам'ятаю, що мені страшенно хотілося якось через силу зареготати, бо я вже відчував, що в мені заворушилось якесь вороже бісеня, що мені вже починало перехоплювати горло, посмикувати підборіддя та що дедалі більше зволожувалися очі мої...