Я мучилась. Я не знаю — я не можу пригадати собі,— але якийсь страшний сон, якесь страхітливе видиво виникло в моїй розладнаній голові в томливу хвилину боротьби сну з неспанням. Я прокинулась, охоплена жахом. У кімнаті було темно, нічник згасав, стяги світла то раптом обливали всю кімнату, то ледь-ледь мигтіли по стіні, то зникали зовсім. Мені стало чогось страшно, якийсь жах охопив мене; уява моя схвильована була страшним сном; туга стисла моє серце... Я схопилася з стільця і мимохіть скрикнула від якогось болючого, страшенно важкого почуття. В цей час відчинилися двері, і Покровський увійшов до нас у кімнату.
Я пам'ятаю тільки те, що прийшла до пам'яті на його руках. Він бережно посадовив мене в крісло, подав мені склянку води й засипав питаннями. Не пригадую, що я йому відповідала. "Ви хворі, ви самі дуже хворі,— сказав він, узявши мене за руку,— у вас жар, ви себе губите, ви свого здоров'я не бережете; заспокойтесь, ляжте, засніть. Я вас збуджу за дві години, заспокойтеся трохи... Лягайте ж, лягайте!" — говорив він, не даючи мені заперечити бодай словом. Утома відібрала мені останню силу; очі мої заплющились від слабості. Я прилягла в кріслі, вирішивши заснути тільки з півгодини, і проспала до ранку. Покровський збудив мене аж тоді, як настав час давати матінці ліки.
Другого дня, коли я, відпочивши трохи вдень, намірилася знову сидіти в кріслі біля матінчиного ліжка, твердо вирішивши цим разом не засинати, Покровський годині об одинадцятій постукав до нашої кімнати. Я відчинила. "Вам нудно сидіти самій,— сказав він мені,— ось вам книжка; візьміть; все ж не так нудно буде". Я взяла; я не пам'ятаю, яка ц-е була книжка: навряд чи я тоді до неї заглянула, хоч усю ніч не спала. Дивне внутрішнє хвилювання не давало мені спати; я не могла залишатися на одному місці; кілька разів уставала з крісла й починала ходити по кімнаті. Якесь внутрішнє вдоволення розливалося по всій моїй істоті. Я така рада була, що Покровський виявив увагу. Я пишалася його турботами й піклуванням про мене. Я продумала й промріяла всю ніч. Покровський не заходив більше; і я знала, що він не прийде, й загадувала про майбутній вечір.
Другого вечора, коли в домі вже всі полягали, Покровський відчинив свої двері й почав розмовляти зо мною, стоячи біля порога своєї кімнати. Я не пам'ятаю тепер жодного слова з того, що ми сказали тоді одне одному; пам'ятаю тільки, що я торопіла, ніяковіла, досадувала на себе й нетерпляче дожидала кінця розмови, хоч сама з усієї сили бажала її, цілий день мріяла про неї й придумувала мої запитання й відповіді... З цього вечора почалася перша зав'язка нашої дружби. І доки хворіла матінка, ми щоночі по кілька годин проводили вкупі. Поволі я перемогла свою соромливість, хоч після кожної розмови нашої все ще було за що на себе подосадувати. А втім, я з таємною радістю й з гордим вдоволенням бачила, що він заради мене забував свої прикрі книжки. Випадково, в жарт, заговорили ми раз про те, як вони попадали з полиці. Хвилина була химерна, я занадто якось була відверта й щира; гарячність, дивна екзальтованість захопили мене, і я призналася йому в усьому... в тому, що мені хотілося вчитися, щось знати, що мені досадно було, що мене вважають за дівчинку, за дитину... Повторюю, я була в химерному настрої: серце моє було м'яке, в очах стояли сльози,— я не потаїла нічого й розповіла все, все — про мою дружбу до нього, про бажання любити його, жити з ним заодно серцем, втішити його, заспокоїти його. Він подивився на мене якось чудно, з замішанням, з подивом і не сказав мені ні слова. Мені стало раптом страшенно боляче, сумно. Мені здалося, що він мене не розуміє, що він, може, з мене сміється. Я заплакала раптом, як дитина, заридала, сама себе стримати не могла; наче я була в якомусь припадку. Він схопив мої руки, —цілував їх, пригортав до грудей своїх, умовляв, утішав мене; він був дуже зворушений; не пам'ятаю, що він мені казав, а тільки я й плакала1,1 і сміялась, і знову плакала, червоніла, не могла слова вимовити з радощів. А втім, попри своє хвилювання,
я помітила, що в Покровському все ж лишалася якась зніяковілість і силуваність. Здається, він не міг надивуватися з мого захоплення, з мого захвату, з такої раптової, гарячої, полум'яної дружби. Можливо, йому було тільки цікаво спочатку; згодом нерішучість його зникла, і він, з таким же простим, прямим почуттям, як і я, сприймав мою прив'язаність до нього, мої привітні слова, мою увагу і відповідав на все це такою ж увагою, так само дружелюбно й привітно, як щирий друг мій, як рідний брат мій. Моєму серцю було так тепло, так гарно!.. Я не крилася, не таїлася ні в чому; він усе це бачив і день від дня все більше прив'язувався до мене.
І, далебі, не пам'ятаю, про що ми не переговорили з ним у ці болючі й разом солодкі години наших побачень уночі, при тремтливому світлі лампадки й майже біля самого ліжка моєї бідної хворої матінки!.. Про все, що на думку спадало, що з серця зривалося, що просилося, щоб його висловили,— і ми майже були щасливі... Ох, це був і сумний, і радісний час — усе разом; і мені й сумно, і радісно тепер згадувати про нього. Спогади, чи радісні, чи гіркі, завжди болючі; принаймні так у мене; але й біль цей солодкий. І коли серцю стає важко, боляче, томливо, сумно, тоді спогади свіжать і живлять його, як краплини роси вологого вечора, після гарячого дня, свіжать і живлять бідну, чахлу квітку, що згоріла від денної спеки.
Матінка одужувала, але я ще сиділа ночами біля її ліжка. Часто Покровський давав мені книжки; я читала, спершу, щоб не заснути, потім уважніше, а далі жадібно; передо мною раптом відкрилося багато нового, досі не відомого, не знаного мені. Нові думки, нові враження разом, буйним потоком прилинули до мого серця. І що більше хвилювань, що більше збентеження й зусиль викликало в мене сприймання нових вражень, то миліші вони були мені, то солодше потрясали всю душу. Разом, раптом, втовпилися вони в моє серце, не даючи йому спочинути. Якийсь дивний хаос став збурювати всю істоту мою. Але це духовне насильство не могло й неспроможне було розстроїти мене до краю. Я була занадто мрійлива, і це врятувало мене.
Коли скінчилася матінчина хвороба, наші вечірні побачення й довгі розмови урвалися; нам щастило іноді обмінюватися словами, часто пустими й малозначними, але мені мило було надавати всьому свого значення, своєї ціни особливої, яку сама мала на думці. Життя моє було повне, я була щаслива, спокійно, тихо щаслива. Так минуло кілька тижнів...
Якось раз зайшов до нас старий Покровський. Він довго з нами теревенив, був не як звичайно веселий, бадьорий, балакучий; говорив своєрідні дотепи і, нарешті, виявив таємницю свого захвату й оголосив нам, що рівно за тиждень буде день народження Петеньки та що з цієї нагоди він неодмінно прийде до сина; що він надіне нову жилетку та що дружина обіцяла купити йому нові чоботи. Одно слово, дідок був цілком щасливий і теревенив про все, що йому на думку спадало.
День його народження! Цей день народження не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Я вирішила неодмінно нагадати про свою дружбу Покровському і щось подарувати йому. Але що? Нарешті, я вигадала подарувати йому книжок. Я знала, що йому хотілося мати повне зібрання творів Пушкіна в останньому виданні, і я вирішила купити Пушкіна. В мене своїх власних грошей було карбованців тридцять, зароблених рукоділлям. Ці гроші були відкладені в мене на нове плаття. Зараз я послала нашу куховарку, стару Мотро-ну, спитати, що коштує весь Пушкін. Леле! Ціна всіх одинадцяти книг, як додати сюди витрати на оправу, була принаймні карбованців шістдесят. Де взяти грошей? Я думала-думала й не знала, на що зважитися. В матінки просити не хотілося. Звичайно, матінка мені неодмінно допомогла б; але тоді всі в домі довідалися б про наш подарунок; та й до того ж цей подарунок обернувся б на подяку, на платню за цілий рік праці Покровського. Мені хотілося подарувати самій, нишком від усіх. А за працю його зо мною я хотіла бути назавжди винною йому без будь-якої сплати, крім дружби моєї. Нарешті, я вигадала, як вийти з скрутного становища.
Я знала, що в букіністів у Гостиному дворі можна купити книжку іноді на півціни дешевше, якщо тільки поторгуватися, часто малодержану й майже зовсім нову. Я поклала неодмінно піти в Гостиний двір. Та'к і сталося; назавтра ж випала якась потреба і в нас, і в Ганни Федорівни. Матінці нездужалося, Ганна Федорівна дуже доречно полінувалася, отже, довелося всі доручення покласти на мене, і я пішла разом4'з' Мотроною.
На моє щастя, я дуже швидко знайшла Пушкіна, і в прегарній оправі. Я почала торгуватися. Спочатку заправили дорожче, ніж у книгарнях; але потім, не без труднощів, правда, відходивщи кілька разів, я довела купця до того, що він збавив ціну й обмежив свої вимоги тільки десятьма карбованцями сріблом. Як мені весело було торгуватися!.. Еідна Мотрона не тямила, що зо мною діється і навіщо я вигадала купувати стільки книжок. Але жах! Весь мій капітал був тридцять карбованців асигнаціями, а купець ніяк не погоджувався продати дешевше. Нарешті, я почала просити, просила-просила його, врешті упросила. Він скинув, але всього два з півкарбованцем, і побожився, що й цю знижку робить тільки заради мене, що я така панночка хороша, а для іншого когось він нізащо б не скинув. Двох карбованців і півкарбованця бракувало! Я ладна була заплакати з досади. Та найнесподіваніший випадок пособив мені в моєму горі.
Неподалік від мене, біля іншого столу з книжками, я побачила старого Покровського. Круг нього з'юрмилося четверо чи п'ятеро букіністів; вони його зовсім спантеличили, засмикали вкрай. Кожен із них пропонував йому свій товар, і чого-чого не пропонували вони йому, і чого-чого не хотів він купити! Сердешний дідок стояв серед них, немов затурканий якийсь, і не знав, за що взятися з того, що йому пропонували. Я підійшла до нього й спитала — що він тут робить? Старий дуже зрадів мені; він любив мене без пам'яті, може не менше, ніж Петеньку. "Та ось книжки купую, Варваро Олексіївно,— відповів він мені,— Петеньці купую книжки. Ось день народження його незабаром буде, а він любить книжки, то ось я й купую їх для нього..." Старий і завжди кумедно говорив, а тепер іще був страшенно збентежений.