Дружина його била, заслала жити в кухню і до того довела, що він, нарешті, призвичаївся до побоїв та поганого поводження і не скаржився. Він був ще не дуже стара людина, але від негарних нахилів майже з розуму вижив. Єдиною ж ознакою людських благородних почувань була в ньому безмежна любов до сина. Казали, що молодий Покровський як дві краплини води скидався на покійну свою матір. Чи не спогади про колишню добру дружину породили в серці пропащого дідка таку безмежну любов до нього? Старий і розмовляти більше ні про що не міг, як про сина, і постійно двічі на тиждень навідував його. Частіше приходити він;не смів, бо молодий По-кровський не терпів батьківських відвідин. З усіх його вад, безперечно, першою й найважливішою була неповага до батька. А втім, і старий був часом найнестерп-нішою істотою в світі. По-перше, він був страшенно цікавий, по-друге, розмовами та розпитами, препустими й безглуздими, він щомить заважав синові працювати і, нарешті, приходив іноді нетверезий. Син потроху відзвичаював старого від пороків, від цікавості та від щохвилинного базікання і, врешті, довів до того, що той слухав його у всьому, як оракула, і рота не смів розтулити без його дозволу.
Сердешний дідок не міг надивуватися й навтішатися з свого Петеньки (так він називав сина). Коли він приходив до нього в гостину, то майже щоразу мав якийсь заклопотаний, боязкий вигляд, мабуть тому, що не знав, як прийме його син, звичайно довго не наважувався зайти, і коли я тут попадалась, то він, бувало, хвилин двадцять мене розпитував — що, який Петенька? здоровий він? в якому саме настрої і чи не зайнятий'чимось важливим? Що саме він робить? Пише чи щось роздумує? Коли я його досить підбадьорювала й заспокоювала, то старий, врешті, наважувався зайти і тихо-тихо, обережно-обережно відчиняв двері, просовував спочатку саму голову, і якщо бачив, що син не сердиться й кивнув йому головою, то тихенько проходив до кімнати, скидав свою шинельку, капелюх, завжди в нього пом'ятий, дірявий, з відірваними крисами,— все вішав на гак, все робив тихо, нечутно; потім сідав десь обережненько на стілець і з сина очей не зводив, усі рухи його ловив, бажаючи вгадати настрій свого Петеньки. Якщо син був ледь-ледь не в настрої і старий помічав це, то враз підводився з місця й пояснював, що, мовляв, "я так, Петенько, я на хвилинку. Я ось далеко ходив, проходив мимо й відпочити зайшов". І потім мовчки, покірно брав свою шинельку, свій мізерний капелюшок, знов тихенько відчиняв двері і йшов, усміхаючись через силу, щоб вдержати в душі накипіле горе-й не виявити його синові.
Але коли син прийме, бувало, батька гарно, то старий себе не чує з радощів. Задоволення прозирало в його обличчі, в його жестах, в його рухах. Якщо син звертався до нього, то старий завжди підводився трохи=з стільця і відповідав тихо, догідливо, майже з побожністю, намагаючись щоразу вживати добірних, тобто найкумедніших виразів. Та дар слова йому не давався: завжди зніяковіє й злякається, так що не знає, куди руки подіти, куди себе подіти, і потім ще довго сам собі відповідь шепоче, мовби бажаючи поправитися. Якщо ж щастило відповідати добре, то старий хорошився, поправляв на собі жилетку, краватку, фрак і набирав вигляду власної гідності. А бувало, так підбадьорювався, так смілів, що потихеньку підводився з стільця, підходив до полиці з книгами, брав якусь книжку і навіть тут же прочитував що-небудь, однаково яка була книжка. Все це він робив з виглядом удаваної байдужості й холоднокровності, мовби він і завжди міг так господарювати з синовими книжками, мовби йому й не в дивовижу синова ласка. Але раз мені довелося бачити, як бідолаха перелякався, коли Покровський попросив його не займати книг. .Він зніяковів, заспішив, поставив книжку догори ногами, потім хотів поправитися, перевернув і поставив обрізом назовні, усміхався, червонів і не знав, чим загладити свій злочин. Покровський своїми порадами відучував потроху старого від негарних нахилів, і коли тільки бачив його разів зо три поспіль тверезим, то за перших відвідин давав йому на прощання по четвертачку, по півкарбованця й більше. Іноді купував йому чоботи, краватку або жилетку. Зате старий своїй обнові бував гордий, як півень. Часом він заходив до нас. Приносив мені й Саші пряничних півників, яблук і все, бувало, розмовляє з нами про Петеньку. Просив нас учитися уважно, слухатися, казав, що Петенька добрий син, зразковий син та ще й учений син. Тут він, бувало, так кумедно підморгував нам лівим очком, так забавно кривлявся, що ми не могли утриматися від сміху й реготали з нього від душі. Матінка його дуже любила. Але старий ненавидів Ганну Федорівну, хоч був перед нею тихіший води, нижчий трави.
Незабаром я перестала вчитися у Покровського. Мене він, як і раніше, вважав за дитину, жваву дівчинку, нарівні з Сащею. Мені було це дуже боляче, бо я щомога старалася" загладити моє колишнє поводження. Та мене не помічали. Це дратувало мене дедалі більше. Я ніколи майже не розмовляла з По-кровським поза уроками, та й не могла .розмовляти.
Я червоніла, нітилась і потім десь у куточку плакала з досади.
Я не знаю, чим би це все скінчилося, коли б зближенню нашому не допомогла одна чудернацька подія. Якось увечері, коли матінка1 сиділа в Ганни Федорівни, я нишком зайшла до кімнати Покровського. Я знала, що його не було дома, і, далебі* не знаю, чого мені заманулося зайти до нього. Досі я ніколи й не заглядала до нього, хоч ми прожили поруч уже понад рік. Цим разом серце в мене билося так дуже, так дуже, що, здавалося, з грудей хотіло виплигнути. Я з особливою якоюсь цікавістю огляділася кругом. Кімната Покровського була убрана дуже бідно; порядку було мало. На стінах прибито було п'ять довгих полиць з книжками. На столі й на стільцях лежали папери. Книжки та папери! Мені майнула чудна думка, і водночас якесь неприємне почуття досади опанувало мене. Мені здалося, що моєї дружби, мого люблячого серця було замало йому. Він був учений, а я була дурна й нічого не знала, нічого не читала, жодної книжки... Тут я заздрісно подивилася на довгі полиці, що вгиналися під книгами. Мене охопила досада, туга, якесь шаленство. Мені схотілося, і я відразу ж вирішила прочитати його книги, всі до єдиної, і якнайшвидше. Не знаю, може, я думала, що, навчившись усього, що він знав, буду більше гідна його дружби. Я кинулась до першої полиці; не думаючи, не зупиняючись, схопила в руки першіий, який трапився, запорошений, старий том і, червоніючи, бліднучи, тремтячи з хвилювання й страху, понесла до себе крадену книжку, вирішивши прочитати її вночі, при нічнику, коли засне матінка.
Але як же мені стало досадно, коли я, прийшовши до нашої кімнати, квапливо розгорнула книгу й побачила якийсь старий, напівзгнилий, весь поточений червою латинський твір. Я вернулась, не гаючи часу. Тільки-но хотіла я поставити книгу на полицю, почувся шум у коридорі й чиїсь близькі кроки. Я заспішила, захапалась, але капосна книга була так щільно поставлена в ряд, що, коли я вийняла одну, всі інші розсунулися самі собою і збилися так, що тепер для попередньої їхньої товаришки не лишилося більше місця. Втиснути книгу мені бракувало сили. Все ж я штовхнула книги як стільки могла дужче. Іржавий цвях, до якого кріпилася полиця і який, здається, умисне чекав на цю хвилину, щоб зламатися,— зламався. Полиця захурчала одним кінцем униз. Книги з гуркотом посипалися на підлогу. Двері відчинились, і Покровський увійшов до кімнати.
^Треба зауважити, що він не терпів, коли хтось хазяйнував у його володіннях. Біда тому, хто торкався до книг його! Уявіть же мій жах, коли книги, маленькі, великі, всіляких форматів, усілякі завбільшки й завтовшки, ринули з полиці, полетіли, застрибали під столом, під стільцями, по всій кімнаті. Я хотіла була тікати, та було запізно. "Кінець,— думаю,— кінець! Я пропала.^загинула! Я дурію, пустую, мов десятирічна дитина; я дурне дівчисько! Я велика дурка!!" Покровський розгнівався страшенно. "Ну, от, цього ще бракувало! — закричав він.— Ну, не сором вам отак пустувати!.. Вгамуєтесь ви коли-небудь?" І сам кинувся збирати книги. Я нахилилась була допомагати йому. "Не треба, не треба,— закричав він.— Краще б ви зробили, коли б не ходили туди, куди вас не просять". А втім, пом'якшений трохи моїм покірним рухом, він говорив уже тихше, в недавньому повчальному тоні, користуючись недавнім правом учителя: "Ну, коли ви поважнієте, коли ви одумаєтесь? Ви ж на себе подивіться, ви ж уже не дитина, не маленька дівчинка, вам же п'ятнадцять років уже!" І тут, мабуть, бажаючи перевірити, чи справедливе те, що я вже не маленька, він глянув на мене й почервонів по самі вуха. Я не розуміла; я стояла перед ним д пильно дивилася на нього, зчудо-вана. Він підвівся, підійшов із засоромленим виглядом до мене, зніяковів страшенно, щось заговорив, здається, за щось перепрошував, може за те, що тільки тепер помітив, що я така велика дівчина. Нарешті я збагнула. Я не пам'ятаю, що зо мною тоді сталося; я збентежилась, розгубилась, почервоніла ще дужче, ніж Покровський, затулила обличчя руками й вибігла з кімнати.
Я не знала, що мені лишалося робити, куди було подітися з сорому. Саме те, що він застав мене у своїй кімнаті! Цілі три дні я на нього глянути не могла. Я червоніла до сліз. Думки найхимерніші, думки кумедні крутилися в голові моїй. Одна з них, найнісенітнійіа, була та, що я хотіла йти до нього,, поговорити з н^ш, признатися йому в 'усьому, одверто розповісти йому все й запевнити його, що я зробила це не як дурна дівчинка, але з добрим наміром. Я була й зовсім наваіжи-лась іти, та, слава богу, сміливості не вистачило, ^яв-
ляю, що б я наробила! Мені й тепер про все це згадувати совісно.
Кілька днів пізніше матінка раптом тяжко занедужала. Вона вже два дні не вставала з ліжка і на третю ніч горіла й марила. Я вже1 не спала одну ніч, доглядаючи матінки, сиділа біля її ліжка, підносила їй питво й давала в певні години ліки. На другу ніч я змучилася зовсім. Часами на мене налягав сон, в очах зеленіло, голова йшла обертом, і я щохвилини мало не падала від утоми, але кволий стогін матері будив мене, я здригалася, прокидалась на мить, а потім дрімота знову змагала мене.