обидві... обидві... еге ж... а я... лежав п´яненький.
Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув.
— Відтоді, добродію мій,— почав він, трохи помовчавши,— відтоді у зв´язку з одним неприємним випадком і по доносу недобрих людей,— чому особливо сприяла Дар´я Францівна, за те буцімто, що не виявили належної поваги до неї — відтоді дочка моя, Софія Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з нами через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, того дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар´ї Францівні сприяла), та й пан Лебезятников... гм... Саме ж через Соню ото й вийшла в нього ця історія з Катериною Іванівною. Спочатку сам добивався від Сонечки, а тут і в амбіцію раптом вдалися:
"Як, мовляв, я, вельми освічена людина, в одній квартирі з отакою житиму?" А Катерина Іванівна не стерпіла, заступилася... ну й сталося... І заходить до нас Сонечка тепер більше смерком і Катерині Іванівні допомагає, і грошей, скільки може, приносить... А живе вона на квартирі у кравця Капернаумова, квартиру в них наймає, а Капернаумов кульгавий і недорікуватий, і все численне сімейство його теж недорікувате. І жінка теж недорікувата. В одній кімнаті мешкають, а Соня свою має, окрему, з перегородкою... Гм... еге ж... Люди хто й зна які бідні і недорікуваті... еге ж... Тільки встав я тоді вранці, убрався в лахміття своє, здійняв руки до неба і пішов до його превосходительства Івана Опанасо— вича. Його превосходительство Івана Опанасовича, може, знаєте?.. Ні? Ну, то божого чоловіка не знаєте! Це — віск... віск перед лицем Господнім; яко тане віск!.. Навіть сльозу пустили, зводивши все вислухати. "Ну, каже, Мармеладов, ти вже раз не справдив моїх сподівань... Беру тебе ще раз під особисту свою відповідальність,— так і сказали,— пам´ятай, мовляв, іди!" Поцілував я слід його ніг, мислено, бо насправді не дозволили б, бо ж сановник і людина нових державних і освічених думок; повернувся додому, і як сказав, що на службу знову зарахований, і жалування одержую, Господи, що тоді було!..
Мармеладов знову замовк, дуже схвилювавшись. В цей час увійшла з вулиці ціла компанія п´яниць уже й без того п´яних, і почулися біля входу звуки найнятої шарманки і надтріснутий голос дитини років, може, семи, що співав "Хуторок". Стало шумно. Хазяїн і обслуга зайнялися прибулими. Мармеладов, не звертаючи на них уваги, вів далі свою розповідь. Він, здавалося, вже дуже ослаб, але чим більше п´янів, тим ставав балакучішим. Спогади про недавній успіх на службі немовби оживили його і навіть відбилися на обличчі його якимсь сяйвом. Раскольников слухав уважно.
— А було це, добродію мій, п´ять тижнів тому. Отож... як тільки почули вони обоє, Катерина Іванівна і Сонечка, Господи, наче я в царство Боже переселився. То було лежиш, як тварюка, тільки лайку й чуєш! А тепер: навшпиньки ходять, дітей вгамовують: "Семен Захарович на службі втомився, відпочиває, цитьте!" Кавою мене перед службою напувають, вершки кип´ятять! Вершки справжні купувати почали, чуєте! І яким побитом назбирали мені на обмундировку пристойну, одинадцять карбованців п´ятдесят копійок, не розумію? Взуття, манишки коленкорові — чудові, віцмундир, все за одинадцять з полтиником одстукали в щонайкращому вигляді. Повернувся я першого дня вранці з служби, аж дивлюся: Катерина Іванівна дві страви приготувала, суп і солонину з хріном, про що досі й думати ніхто не міг. Суконь у неї немає ніяких, тобто зовсім ніяких, а тут наче в гості зібралась, причепурилась, і не те щоб було у неї щось, а так з нічого все зробити зуміють: причешуться, комірчок там який-небудь чистенький, нарукавнички, гляди — зовсім інша людина виходить, і помолодшала і покращала. Сонечка, голубка моя, тільки грішми допомагала, а самій, каже, мені тепер, поки що, у вас часто бувати не випадає, хіба що смерком, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте? Прийшов я по обіді заснути, то що ж би ви думали, адже не витерпіла Катерина Іванівна: ще за тиждень перед тим з хазяйкою, з Амалією Федорівною, страшенно посварилася, а тепер на чашку кави запросила. Дві години просиділи і все шепталися: "Мовляв, тепер уже Семен Захарович на службі і жалування одержує, і до його превосходительства сам ходив, і його превосходительство сам вийшов, усім чекати звелів, а Семена Захаровича мимо всіх під руку в кабінет провів". Чуєте, чуєте? "Я, звичайно, каже, Семене Захаровичу, пам´ятаючи ваші заслуги, і хоч ви й дотримувалися цієї легковажної слабості, але раз ви вже тепер обіцяєте, і, крім того, без вас у нас все шкереберть пішло (чуєте, чуєте!), то і покладаюсь, каже, тепер на ваше благородне слово", тобто все це, не вам кажучи, взяла та й вигадала, і не те щоб з легковажності, для самої тільки похвальби! Та ні ж, сама всьому вірить, власними фантазіями сама себе потішає, їй-богу! І я не осуджую, ні, цього я не осуджую!.. Коли ж, шість днів тому, я перше жалування моє — двадцять три карбованці сорок копійок — сповна приніс, котиком мене назвала: "Ах ти, котику, каже, ти мій!" І віч-на-віч, розумієте? А яка вже там в мені краса і який з мене муж? Та, бач, ущипнула за щоку: "Котику ти мій!" — каже.
Мармеладов замовк, хотів був посміхнутись, але раптом підборіддя його засіпалося. Він, однак, стримався. Цей шинок, розтерзаний вигляд, п´ять ночей на барках з сіном і штоф, а разом з тим ця болісна любов до дружини і сім´ї збивали його слухача з пантелику. Раскольников слухав напружено, але з болісним відчуттям. Він жалкував, що зайшов сюди.
— Шановний добродію, шановний добродію! — вигукнув Мармеладов, трохи заспокоївшись,— о, добродію мій, вам, може, все це смішно, як і іншим, і тільки даремно турбую я вас безглуздими цими мізерними дрібницями домашнього життя мого, ну, а мені не до сміху! Бо я все це можу відчувати... І протягом всього того райського дня мого життя і всього того вечора я і сам на крилах мрій ширяв: і, значить, як я все це улаштую, і діток одягну, і їй спокій забезпечу і дочку мою рідну від безчестя в лоно сім´ї поверну. І ще, і ще... Зрозуміла річ, юначе. Ну, добродію ти мій (Мармеладов раптом неначе здригнувся, підвів голову і подивився своєму слухачеві просто у вічі), ну, а другого ж дня, після всіх цих своїх мріянь (тобто сталося це рівно п´ять діб тому) надвечір, я хитрим обманом, яко тать у нощі, викрав у Катерини Іванівни ключ від її скрині, витяг, що лишилося від принесеного жалування, скільки там було, вже не пам´ятаю, і от, дивіться на мене, все! П´ятий день з дому, і там мене шукають, і службі кінець, і віцмундир в пивниці біля Єгипетського мосту в заставу віддав, а замість того одержав це одіяння... і всьому кінець!
Мармеладов стукнув себе кулаком по лобі, зціпив зуби, заплющив очі і міцно сперся ліктем на стіл. Та за хвилину обличчя його раптом змінилося, і він з якимсь напускним лукавством і удаваною розв´язністю глянув на Раскольникова, засміявся і проказав:
— А сьогодні у Соні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе!
— Невже дала? — крикнув хтось із відвідувачів, крикнув і зареготав що мав сили.
— Оцей самий півштоф на її гроші й куплено,— промовив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольникова.— Тридцять копійок винесла, своїми руками, останні, все, що мала, сам бачив... Нічого не сказала, тільки мовчки на мене подивилася... Так не на землі, а там... За людей печаляться, плачуть, а не докоряють, не докоряють! а це ж гірщ болить, гірш болить, коли не докоряють!.. Тридцять копійок, еге ж. А вони ж і їй тепер потрібні, га? Як ви гадаєте, добродію мій? Адже вона тепер чистоти пильнувати мусить. А вона ж чимало коштує, ця чистота, особлива, розумієте. Розумієте? Ну, там помадки теж купити, бо не можна ж; спіднички крохмальні, черевичок такий собі, щоб був фіглярніший, щоб ніжку виставити, коли калюжку доведеться переступати. Розумієте, розумієте, добродію мій, що означає ця чистота? Ну, а я от, кровний, сказати, батько її, тридцять отих копійок і забрав собі на похмілля! І п´ю оце. І вже пропив!.. Ну, хто ж такого, як я, пожаліє? га? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Кажи, добродію, жаль, чи ні? Хе-хе-хе-хе!
Він хотів ще налити, та вже нічого було. Півштоф був порожній.
— А навіщо тебе жаліти? — крикнув хазяїн, що опинився знову біля них.
Вибухнув сміх, хтось навіть вилаявся. Сміялися і лаялись і ті, хто слухав, і хто не слухав, а так, дивлячись тільки на саму фігуру відставного чиновника.
— Жаліти! навіщо мене жаліти! — раптом заволав Мармеладов, підводячись з простягненою вперед рукою, в рішучому запалі, мовби тільки й ждав цих слів.— Навіщо жаліти, кажеш ти? Справді! Мене жаліти немає за що! Мене розіп´яти треба, розіп´яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судія, розіпни і, розіп´явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп´яття, бо не веселощів жадаю,— а скорботи й сліз!.. Може, думаєш ти, торгаш, що цей півштоф твій мені солодкий був? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і зазнав, і знайшов, а пожаліє нас той, хто всіх пожалів і хто всіх і вся розумів, він єдиний, він і судія. Прийде в той день і спитає: "А де дщерь, що мачусі лютій і сухотній, що дітям чужим і малим себе пожертвувала? Де дщерь, що отця свого земного, п´яницю непутящого, не жахаючись звірства його, пожаліла?" І скаже: "Приіді! Я вже простив тебе раз... Простив тебе раз... Прощаються ж і тепер гріхи твої мнозі, за те, що возлюбила много..." І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить... Я це тоді, коли в неї був, у своєму серці відчув! І всіх розсудить і простить, і добрих і лихих, і премудрих і смирних... І коли вже кінчить над усіма, тоді возглаголить і до нас: "Виходьте, скаже, і ви! Виходьте п´яненькі, виходьте слабенькі, виходьте соромітники!" І вийдемо ми всі, не стидаючись, і станемо. І скаже: "Свині ви! образу звіриного і печаті його; але приідіть і ви!" І возгла— голять премудрі, возглаголять розумні: "Господи! навіщо цих приємлеш?" І скаже: "Тому їх приємлю, премудрі, тому приємлю, розумні, що жоден з них сам не вважав себе гідним цього..." І простягне до нас руки свої, і ми припадемо...