Я отямився аж тоді, коли завважив, що під'їхав під крамницю квітів; я зупинився і ввійшов туди. Там стояла прохолода, солодкаво пахло квітами і нікого не було. Якби були зелені троянди, троянди з зеленим цвітом, враз подумав я й побачив у дзеркалі навпроти, що дістаю гаманця й витягаю гроші; я не одразу пізнав себе в дзеркалі й почервонів, бо подумав уголос: "Зелені троянди", і тої ж миті відчув, що мене слухають. І аж тепер — з рум'янцю, що залив мені обличчя, я впізнав себе в дзеркалі. "Це таки ти, і справді, ти маєш вельми шляхетний вигляд".
Із глибини крамниці виринула якась стара пані, ще здаля всміхаючись до мене і виблискуючи вставними зубами,— дорогою вона ковтала останній шматок з обіду і, впоравши його, знову засяяла усмішкою; одначе мені видалося, ніби вона проковтнула ту усмішку вкупі з стравою. Я бачив по ній: вона вже залічила мене до тих покупців, що вибирають червоні троянди; і вона справді, всміхаючись, рушила до великої купи червоних троянд, що стояли у срібному глекові. Пальці її злегенька пестили квітки, і мені враз примарилося щось несвітське: мені сплили на думку будинки розпусти, перед якими остерігав мене пан Бротіг, чоловік моєї господині; і раптом я збагнув, чого почувався тут так кепсько: бо тут було так, як у будинкові розпусти, я це знав, хоча ніколи не переступав його порога.
— Чудові, правда? — промовила стара.
Та мені не хотілося червоних троянд, вони ніколи не були мені до серця.
— Білих,— сказав я хрипко.
І вона, усміхаючись, попростувала до іншого глека, бронзового, в якому були білі троянди.
— Ах,— проказала вона,— на весілля!
— Еге,— озвавсь я,— на весілля.
У кишені в мене було дві банкноти й дрібняки — я виклав усе те на стіл і сказав, як колись, бувало, говорив малим, кладучи продавцеві на прилавок свої десять пфенігів: "Цукерок на всі гроші":
— Білих троянд на всі гроші і чим більше зелені. Жінка кінчиками пальців позбирала гроші, полічила
на прилавку, а тоді вдруге — олівцем на сірому папері. Рахуючи гроші, вона не всміхалась, та як тільки рушила до білих троянд, усмішка знову раптово з'явилася в неї на виду, мов одгикнулася.
Міцний нудотний дух, що ним просякло повітря в крамниці, зненацька вдарив мені в голову, немов смертельної сили отрута, і я, двома скоками досягши прилавка, схопив свої гроші й вибіг на вулицю.
Я вскочив у машину — й водночас побачив збоку, з якоїсь безмежної далечини, як я кинувся в машину, неначе пограбував крамницю,— і чимдуж поїхав геть; коли попереду з'явився вокзал, мені здалося, ніби я дивлюсь на вокзальний годинник уже тисячу років поспіль, тисячу разів на день,— тим часом на годиннцку було ще тільки десять хвилин по дванадцятій, а всього лишень за чверть до дванадцятої я кидав у автомат монету на перонний квиток,— мені здалось, ніби я ще чую, як дзижчить автомат, ковтаючи монету, і як він злегенька насмішкувато клацає, викидаючи квитка,— та за ці двадцять п'ять хвилин я встиг забути, хто я, який із себе, який маю фах.
Об'їхавши вокзал, я зупинив машину біля рундучка з квітками при ремісничому банку, висів і сказав дати мені жовтих тюльпанів на три марки; жінка простягла мені десять тюльпанів, і тоді я вийняв ще три марки й попрохав ще десять. Я одніс квіти в машину, кинув на заднє сидіння біля своєї робочої валізки і, минувши рундучок з квітками, увійшов до банку. Коли, діставши з спідньої кишені піджака чекову книжку, я звільна наблизився до віконця каси, мені раптом стало трохи смішно з себе, а ще я на мить відчув страх, що мені не виплатять грошей. На зеленому полі чекової книжки я написав суму заощадження —1710,80 і повагом заповнив чек: у вузенькій колонці праворуч написав цифру 1700 і проти неї — словами "тисяча сімсот". І коли я ставив під чеком своє наймення: Вальтер Фендріх, мені здалося, ніби я фальшую чужий підпис. Так само страхаючись, я подав дівчині чек, але вона взяла його, не глянувши на мене, кинула на стрічку конвейєра і простягла мені жовтий картонний жетон. Я стояв біля каси й дивився, як чеки другою конвейєрною стрічкою вертали до касира; небавом повернувся й мій, і мені стало дивно, що касир вигукнув моє число. Я посунув йому по білій мармуровій дошці свій жетон і взяв натомість гроші: десять банкнот по сто і чотирнадцять по п'ятдесят марок.
Химерне почуття опанувало мене, коли я з грішми в кишені виходив із банку: це були мої гроші, я наодкладав їх, навіть без великої натуги, бо добре заробляв; але ці білого мармуру колони, позолочені надвірні двері, врочисто-педвижне обличчя швейцара,— все це підсилювало почуття, ніби я вкрав свої гроші.
Та, сівши в авто, я засміявся і швидко поїхав знов на Юденгасе.
Я подзвонив до пані Гролти, штовхнув плечем двері і, втомлений, знебулий, пішов сходами нагору; я боявся того, що на мене дожидало. В руці я ніс тюльпани — квітками донизу, наче клунок із картоплею. Я простував, не дивлячись ні в той, ні в другий бік. Не знаю, яка міна була на обличчі в господині, коли я пройшов повз неї до кімнати, бо я не підводив на неї очей.
Гедвіг сиділа край вікна із книжкою в руках, та я одразу зрозумів, що вона не читала. Я нищечком прокрався через передпокій до її кімнати і одчинив двері тихенько, як злодій,—хоча ніколи такого не вчився і не мав досвіду. Вона вмить згорнула книжку, і цей непримітний рух запам'ятався мені назавжди, так само, як її усмішка; я ніби й досі чую, як ляснула, згорнувшись, книжка. З неї вилетів залізничний квиток, що його Гедвіг устромила туди замість закладки, але ніхто з нас — ні вона, ні я — не нахилились його підняти.
Я так і стояв біля дверей, дивлячись на старі дерева за вікном, на одіж Гедвіг, розпаковану й недбало покидану на столі й стільцях, на кпижку, де легко міг прочитати надруковане червоним на сірому тлі: "Підручник педагогіки". Гедвіг стояла межи ліжком і вікном, руки її були опущені й трохи стиснені в кулаки, неначе в того, хто налагодився бити в бубон, та не взяв ще паличок. Я дивився на неї, але думав не про неї; я думав про те, що колись розказав мені один Віквеберів підмайстер, з яким я приятелював перший рік науки у Віквебера. Він звався Грсміг, був високий і худий, рука йому аж до ліктя була списана рубцями од скалок гранати. У війну він часом, коли бував близький з жінками, накривав їм лице рушником; я здивувався, що тоді його оповідання так мало мене вразило; весь жах його розповідей відкрився мені лишень тепер, через шість років, ту хвилину, як я з квітками в руці стояв перед Гедвіг,—ту хвилину розповіді Греміга здалися мені найстрашнішими з усього, що мені доводилося чути на віку. Підмайстри часто розказували мені всякі гидкі історії, але ніхто не па-кривав жінкам обличчя рушником, і ті, хто не робив того, здавалися мені тепер безневинними дітьми. Обличчя Гедвіг — ні про що інше я не міг думати.
— Ідіть,— промовила вона,— зараз же йдіть.
— Так, я піду,— озвався я.
Але не пішов; того, що я хотів тепер зробити з нею, я не робив ще з жодною жінкою; цьому було багато назв, багато слів, я ледве чи не всі їх знав, я не раз чув їх за часів свого учнівства, коли жив у гуртожитку, й згодом, від товаришів у технікумі. Але жодне з тих слів не личило до того, що я хотів із нею зробити. Словом "кохання" не вимовиш усієї правди, хіба, може, найближче до неї підійдеш.
З обличчя Гедвіг я вичитав те, що можна було прочитати й на моєму: острах, великий острах, але не те, що називають жагою,— і водночас усе, чого шукали й не знаходили чоловіки, які мені про це розповідали. І нараз я зрозумів, що Греміг зовсім не був виняток: за рушником, що він накидав жінці на обличчя, він шукав краси; тепер мені здавалося, що, знявши тільки того рушника, він би її знайшов. Поволі розтавала тінь, що впала на Гедвіг від мого обличчя, і знов мені з'явилось її лице, що так глибоко запало мені в душу.
— Тепер ідіть,— промовила вона.
— Чи вам подобаються квіти? — спитав я.
— Так.
Я поклав їх на ліжко, так, як були, завинені в папір, і дивився, як вона їх розгортає, випростує пуп'янки, розправляє зело. Так, наче їй щодня дарують квіти.
— Будь ласка, подайте вазу,— сказала вона, і я, не рушаючись з місця, простяг їй вазу, що стояла на комоді побіля дверей; Гедвіг трохи поступила до мене, і, віддаючи їй вазу, я па мить відчув дотик її руки і за ту мить подумав про все те, що хотів із нею зробити: пригорнути, поцілувати і більше не пустити; але я не зробив цього, я знов підпер спиною двері і стояв, дивлячись, як вона ллє воду з карафи у вазу і складає туди квіти; ваза була темно-червона, полив'яна, і квіти в ній аж заясніли, коли Гедвіг поставила їх на вікно.
— Ідіть,— сказала вона втретє.
І я, не мовивши й слова, повернувся, штовхнув двері й вийшов у передпокій. У передпокої стояли сутінки, бо він був без вікна, і лише крізь мутну шибку надвірних дверей туди падало тьмяне світло. Мені хотілося, щоб Гедвіг вийшла за мною й щось гукнула мені навздогін, але вона не вийшла, і я одхилив двері й подався сходами наниз.
Внизу я став, закурив сигарету, глянув на залляту сонцем вулицю й заходився перечитувати прізвища на дверях: Бонерт, Шміц, Стефанідес, Кроль, далі йшло прізвище її господині — Гролта, і табличка з друкованим написом: "Флінк — білизна",— це була пральня.
Не докуривши сигарети, я перейшов вулицю, став по той бік на пішоході й, не спускаючи очей, зачав дивитися навпроти —на двері дому Гедвіг. Я здригнувся, коли до мене нагле вдалась пані Флінк, господиня пральні,— вона була в своєму білому халаті, мабуть, перейшла з того боку вулиці, та я її не постеріг.
— Ох, пане Фендріху,— сказала вона,— ви з'явились так до речі — одна машина почала перегріватися, дівчина не догляділа.
— Вимкніть її,— озвався я, не дивлячись на пані Флінк, бо, як і перше, не зводив очей з дверей навпроти.
— А що, хіба ви не поглянете?
— Ні,— сказав я,— не можу поглянути.
— Таж ви стоїте під самим будинком!
— Еге, я стою під будинком,— мовив я,— одначе не можу подивитись на машину, бо мушу тут стояти.
— Ну, це вже щось несвітське,— сказала пані Флінк,— Ви стоїте біля будинку й не спроможетесь увійти зирнути на машину!
Я бачив краєм ока, як вона перейшла на той бік і за хвилину на порозі показалися дівчата, її робітниці — чотири чи п'ять білих халатів.