Злочин і кара

Федір Достоєвський

Сторінка 5 з 112

Розумієте, розумієте, добродію мій, що означає ця чистота? Ну, а я от, кровний, сказати, батько її, тридцять отих копійок і забрав собі на похмілля! І п'ю оце. І вже пропив!.. Ну, хто ж такого, як я, пожаліє? га? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Кажи, добродію, жаль чи ні? Хе-хе-хе-хе!

Він хотів ще налити, та вже нічого було. Півштоф був порожній.

— А навіщо тебе жаліти? — крикнув хазяїн, що опинився знову біля них.

Вибухнув сміх, хтось навіть вилаявся. Сміялися і лаялись і ті, хто слухав, і хто не слухав, а так, дивлячись тільки на саму фігуру відставного чиновника.

— Жаліти! навіщо мене жаліти! — раптом заволав Мармеладов, підводячись з простягненою вперед рукою, в рішучому запалі, мовби тільки й ждав цих слів. — Навіщо жаліти, кажеш ти? Справді! Мене жаліти немає за що! Мене розіп'яти треба, розіп'яти на хресті, а не жаліти! Але розіпни, судія, розіпни і, розіп'явши, пожалій його! І тоді я сам до тебе піду на розп'яття, бо не веселощів жадаю,— а скорботи й сліз!.. Може, думаєш ти, торгаше, що цей півштоф твій мені солодкий був? Скорботи, скорботи шукав я на дні його, скорботи і сліз, і зазнав, і знайшов, а пожаліє нас Той, хто всіх пожалів і хто всіх і вся розумів, Він єдиний, Він і судія. Прийде в той день і спитає: "А де дщерь, що мачусі лютій і сухотній, що дітям чужим і малим себе пожертвувала? Де дщерь, що отця свого земного, п'яницю непутящого, не жахаючись звірства його, пожаліла? " І скаже: "Приіди! Я вже простив тебе раз... Простив тебе раз... Прощаються ж і тепер гріхи твої мнозі, за те, що возлюбила много..."[1-35] І простить мою Соню, простить, я вже знаю, що простить... Я це тоді, коли в неї був, у своєму серці відчув! І всіх розсудить і простить, і добрих і лихих, і премудрих і смирних... І коли вже кінчить над усіма, тоді возглаголить і до нас: "Виходьте, — скаже, — і ви! Виходьте п'яненькі, виходьте слабенькі, виходьте соромітники!" І вийдемо ми всі, не стидаючись, і станемо. І скаже: "Свині ви! образу звіриного і печаті його;[1-36] але приідіть і ви!" І возглаголять премудрі, возглаголять розумні: "Господи! навіщо цих приємлеш?" І скаже: "Тому їх приємлю, премудрі, тому приємлю, розумні, що жоден із них сам не вважав себе гідним цього..." І простягне до нас руки свої, і ми припадемо... і заплачемо... і все зрозуміємо! Тоді все зрозуміємо!., і всі зрозуміють... і Катерина Іванівна... і вона зрозуміє... Господи, хай прийде царствіє твоє!

І він сів на ослін, виснажений І знесилений, ні на кого не дивлячись, немов забувши про все довкола і глибоко замислившись. Слова його справили деяке враження; на хвилину запанувала мовчанка, та незабаром знову залунали сміх і лайка:

— Розсудив!

— Забрехався!

— Чиновник!

І так далі, і тому подібне.

— Ходімо, добродію,— сказав раптом Мармеладов, підводячи голову і звертаючись до Раскольникова, — доведіть мене.... Будинок Козеля, у дворі. Пора... до Катерини Іванівни...

Раскольникову давно вже хотілося піти, допомогти ж тому він думав і сам. Мармеладов виявився багато слабший на ноги, ніж на мову, і всією вагою обперся на юнака. Пройти треба було кроків двісті-триста. Чим ближче вони підходили до будинку, тим більше опановували п'яницю збентеження і страх.

— Я не Катерини Іванівни тепер боюся, — бурмотів він, хвилюючись, — і не того, що вона мені чуба скубти почне. Що там чуб! Дурниця чуб! Це я кажу! Воно навіть і краще, коли скубти почне, а я не того боюся... я... погляду її боюсь... еге ж... погляду... Червоних плям на щоках теж боюсь... і ще — її дихання боюсь... Чи бачив ти, як при цій хворобі дихають... коли схвильовані? Дитячого плачу теж боюсь... Бо, коли Соня не нагодувала, то... вже не знаю що! не знаю! А того, що битиме, не боюсь... Знай, чоловіче, що для мене такі побої не кара, а насолода... Бо без цього я й сам не можу обійтись. Воно краще. Хай попоб'є, душу розважить... воно краще... А от і будинок. Козелів будинок. Слюсаря, німця, багатого... веди!

Вони ввійшли з двору і піднялися на четвертий поверх. На сходах щодалі ставало темніше. Була вже майже одинадцята година, і хоч цієї пори в Петербурзі немає справжньої ночі, та вгорі на сходах було дуже темно.

Маленькі темні від бруду двері в самому кінці сходів були відчинені. Недогарок освітлював убогу кімнату кроків на десять завдовжки; всю її було видно з сіней. У кімнаті панувало безладдя, скрізь було розкидане різне дитяче дрантя. Задній куток був завішаний дірявим простиралом. За ним, певно, стояло ліжко. В самій же кімнаті були всього тільки два стільці і клейончастий, дуже обідраний диван, перед яким стояв старий кухонний сосновий стіл, нефарбований і нічим не покритий. На краю стола згасав лойовий недогарок у залізному свічнику. Виходило, що Мармеладов мешкав у окремій кімнаті, а не в кутку, але кімната його була прохідною. Двері в дальші приміщення чи клітки, на які була поділена квартира Амалії Ліппевехзель, були прочинені. Там стояв шум і галас. Реготали. Здається, грали в карти і пили чай. Долинали часом слова досить нецеремонні.

Раскольников одразу ж пізнав Катерину Іванівну. Це була страшенно схудла жінка, тонка, досить висока і струнка, з прекрасним ще темно-русявим волоссям і справді з розчервонілими до плям щоками. Вона ходила туди й сюди по своїй невеликій кімнаті, притиснувши руки до грудей, із засмаглими губами і нерівно, уривчасто дихала. Очі її блищали, мов у пропасниці, але погляд був різкий і нерухомий, і болісне враження справляло це сухотне і схвильоване обличчя при прощальному світлі згасаючого недогарка, що тремтіло на обличчі її. Раскольникову вона здалася років тридцяти, і справді була не пара Мармеладову... Прибулих вона не почула і не помітила, здавалося, вона була в якомусь забутті, не слухала і не бачила. В кімнаті було душно, але вона не відчинила вікна, зі сходів ішов сморід, але двері на сходи були не зачинені; з внутрішніх приміщень, крізь прочинені двері, пливли хвилі тютюнового диму, вона кашляла, але дверей не зачиняла. Найменша дівчинка, років шести, спала на підлозі, якось сидячи, скорчившись і уткнувши голову в диван. Хлопчик, на рік старший за неї, весь тремтів у кутку і плакав. Його, певно, тільки що били. Старша дівчинка, років дев'яти, височенька і тоненька, як сірник, у самій благенькій і геть подертій сорочечці і в накинутому на голі плечі старому драдедамовому бурнусику, пошитому їй, певно, два роки тому, бо він не сягав тепер і до колін, стояла в кутку біля маленького брата, обхопивши його шию своєю довгою, висохлою як тріска рукою. Вона, здається, заспокоювала його, щось нашіптувала йому, всіляко стримувала, щоб він, бува, знову не захникав, і водночас з острахом стежила за матір'ю своїми великими-великими темними очима, які здавалися ще більшими на її схудлому і зляканому личку. Мармеладов, не заходячи в кімнату, став біля порога навколішки, а Раскольникова проштовхнув наперед. Жінка, побачивши незнайомого, машинально спинилася перед ним, на мить опам'ятавшись і немовби міркуючи: чого це він увійшов? Та, певно, їй зразу ж здалося, що він іде в дальші кімнати, бо їхня була прохідною. Зміркувавши це і не звертаючи вже більше на нього уваги, вона підійшла до дверей у сіни, щоб зачинити їх, і раптом скрикнула, побачивши чоловіка, що стояв біля порога навколішках.

— А! — закричала вона несамовито, — повернувся! Арештант! Недолюдок!.. А де гроші? Що в тебе в кишені, показуй! І одяг не той! Де твій одяг? де гроші? кажи!..

І вона кинулася його обшукувати. Мармеладов зараз же слухняно і покірливо розвів руки на обидва боки, щоб тим полегшити обшук кишень. Грошей не було й копійки.

— Де ж гроші? — кричала вона.— О господи, невже він усе пропив! Адже дванадцять карбованців у скрині лишалося!.. — і раптом, розлютившись, вона вхопила його за волосся і потягла в кімнату. Мармеладов сам полегшував її зусилля, покірливо повзучи за нею на колінах.

— І це для мене насолода! І це для мене не кара, а на-со-ло-да, ша-нов-ний до-бро-ді-ю! — вигукував він, струшуваний за волосся і навіть раз стукнувшись лобом об підлогу. Дитина, що спала долі, прокинулась і заплакала. Хлопчик у кутку не витримав, задрижав, закричав і кинувся до сестри страшенно переляканий, мало не в припадку. Старша дівчинка тремтіла зо сну, мов лист.

— Пропив! Усе, усе пропив! — кричала в розпачі сердешна жінка, — і одяг не той! Голодні, голодні! (і, ламаючи руки, вона показувала на дітей). О, трикляте життя! А вам, вам не сором,— раптом напустилася вона на Раскольникова, — з шинку! Ти з ним пив? Ти теж з ним пив! Геть!

Юнак поспішив піти, не кажучи й слова. До того ж внутрішні двері широко відчинилися, і з них виглянуло кілька цікавих. Визирали зухвалі осміхнені голови з цигарками і люльками, в ярмулках. Видно було фігури в халатах і зовсім розхристані, у легких до непристойності костюмах, деякі з картами в руках. Особливо потішалися вони, коли Мармеладов, якого тягали за волосся, кричав, що це для нього насолода. Почали навіть входити в кімнату; розлігся, нарешті, зловісний вереск; це продиралася вперед сама Амалія Ліппевехзель, щоб навести порядок по-своєму, всоте налякати сердешну жінку лайливим наказом завтра ж звільнити квартиру. Виходячи, Раскольников устиг засунути руку в кишеню, загріб скільки потрапило мідяків, що залишалися з розміняного в пивниці карбованця, і непомітно поклав на вікно. Потім уже на сходах він схаменувся і хотів був повернутися.

"Ну й дурницю я зробив,— подумав він,— тут у них Соня є, а мені самому потрібно". Та, зміркувавши, що взяти назад уже не можна і що все-таки він і без того не взяв би, він махнув рукою і пішов додому. "Соні ж помадди теж треба,— міркував він далі, йдучи вулицею, і ущипливо всміхнувся,— щось же коштує ця чистота... Гм! А Сонечка ж, десь певно, сьогодні і сама збанкрутує, бо ризик же, полювання на красного звіра... золотопромисловість...[1-37] от вони всі, виходить, і на бобах завтра без моїх грошей... Он яка Соня! Однак який же колодязь зуміли викопати! і користуються! Диви, і користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього падлюка-людина звикає!"

Він задумався.

— Ну, а коли я збрехав,— мимоволі аж вигукнув він раптом, — коли справді не падлюка людина, весь взагалі, весь рід, тобто людський, тоді інше все — забобони, самі тільки страхи напущені, і немає ніяких перешкод, і так тому й слід бути!..

III

Наступного дня він прокинувся вже пізно, після тривожного сну, що анітрохи не підкріпив його.

1 2 3 4 5 6 7