Я стежив за нею. Що вона казала вам?
— Щось холодна в нас нині весна, — мовив Холмс.
— Що вона казала вам?! — люто скрикнув старий.
— Але я чув, що крокуси будуть чудово цвісти, — незворушно вів далі мій друг.
— Ага! То ви хочете мене здихатись? — мовив наш новий відвідувач, ступивши вперед і змахнувши мисливським нагаєм. — Знаю я вас, падлюку! Я вже чув про вас. Ви отой Холмс, що пхає носа до чужого проса.
Мій друг посміхнувся.
— Ви нишпорка!
Посмішка його стала ще дошкульнішою.
— Ви поліційний нюхач!
Холмс щиро зареготав.
— Надзвичайно приємна бесіда, — сказав він. — Коли будете виходити, зачиніть двері, бо тут страшенний протяг.
— Я піду лише тоді, коли скажу все. Не надумайте втручатися в мої справи. Я знаю, що міс Стонер була тут. Я стежив за нею! Лихо буде тому, хто перейде мені дорогу! Ось, подивіться-но! — Він швидко підійшов до каміна, вхопив кочергу й зігнув її своїми засмаглими ручищами. — Отож не потрапляйте до моїх лабет, — гаркнув він, кинувши зігнуту кочергу в камін, і вийшов з кімнати.
— Яка люб’язна особа, — сміючись, мовив Холмс. — Я не такий здоровань, але якби він залишився тут, я зумів би довести йому, що мої лабети нітрохи не слабші за його власні. — Сказавши це, він підняв сталеву кочергу та одним швидким зусиллям розпрямив її знову.
— Яке нахабство — змішувати мене з поліційними детективами! Завдяки цій пригоді наш розслід став ще цікавішим, і я сподіваюся, що наша приятелька не постраждає від того, що так необачно дозволила цій тварюці вислідити себе. Тепер, Ватсоне, ми поснідаємо, а потім я подамся до докторових адвокатів і дізнаюся про деякі речі, що зарадять нам у цій справі.
* * *
Було вже близько першої години, коли Шерлок Холмс повернувся зі свого походу. У руці він стискав аркуш блакитного паперу, списаний нотатками й числами.
— Я бачив заповіт покійної докторової дружини, — мовив він. — Щоб до ладу розібратися в ньому, мені довелося розпитати про вартість цінних паперів, у які вкладено кошти небіжчиці. У рік її смерті загальний прибуток становив трохи менше 1100 фунтів, хоча пізніше, через падіння цін на сільськогосподарську сировину, зменшився до 750 фунтів. Кожна з дочок, одружившись, має право на щорічний прибуток у 250 фунтів. Отже, якби обидві дівчини вийшли заміж, наш красень-доктор дістав би лише жалюгідні крихти; так само й одруження однієї з дочок помітно зменшило б його прибутки. Моя вранішня робота не пропала даремно, бо я одержав докази, що він справді мав найвагоміші причини бути проти весілля. А тепер, Ватсоне, обставини надто серйозні, щоб байдикувати, бо старий уже знає, як ми цікавимося його справами; тож коли ви готові, ми покличемо кеб та поїдемо на вокзал Ватерлоо. Буду щиро вдячний вам, якщо ви покладете до кишені револьвер. Ваш револьвер — чудова штука для бесіди з джентльменом, який згинає підковою сталеву кочергу. Револьвер та зубна щітка, — мабуть, і все, що нам знадобиться.
На Ватерлоо нам пощастило одразу впіймати потяг до Лезергеда, де ми в станційному заїзді найняли двоколку й проїхали миль із п’ять мальовничими суррейськими дорогами. Був гарний сонячний день, лише кілька хмарин пливли небом. На деревах і кущах біля доріг тільки-но прокльовувалися перші зелені бруньки, й повітря було сповнене чудових пахощів вологої землі. Дивним здавався мені контраст між солодким пробудженням весни та жахливою справою, що через неї ми прибули сюди. Мій друг сидів попереду, склавши руки, насунувши капелюх на очі й звісивши голову на груди, занурений у глибокі думи. Раптом він підвів голову, ляснув мене по плечу й показав убік.
— Погляньте-но! — мовив він.
Великий парк розкинувся на схилі пагорба, перетворившись на самому вершку на справжнісінький гай. Між гіллям проступали високі сірі шпилі старовинної садиби.
— Сток-Морен? — спитав Холмс.
— Так, сер, це будинок доктора Ґрімсбі Ройлота, — відповів візник.
— Отам щось будують, — сказав Холмс, — нам треба туди.
— Тут неподалік село, — мовив візник, показуючи на купку дахів ліворуч, — але якщо вам треба до будинку, то краще перелізти через оцю огорожу, а потім пройти через поле стежкою. Ось тією, де зараз іде жінка.
— А жінка ця — начебто міс Стонер, — зауважив Холмс, примруживши очі. — Еге ж, нам краще зробити так, як ви порадили.
Ми заплатили візникові, й двоколка загримотіла назад до Лезергеда.
— Краще буде, — сказав Холмс, коли ми перелазили огорожу, — якщо цей хлопчина гадатиме, що ми будівничі. Це припинить усілякі чутки. Добридень, міс Стонер! Як бачите, ми дотримали свого слова.
Наша вранішня клієнтка з радісним видом поспішала нам назустріч.
— Я з таким нетерпінням чекала на вас! — вигукнула вона, палко потиснувши нам руки. — Все буде якнайкраще. Доктор Ройлот поїхав до міста й навряд чи повернеться до вечора.
— Ми вже мали щастя познайомитися з доктором, — мовив Холмс і кількома словами переповів те, що сталося. Почувши це, міс Стонер зблідла.
— Боже милий! — скрикнула вона. — То він ішов услід за мною?
— Схоже, що так.
— Він такий хитрий, що я ніколи не відчуваю себе в безпеці. Що він скаже, коли повернеться?
— Доведеться йому бути обережнішим, бо тут може знайтися дехто хитріший за нього. На ніч замкніться в своїй кімнаті. Якщо він лютуватиме, ми одвеземо вас до тітки в Гарроу. А тепер нам слід якнайкраще використати наш час, тому проведіть нас, будь ласка, до кімнат, що їх нам треба оглянути.
Будинок був із сірого, порослого лишайником каменю, з високою середньою частиною й двома напівкруглими крилами, що виступали, мов клешні в рака. В одному з цих крил вікна було вибито й позабивано дошками, дах подекуди завалився. Середня частина здавалася майже так само зруйнованою, зате праве крило було зовсім нове, і фіранки на вікнах та сивий димок над димарями свідчили про те, що господарі мешкають саме тут. Біля крайньої стіни було поставлено риштування і розпочато якусь роботу, проте жодного муляра видно не було. Холмс узявся потихеньку походжати запущеним травником, уважно оглядаючи вікна.
— Як я розумію, тут кімната, де ви спали раніше, посередині — кімната вашої сестри, а наступна, найближча до головної будівлі, — кімната доктора Ройлота?
— Саме так. Але тепер я сплю в отій, середній кімнаті.
— Зрозуміло, бо в вашій кімнаті лагодять стіну. До речі, щось непомітно, щоб цю стіну треба було лагодити.
— Зовсім не видно. Я думаю, що то просто привід, аби виселити мене звідти.
— Так, цілком може бути. Отже, вздовж протилежної стіни йде коридор, куди виходять двері всіх трьох кімнат. У коридорі, звичайно, є вікна?
— Є, але дуже маленькі. Завузькі, щоб можна було пролізти крізь них.
— Оскільки ви обидві замикали двері на ніч, із коридору до ваших кімнат потрапити не можна. Чи не зробите ви ласку піти до своєї кімнати й позачиняти віконниці?
Міс Стонер зробила це, і Холмс, оглянувши спершу вікно, спробував будь-що відчинити віконницю зовні, але марно. Там не було ані найменшої щілини, до якої можна було б просунути хоч лезо ножа, щоб підняти трохи засувку. Крізь лупу він уважно розглянув завіси, але їх було зроблено з твердого заліза й міцно вбито в кам’яну стіну.
— Так! — промовив він, замислено почухавши підборіддя. — Моя первісна думка не підтвердилася. Ніхто не зміг би відчинити ці віконниці, коли їх узято на засувку. Що ж, тоді поглянемо, чи не пощастить нам з’ясувати щось усередині.
Маленькі бічні двері вели до побіленого коридору, куди виходили всі три спальні. Холмс не став оглядати третю кімнату, тож ми одразу пішли до другої, де спала тепер міс Стонер і де померла її сестра. То була невеличка затишна кімнатка з низькою стелею й широким каміном, у дусі старовинних сільських будинків. В одному кутку стояв комод, в іншому — вузьке ліжко, застелене білою ковдрою, а ліворуч од вікна — туалетний столик. Усе це довершували два невеличкі плетені стільці та ще квадратний вільтонський килимок[76] посередині. Панелі на стінах були з темного, поїденого шашелем дуба — такого давнього та вицвілого, що, здавалося, їх не міняли з часів розбудови садиби. Холмс узяв один стілець і мовчки сів у кутку; лише очі його ковзали туди-сюди по кімнаті, вирізняючи в ній кожну дрібницю.
— Куди проведено цей дзвінок? — спитав він нарешті, показуючи на товстий шнур, що висів над ліжком; китичка шнура лежала якраз на подушці.
— До кімнати економки.
— Він начебто новіший за все інше?
— Так, він з’явився тут лише зо два роки тому.
— Мабуть, на прохання вашої сестри?
— Ні, я не бачила, щоб вона користувалася ним. Ми завжди все робили самі.
— Справді, тут цей шнур — зайва розкіш. Пробачте, що затримаю вас на кілька хвилин, але я хотів би оглянути як слід підлогу.
З лупою в руках він повзав сюди й туди навкарачки, розглядаючи найменші тріщини в дошках. Так само старанно оглянув він і дерев’яні панелі на стіні. Потім підійшов до ліжка й трохи постояв біля нього, уважно розглядаючи стіну. Нарешті вхопив шнур і смикнув його.
— Але ж цей дзвінок фальшивий, — сказав він.
— Хіба він не дзвонить?
— Його навіть не з’єднано з дротом. Прецікаво! Бачите, його прив’язано до гачка якраз над отим маленьким отвором для вентиляції.
— Що за дурниці? Я й не помітила.
— Дуже дивно! — бурмотів Холмс, смикаючи шнур. — Тут у кімнаті декілька чудернацьких речей. Яким, наприклад, недорікуватим будівельником треба було бути, щоб виводити вентиляційний отвір до сусідньої кімнати, коли його так само легко можна вивести надвір!
— Це все теж нове, — сказала міс Стонер.
— З’явилося водночас із шнуром? — зауважив Холмс.
— Так, саме тоді тут вирішили дещо переробити.
— Цікавенькі переробки — фальшиві дзвінки та вентиляційні отвори, що не вентилюють. Із вашого дозволу, міс Стонер, ми зараз перенесемо свої розшуки до наступної кімнати.
Кімната доктора Ґрімсбі Ройлота була більша за кімнату пасербиці, але теж із простими меблями. Польове ліжко, невеличка дерев’яна полиця, заставлена книжками переважно технічного змісту, крісло біля ліжка, звичайний плетений стілець під стіною, круглий стіл і великий залізний сейф — ось і все, що впадало там в око. Холмс поволі походжав довкола, з великою цікавістю роздивляючись кожну річ.
— Що тут? — спитав він, постукавши по сейфу.
— Ділові папери мого вітчима.
— Он як! То ви заглядали всередину?
— Лише одного разу, кілька років тому.