Мені вже траплялося відчувати ці приступи протиріч, природу яких я намагався вам розтлумачити, і добре пам'ятав, що мені ні разу не вдавалось опиратися їм. І випадкове припущення, ніби я міг стати таким дурнем, щоб аж зізнатися в скоєному злочині, постало переді мною, мов привид моєї жертви, й поманило до смерті.
Спершу я було спробував струсити з душі це жаске видіння. Я наддав ходи — жвавіше, ще жвавіше. Тоді побіг — і відчув шалене бажання верескнути. Кожна набігла думка виповнювала мене новим жахом, бо — овва! — я дуже добре, навіть занадто добре розумів, що думати в моїй ситуації означає кінець. Я побіг іще швидше і, наче божевільний, замотався по людних вулицях. Нарешті перехожі стривожились і подалися за мною. І тоді я відчув, що це вершиться моя доля. Якби я міг відкусити собі язика, то, звичайно, зробив би це,— та ось мені закричали на вухо, ось грубо шарпнули за плече. Я повернувся, насилу переводячи дух. Тієї миті я мало не задушився, а водночас осліп, оглух, умлів — і тоді, здавалось, якийсь невидимий ворог розгонисто стусонув мене межи плечі. І таємниця, яку я так довго беріг, вилетіла з моєї душі.
Кажуть, що я говорив чітко, хоча гучно й квапливо, наче боявся, що мені не дадуть договорити стислі, проте насичені речення, що віддали мене в руки катові й жбурнули до пекла.
Переконливо довівши свою провину, я знепритомнів.
Але навіщо стільки слів? Сьогодні на мені кайдани — і я ось тут! А завтра я буду без них,— але де?