Все це, а також низький, гуркітливий, як грім, голос запали мені в пам'ять з першого ж погляду на цього іменитого професора.
— Ну? — мовив він, украй зухвало дивлячись на мене. — А далі що?
Деякий час мені, очевидно, треба було прикидатися, бо інакше інтерв'ю наше на тому й урвалося б.
— Ви були такі ласкаві, що призначили мені побачення, сер, — сумирно відповів я, подаючи йому конверт.
Челенджер вийняв із шухляди мого листа й поклав на стіл перед собою.
— А! Ви той самий молодик, що не розуміє написаного звичайною англійською мовою? Але мої загальні висновки, здається, сподобилися вашої похвали?
— Безперечно, сер, безперечно, — захоплено підтвердив я.
— Ти диви! Це серйозно зміцнює моє становище, чи ж не так? Ваш вік і ваша зовнішність надають подвійної ціни вашій підтримці. В усякому разі, ви виглядаєте краще, піж табун тих віденських свиней, спільне рохкання яких ображає мене не більше, ніж самотнє рохкання британського кабана, — і він так зиркнув на мене, що зробився схожим на представника згаданої тільки-но породи.
— Вони, звісно, негідно повелися на конгресі, — зауважив я.
— Запевняю вас, що я й сам не дав себе скривдити і зовсім не потребую ваших симпатій. Стати спиною до стіни й обличчям до своїх ворогів — у такій позі Джордж Едвард Челенджер почуває себе якнайкраще. А тепер, сер, по змозі скоротімо ваш візит: вам він навряд чи буде приємний, а мені — й поготів. Ви, здається, хотіли дістати від мене додаткові пояснення до деяких тверджень, висунутих у моїх тезах?
Він поводився так прямолінійно, що дуже важко було мені викручуватись. Але я все-таки мусив вести свою гру далі та чекати слушнішого моменту. Здаля воно здавалося досить простим. Невже ж моя ірландська кмітливість зрадить мене саме тепер, коли вона мені найбільше потрібна?
Пара сіро-блакитних очей прошила мепе гострим поглядом.
— Ну, чого ж ви мовчите? — рикнув він.
— Я, звичайно, початківець у науці, — мовив я, дурнувато усміхаючись. — На щось більше я й не можу претендувати. Але мені здається, що до Вейсманової теорії ви поставились трохи суворо. Хіба ж докази, одержані останнім часом, не свідчать… про зміцнення позицій Вейсмана?
— Які докази? — загрозливо-спокійно спитав Челенджер.
— Ну, та не так, щоб прямі якісь докази. Я радше маю на увазі загальний напрямок сучасної наукової думки…
Він нахилився вперед і пильно втупився в мене.
— Ви, я думаю, знаєте, — сказав він, затинаючи пальця, — що черепний індекс — це фактор константний?
— Звичайно, — притакнув я.
— А телегонія ще й досі викликає сумнів?
— Безперечно.
— І що зародкова плазма відмінна від партеногенетичного яйця?
— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своїм власним нахабством.
— І що ж це все доводить? — приязним і вкрадливим тоном поцікавився професор.
— І справді, що ж це доводить? — промимрив я. — Справді.
— А хочете, я скажу? — буркнув він.
— Дуже прошу.
— Це доводить, — гримнув професор, ураз розпалюючись, — це доводить, що ви — найзухваліший самозванець у цілому Лондоні! Підлий, улесливий газетярисько, в якого наукових знань не більше, ніж порядності!
Він схопився на ноги, і очі його розжеврілись, немов у божевільного. Хоч яка була напружена хвилина, я все-таки помітив, що він був коротун, бо голова його ледве сягала мого плеча. То був Геркулес, уся потуга якого зосереджувалась у тулубі та в мозку.
— Усе це нісенітниця! — вигукнув він, спираючись руками на стіл і виставляючи наперед голову. — Все, що я сказав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукового погляду. Невже ви гадаєте, що вам по силі змагатися зі мною, — вам, з вашим курячим мозком? Ви думаєте, що ви всемогутні, ви — нікчемні перодряпи! Вам здається, що, похваливши когось, ви можете звеличити його, а ганьблячи — звести зі світу? Ми всі, мовляв, мусимо запобігати вашої ласки та шукати вашої підтримки? Бо ж ви можете і підперти когось, і з багном змішати. Плазуни ви нещасні, знаю я вас. Але ви перейшли межу. Ви втратили почуття міри. Надулись, як балони! Я поставлю вас на належне місце. Ні, сер, ви не зіб'єте з ніг старого Челенджера. Він ще доброго завдасть вам чосу. Він попереджав вас, перестерігав, а ви все ж таки прийшли. Що ж, це ваша власна провина. Фант, містере Мелоуне. За вас фант! Ви грали в небезпечну гру, і, здається мені, програли.
— Слухайте, сер, — перестеріг я, задкуючи до дверей і відчиняючи їх, — ви, звичайно, можете бути брутальним, коли це вам до душі. Та всьому є край. Ви не маєте права ображати мене.
— Я не маю права? — він поволі наближався до мене, але рангом спінився й засунув велетенські руки в кишені своєї короткої, як у хлопчика, куртки. — Мені не первина викидати таких, як ви, зі свого дому. Ви будете четвертий чи п'ятий. Три фунти п'ятнадцять шилінгів штрафу за кожного — ось пересічна ціна за вас. Дорогувато, та нічого не вдієш. А тепер, сер, чому б і вам не піти слідом за вашими попередниками? Думаю, не завадило б, — і він знову рушив на мене, ступаючи на пальцях, немов танцюрист.
Я міг би вискочити в коридор і зачинити двері на засув, але то була б ганебна втеча. До того ж тепер уже і я почав розпалюватись. Спершу моя поведінка справді була не дуже схвальна, та після стількох образ я вважав уже себе за покривдженого.
— Тільки без рук, сер. Я не дозволю цього.
— Ти диви! — Його чорні вуса настовбурчились, і в усміхненому роті глузливо блиснули білі ікла. — Так не дозволите, кажете?
— Не крутіть дурника, професоре! — гукнув я. — На що ви надієтесь? Я важу двісті десять фунтів. М'язи в мене — як залізо. І щосуботи я граю в регбі в ірландській збірній Лондона. Я не з тих, які…
У ще мить він кинувся на мене. Добре, що я заздалегідь відчинив двері, а то вони розлетілися б на друзки. Ми колесом прокотилися по коридору, дорогою зачепивши якогось стільця, і удвох вилетіли до виходу. Мій рот був повний професорової бороди, наші руки перепліталися, наші тіла щільно притулились одне до одного, а той чортів стілець крутився між наших ніг. Завбачливий Остін розчахнув двері на вулицю, і ми клубком скотилися сходами вниз. Мені довелося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, але я думаю, вони мусили довго вправлятись, перше, ніж навчилися робити такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець зрештою розсівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор скочив на ноги і, відсапуючись, як астматик, люто замахав кулаками.
— Годі з вас? — прохрипів він.
— Клятий урвиголова! — скрикнув я, насилу підводячись із землі.
Ми були в запалі і, без сумніву, зчепилися б знову, якби мене не вирятував зі скрутного становища полісмен із записником у руці.
— Що тут у вас трапилось? І як вам не соромно? — сказав полісмен. То була єдина слушна думка, яку я почув у Енмоур-Парку. — Ну, — обернувся він у мій бік, — у чім річ?
— Цей чоловік накинувся на мене, — поскаржився я.
— Ви накинулись на нього? — запитав полісмен у професора.
Той тільки зводив дух і не відповів нічого.
— Це вже не вперше, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — З такої ж нагоди вам довелося мати чимало клопоту місяць тому. Тепер ви підбили око цьому молодикові. Будете ви позивати його, сер?
— Ні, — трохи повагавшись, відказав я, — не буду.
— Як-то так? — здивувався полісмен.
— Я сам винен. Я нав'язався до нього додому, хоч він і попереджував мене.
Полісмен згорнув свого записника.
— Сподіваюсь, ви більше не допустите подібних вихваток, — сказав він, звертаючись до професора. — А це чого? Проходьте, проходьте! — Останні слова стосувалися хлопця з м'ясної крамниці, якоїсь покоївки та двох-трьох роззяв, які вже з'юрмилися круг нас. І, женучи поперед себе цей маленький натовп, полісмен подався геть.
Професор глянув на мене. Десь у глибині його очей блякнув насмішкуватий вогник.
— Ходімо в дім, — мовив він. — Ми ж не добалакали.
Запрошення це бриніло досить зловісно, але я таки ввійшов слідом за професором у будинок, а мовчазний Остін, схожий на дерев'яну статую, зачинив за нами парадні двері.
Розділ IV
"ЦЕ НАЙНЕЗВИЧАЙНІША В СВІТІ РІЧ"
Ледве двері зачинилися, як з їдальні вилетіла місіс Челенджер. Маленька жіночка просто не тямила себе. Мов курча навпроти бульдога, вона стала перед своїм чоловіком і заступила йому дорогу. Очевидно, вона бачила, як я кубертом вилітав з дому, але не помітила, що я повернувся.
— Ти звірюка, Джордже! — скрикнула жінка. — Ти понівечив цього милого юнака.
Замість відповіді професор тицьнув пальцем позад себе.
— Ось він, цілий і неушкоджений!
— Вибачте, прощу, — я вас не побачила.
— Запевняю вас, пані, що нічого прикрого зі мною не сталося.
— Але він таки поставив вам синця на обличчі. О, Джордже, який ти брутальний! Увесь тиждень тільки й знати, що самі скандали! Всі ненавидять тебе, глузують з тебе. Ні, терпець мені вже ввірвався. Годі!
— Брудну білизну перетрушуєш на людях! — гримнув Челенджер.
— Це ні для кого не секрет! — репетувала дружина. — Хіба ти не знаєш, що ціла вулиця, ба навіть цілий Лондон… Можете йти, Остіне, ви нам більше не потрібні… Думаєш, усі не говорять про тебе? Де твоя самоповага? Ти ж мав би бути ректором великого університету, і тисячі студентів шанували б тебе. Де твоя самоповага, Джордже?
— А як справа з твоєю, моє серденько?
— Ти просто доводиш мене до розпачу. Розбійник… звичайний розбійник… ось ким став ти тепер.
— Заспокойся, Джесі.
— Якийсь запеклий скандаліст, задирака, а не вихована людина!
— Ну, досить уже! За це опинишся на ганебному стовпі.
На моє здивування він нахилився, підняв дружину вгору й посадовив на високий постамент з чорного мармуру, що стояв в одному з кутків передпокою. Був він футів на сім заввишки і такий вузенький, що бідна жінка ледве-ледве там трималася, щоб не впасти. Її обличчя скривилося з переляку, вона конвульсійно похитувала ногами й випростала спину, щоб утриматися, — дивовижнішої картини мені ніколи не доводилось бачити.
— Зніми мене! — мало не плакала бідолашна господиня.
— Скажи: "прошу".
— Ти — звірюка, Джордже! Зараз же спусти мене вниз!
— Ходімо до кабінету, містере Мелоуне.
— Справді, сер… — почав я, глянувши на професорову дружину.
— Тепер уже й містер Мелоун клопочеться за тебе, Джесі. Ну-бо, скажи: "Прошу", і миттю будеш унизу!
— А, звірюка ти! Ну, прошу, прошу.
Професор зняв її так легко, наче то була канарка.
— Треба шануватись, моя люба.