— Гадаю, нехай вони кінчають тепер самі. А ми — що менше побачимо, то краще нам спатиметься.
Очі Челенджера сяяли войовничим запалом.
— Ми мали щастя, — почав він, надимаючись наче індик, — бути свідками одного з боїв, вирішальних в історії людства — одною з тих боїв, що визначають долю світу. Що таке, мої друзі, перемога одного народу над іншим? Та суща марниця. Вона нічого не змінює в суті справи. А ось такі запеклі побоїща, які відбувалися між печерними людьми й слонами або тиграми, мали результатом те, що людина утверджувала своє панування у світі. То були справжні перемоги, які залишали слід в історії. Нам дивним збігом обставин судилося бачити одне з таких побоїщ і навіть відіграти в ньому вирішальну роль. Відтепер на цьому плато майбутнє назавжди належить людині.
Це ж яку треба було мати непохитну певність у кінцевій доцільності таких кривавих сутичок, щоб виправдовувати їхню жорстокість! Проходячи лісом, ми раз за разом натикалися на трупи мавп, прошиті списами або стрілами. Пошматовані де-не-де тіла мертвих індіанців показували місця, де дорого продавала своє життя загнана у безвихідь мавполюдина. Попереду лунали ще крики й вереск, визначаючи напрям, в якому йшло переслідування. Мавполюдей відтіснили до їхнього селища, і там вони востаннє спробували вчинити опір, але були знову розбиті, і ми пристигли саме в пору, щоб побачити страшну прикінцеву сцену. На ту площадинку край плато, де два дні тому стояли мої друзі, виволокли близько сотні, самців, які лишилися ще живі. Коли ми підходили, індіанці саме оточували своїх полонених півколом списарів, і за хвилину все було скінчено. Тридцять чи сорок мавп убито тут-таки, решту, хоч як вони лементували й відбивались, скинули з кручі. Вони попадали в прірву, як колись падали їхні бранці, і гострий бамбук на глибині в шістсот футів пронизав їм тіла.
Челенджер мав рацію: в Країні Мепл-Вайта назавжди запанувала людина. Самців було знищено, мавпяче селище зруйновано, самиць та малят узято в полон, і одвічному суперництву мавп та людей покладено кривавий кінець.
І для нас ця перемога виявилася корисною. Ми дістали змогу відвідати свій табір і забрати наші припаси. Ми змогли знову переговорити із Самбо, наляканим видовищем лавини мавпячих тіл, що ринули з плато.
— Тікайте, маса, тікайте! — гукав він, пройнятий жахом. — Нечистий, певно, забирає вас, коли ви там лишаєтесь.
— Це голос здорового розуму, — переконано прорік Самерлі. — Ми мали досить пригод, що зовсім не личать ні нашій вдачі, ні нашому рівневі. Я нагадую вам ваші власні слова, Челенджере. Віднині ми всі свої сили мусимо віддати, щоб викараскатися з цієї жахної країни і повернутись до цивілізованого світу.
Розділ XV
НАШІ ОЧІ БАЧИЛИ ВЕЛИКІ ДИВА
Описуючи день крізь день усі наші пригоди, я все чекаю хвилини, коли можна буде сказати, що нарешті й для нас із-за важких хмар проглянуло сонце. Правда, ми ще не знаємо, як саме нам вибратися звідси, і це нас дуже непокоїть. Але я й тепер можу уявити собі день, коли ми навіть будемо раді, що нехай і проти своєї волі пробули трохи довше у цьому незвичайному краю й побачили більше його мешканців.
Перемога індіанців і знищення мавполюдей докорінно змінили наше становище тут. Відтоді ми стали справжніми господарями плато, бо тубільці, яким ми своєю чудодійною силою допомогли знищити їхнього споконвічного ворога, дивились на нас із острахом та вдячністю. Може, у своїх власних інтересах вони були б не від того, щоб такі страшнуваті й загадкові спільники забралися звідси, але щось досі ніхто з них не показав нам, як дістатись на рівнину. Наскільки можна було зрозуміти з їхніх жестів, раніше існував підземний прохід, нижню частину якого ми вже бачили. Ним, безперечно, пройшли колись у давні часи на плато і мавполюди, і індіанці. Скористався ним пізніше й Мепл-Вайт зі своїм товаришем. Але рік тому тут стався величезний землетрус, і верхній вхід до того тунелю завалився. Індіанці лише знизували плечима та хитали головами, коли ми помахами рук пояснювали їм, що. бажаємо спуститися з плато. Мабуть, вони не могли, — а може, й не хотіли — допомогти нам вибратися вниз.
Після переможної баталії мавполюдей, які лишились живі, перегнали ближче до печер індіанців і там поселили як рабів, що мають жити під доглядом своїх панів.
З мавполюдьми сталося те саме, що спіткало свого часу іудеїв у Вавилоні або ізраелітів у Єгипті, тільки в первіснішому й брутальнішому варіанті. Тепер часто-густо серед нічної тиші чувся протяглий лемент котрогось передвічного Ієзекіїля, що оплакував колишню славу й колишню велич мавпячого селища. Віднині упокореним мавпам випало рубати дрова й носити воду своїм владарям — людям.
Через два дні після битви ми з нашими спільниками підійшли до печерного міста й отаборились біля підніжжя їхніх скель. Індіанці запропонували нам оселитися в печерах, але лорд Джон на це не погодився, бо в разі якогось підступу з їхнього боку ми могли б опинитися, як у пастці. Отже, ми зберегли свою незалежність і, попри найприятельськіші стосунки, завжди мали рушниці напоготові. Проте ми досить часто відвідували печери — вельми цікаві житла, хоч нам так і лишалося неясним — споруджені вони руками людськими чи самою природою. Всі печери були на одному рівні і містилися в шарі м'якої породи, який пролягав між вулканічним базальтом угорі й твердою гранітною породою внизу.
Отвори їх були футів на вісімдесят над землею, і до них вели видовбані в камені сходинки, такі вузькі, що ніяка велика тварина не могла б ними пройти. Всередині там було тепло її сухо. Печери мали різну довжину, а на м'яких стінах їх були розмальовані обвугленими паличками зображення різних тварин з плато. Якби все живуще тут і зникло колись, то майбутній дослідник знайшов би в цих печерних малюнках надзвичайно точні подобизни представників дивовижної місцевої фауни — і динозавра, і ігуанодона, і риби-ящірки, які не так давно жили й на Землі.
Довідавшись, що потворні ігуанодони правлять індіанцям за свійську худобу і становлять, сказати б, рухливі запаси м'яса, ми вирішили, що тутешні люди, навіть з такою примітивною зброєю, як лук та стріли, панують на плато.
Незабаром виявилося, що ми помилялись, бо людину тут всього тільки вимушено терплять.
Трагічна подія сталася на третій день по тому, як ми влаштувалися під скелею з печерами. Челенджер і Самерлі подались до озера в супроводі індіанців, які мали гарпунами здобути для них кілька екземплярів великих плазунів. Лорд Джон і я залишилися в нашому таборі, а круг нас на трав'янистому схилі поралися хто з чим багато індіанців. Раптом із сотень грудей вихопився відчайдушний крик: "Стоа! Стоа!" Звідусіль кинулися бігти чоловіки, жінки та дітвора і, штовхаючи один одного, подерлися кам'яними сходинками до печер.
Глянувши вгору, ми побачили, що вони зі своїх печер розпачливо вимахують руками, запрошуючи й нас двох швидше сховатися разом з ними. Однак ми обоє схопили свої рушниці й поспішили до озера подивитися, що там за пригода. Зненацька з-за дерев назустріч нам вибігло кільканадцять тубільців, переслідуваних двома страховищами, як ото те, що було налякало нас у Форті Челенджера, а потім гналося за мною під час моєї самотньої нічної мандрівки. Вони скидалися на огидних жаб і пересувалися так само стрибками, а на зріст були більші за слона. Досі ми бачили їх тільки вночі, бо й справді вони — нічні тварини, а вдень виходять хіба коли їх потурбують, як було й цього разу. Ми стояли, вражені видовищем, яке постало перед нашими очима. Їхня плямиста бородавчаста шкіра вилискувала, наче риб'яча луска, й грала проти сонця всіма барвами.
Спостерігати, однак, довелося нам недовго: вони дуже швидко наздогнали втікачів і перетовкли їх майже усіх до одного. Їхній спосіб нападу був такий: тварина всією вагою навалювалась на свою жертву, розчавлювала її й зразу ж стрибала до іншої жертви. Нещасні індіанці верещали з розпачу, бо хоч як прудко вони бігли, а проте були безпорадні проти невтомного завзяття цих розлючених тварин. Один по одному падали вони на землю, і доки ми з Рокстоном встигли прибігти на допомогу, їх лишилося чоловік із шість. А втім, допомогти їм ми ні в чому не могли й тільки наражали на небезпеку самих себе. Ми стріляли в нападників раз за разом з відстані яких двохсот ярдів, але кулі діяли на хижаків так, немов були паперовими кульками. Завдяки великому розмірові тіла рани не дуже їм дошкуляли, а відсутність у них центрального мозкового апарату робила неефективним використання навіть найсучаснішої зброї у боротьбі з ними. Єдиним наслідком нашого втручання було те, що страховища увагу свою звернули на спалахи вогню й тріск пострілів, а ми з індіанцями тим часом змогли дістатись до рятівних сходинок.
Але там, де розривні кулі двадцятого сторіччя не мали сили, діяльними виявились отруйні стріли тубільців, умочені в сік строфанта й опісля змащені трупною трутизною. Мисливцеві на ловах такі стріли не могли стати в пригоді, бо отрута при повільному кровообігові у цих тварин далася б узнаки лише після того, як вони вже знищать свого напасника. Але тепер справа змінилася, і коли страховища добігли до підніжжя сходинок, з кожного отвору в скелі на них линув град стріл. За хвилину всі їхні тіла були вже вкриті стрілами, хоч вони явно не відчували болю, а й далі у безсилій люті тяглися до своїх жертв, незграбно видиралися на кілька ступенів угору й падали звідти вниз. Та нарешті отрута почала діяти. Одна з тварин глухо захарчала й припала до землі величезною пласкуватою головою. Друга, сповнивши повітря пронизливим виттям, на коротку часину закружляла біля першої в дикому танку, а тоді й собі звалилася долі. Індіанці з вигуками тріумфу повибігали з печер і заходилися вистрибувати навколо трупів, святкуючи перемогу над двома найнебезпечнішими ворогами.
Тієї ж ночі індіанці порізали тіла своїх нападників на шматки і, оскільки м'ясо те було тепер отруйне, повідносили його далеко в ліс, аби не ширилася смертельна зараза. Побіля печер залишилися тільки два величезних серця плазунів, кожен з добру подушку завбільшки, — вони довго ще стискалися й розширялися, і лише на третій день припинилося це моторошне незалежне від решти організму життя.
Коли-небудь, як у мене буде стіл, кращий за бляшанку з-під консервів, і письмово приладдя, надійніше, ніж недогризок олівця та засмальцьований записник, я детальніше напишу про плем'я аккала, про наш побут серед нього і про декотрі наші спостереження в цій дивовижній Країні Мепл-Вайта, яка потроху відкриває перед нами свої дива.