Коли ж я кинувся тікати, він побачив мене й тепер уже не спускав з очей. Поминувши кущі, динозавр широченними стрибками наближався до мене. Місячне світло відбивалося в його вибалушених очах, на величезних зубах у роззявленій пащі, на пазурах його коротеньких, але дужих передніх лап. Зойкнувши зі страху, я обернувся й щодуху побіг далі стежкою. Хапкий і хрипучий віддих динозавра ставав раз у раз голоснішим. Його важезні лапи гупали зовсім близько. Ще секунда, здавалося, і його пазуриська упадуть мені на спину. Аж раптом щось хруснуло, і я полинув у якусь безодню, в очах у мене потемніло, все пойняла млість.
Опритомнівши — гадаю, не менш як за кілька хвилин, — я почув якийсь нестерпуче в'їдливий сморід. Я простяг напомацки у темряві руки й натрапив на щось подібне до величезного шматка м'яса, друга рука моя намацала велику кістку. Високо вгорі наді мною було кружало зоряного неба, недвозначно показуючи мені, що я лежу на споді глибокої ями. Дуже повільно звівся я на ноги і обмацав своє тіло. Все воно від голови до п'ят страшенно боліло, але руки й ноги були цілі, кістки не поламано й суглоби не вивернуто. Пригадавши обставини падіння, я з острахом глянув угору, боячись на тлі блідуватого неба побачити обрис жахної голови динозавра. Проте ніяких ознак присутності страховища я не виявив, не чути було й жодного звуку. Тоді я обережно обійшов днище цього спасенного для мене провалля.
То була, як я казав, глибока яма з прямовисними стінами, унизу футів двадцять у перетині. Кругом там лежали купи м'яса, здебільшого в останній стадії гниття. Повітря в ямі було неймовірно смердюче. Спотикаючись на цих липучих останках, я несподівано наткнувся на щось тверде. Виявилося, що то — застромлена посеред ями паля. Вся вона була ніби намащена лоєм і така висока, що до горішнього кінця її моя рука не досягала.
Раптом я згадав про воскові сірники у себе в кишені. Запаливши одного з них, я вже остаточно переконався, яке мала призначення ця яма: це була пастка на хижих звірів, зроблена людськими руками. Загострена на верхньому кінці паля десь так футів на дев'ять заввишки вся була чорна від крові тварин, що понастромлялись на неї. Шматки м'яса та кістки на споді були залишками тих жертв, яких витягли нагору, щоб звільнити місце для нових. Я пригадав Челенджерові слова, що на плато не може бути людей, бо зі своєю мізерною зброєю вони не змогли б уборонитися від тутешніх страховищ. Тепер стало ясно, як люди могли протистояти хижим звірам.
Печери з вузькими входами, крізь які не протиснутись величезним хижакам, правили їм за житло. Їхній же мозок розвинувся настільки, що, влаштовуючи на стежках, де ходили звірі, такі пастки, вони нищили ворога, хоч би який він був дужий та спритний. Людина завжди дає собі раду!
Видобутися з ями для того, хто вміє лазити, було неважко, але я довго вагався, боячись знову спіткати це страшне створіння, яке тільки-но мало не роздерло мене. Що, як воно дожидає десь поблизу в чагарях? Я наважився вилазити тільки тоді, коли згадав розмову Челенджера та Самерлі про деякі особливості великих рептилій. Обидва професори одностайно твердили, що в крихітних черепних коробках цих здоровезних страховищ майже нема місця для мозку, що вони геть зовсім дурні і що саме через це вони й зникли з обличчя землі, не зумівши призвичаїтись до мінливих умов існування.
Щоб чекати на мене, ця тварина мала б збагнути, що зі мною сталося, тобто пов'язати причини з наслідками. Більш імовірно, що дурне створіння, діючи лише інстинктивно, припинить своє полювання, коли побачить, що мене вже нема, і, спочатку здивувавшись, потім подасться шукати нової здобичі. Я вибрався доверху і роззирнувся. Зорі примеркали, небо білішало, і остудливий вранішній вітерець приємно війнув мені в обличчя. Мого ворога ніде не було видно і не чутно. Вилізши з ями, я сів коле неї, готовий скочити туди знову, ледве з'явиться хоч яка небезпека. Заспокоєний цілковитою тишею й наближенням світанку, я набрався духу й вернувся трохи назад тією стежкою, якою біг сюди. За кілька хвилин я знайшов дробовика, а трохи згодом розшукав і свого проводиря — струмок. Раз у раз оглядаючись, я знайомою вже дорогою подався до табору.
І раптом сталася одна річ, що нагадала мені про моїх товаришів. У тихому ранковому повітрі розлігся гострий лункий звук пострілу з рушниці. Я зупинився й почав прислухатися — нічого. На хвильку в моїй голові майнуло побоювання, чи не спіткало їх яке лихо. Але зразу я знайшов простіше й природніше пояснення. Уже ж був ясний день. Мою відсутність, безперечно, було помічено. Вони вирішили, що я заблукав у лісі, й стрельнули, аби підказати мені, де табір. Правда, ми домовилися не стріляти без крайньої потреби, та, гадаючи, що я в небезпеці, вони не стали б вагатися. Отже, треба було поквапитися, щоб заспокоїти їх.
Я був стомлений та виснажений І не міг іти так швидко, як хотів би. Та ось нарешті добре знайомі місця. Ліворуч — болото птеродактилів, просто попереду — галява ігуанодонів. Тепер між мною й Фортом Челенджера була тільки вузька смуга лісу. Я весело гукнув на ввесь голос, але ніхто не озвався, і ця тиша враз стиснула мені серце. Я прискорюю ходу й починаю бігти. Бачу вже огорожу — вона у такому стані, як я й залишив її, відходячи, тільки отвір тепер вільний. Я кидаюся всередину. Переді мною в холодному вранішньому світлі жахливе видовище. Всі наші речі безладно розкидані, моїх товаришів нема, а край попелу від згаслого багаття трава зачервонілася кров'ю, її ціла калюжа.
Ця несподіванка так ошелешила мене, що я деякий час нічого не міг зрозуміти. Невиразно, немов якийсь кошмар, пригадую, як я бігав між дерев довкола порожнього табору і в нестямі кликав товаришів. Ніхто не озвався з мовчазної сутіні лісу. Моторошна думка, що я ніколи вже не побачу їх, що не мавши змоги самотужки спуститися з плато, я назавжди лишуся одинцем у цій навісній країні й муситиму до самої своєї смерті жити серед цих потвор, доводила мене до розпачу. Я ладен був рвати на собі волосся, битися головою об землю. Тільки тепер зрозумів я, наскільки потрібні були мені мої супутники — безмежно самовпевнений Челенджер, завжди стриманий і схильний до жарту лорд Джон Рокстон. Без них я був безпорадний і безсилий, як одинока дитина в темряві. Я не знав, куди податися, за що взятись.
Отямившись трохи, я спробував з'ясувати собі, яке нещастя могло трапитися з моїми товаришами. Цілковитий розгардіяш у таборі свідчив про те, що вони зазнали нападу, і, очевидячи, в ту саму хвилину й пролунав постріл. Те, що я чув тільки один постріл, показує, що все відбулося просто блискавично. Рушниці валялись на землі, і в Рокстоновій бракувало одного набою. Ковдри Челенджера та Самерлі лежали біля вогню. Значить, моїх товаришів застали, коли вони спали. Скриньки зі зброєю та їжею порозкидано по галявині всуміш з фотоапаратами й касетами. Але жодна з касет не зникла. Зате зникли всі харчі, які ми витягли зі скриньок, — а їх, я пригадую, було чимало. Отже, напад учинили звірі, а не люди, бо інакше в таборі не залишилося б нічого.
Однак якщо це звірі або якась одна самотня звірина, то що ж тоді сталося з моїми товаришами? Якби хижаки пошматували їх, я знайшов би їхні останки. Правда, тут була калюжа крові, яка ніби свідчила про кровопролиття. Страховище, що переслідувало мене вночі, заіграшки могло схопити й забрати з собою свою жертву так само, як кіт це робить з мишею. Але в такому разі решта конче побігла б навздогін за хижаком. І забравши з собою рушниці. Що більше натужував я свій запаморочений утомлений мозок, то все менше розумів. Я обнишпорив поблизу ліс і не знайшов жодного сліду, який би хоч трохи щось мені прояснив. Один раз я навіть заблукав, і лише щасливий випадок допоміг мені знову відшукати табір, та й то аж через годину.
Зненацька мені спало на думку, що я ж таки не зовсім сам-один, і це дещо заспокоїло. Долі, коло підніжжя скелі, сидить наш вірний Самбо, досить лиш гукнути, і він озветься. Я підійшов до краю плато і глянув униз. Самбо й справді був на місці: загорнувшись у ковдрі, він дрімав біля вогнища. На мій подив проти нього сидів ще якийсь чоловік. З радощів мов серце забилося дужче — я подумав був, що то хтось із моїх товаришів спромігся спуститись із плато. Але коли я приглянувся пильніше, надія ця пригасла. В проміннях вранішнього сонця виразно було видно, що це індіанець. Я голосно гукнув і замахав хустинкою. Самбо зразу ж підвів голову, скинув угору руку й підбіг до скелі. За кілька хвилин він уже стояв на її вершині і в глибокому смутку слухав мою розповідь.
— Певне, їх забрав нечистий, маса Мелоун, — сказав він. — Ви потрапили до нечистого, і він забирав вас усіх. Слухайте мої поради, маса Мелоун, злазьте швидше, заки він не забрав і вас.
— Та як же я злізу вниз, Самбо?
— У вас в ліани, маса Мелоун. Перекиньте їх сюди. Я прив'язую їх до пня, і маєте міст.
— Ми вже думали про це. Але тут нема таких ліан, що витримали б нас.
— Пошліть по мотузки, маса Мелоун.
— Кого ж я пошлю і куди?
— Пошліть у селище індіанців. У них багато шкіряних мотузок. Індіанець тут унизу. Пошліть його.
— Хто він?
— Один з наших індіанців. Інші б'ють його і одбирають гроші. Він приходить назад до нас. Готовий узяти листа, принести мотузки, все.
Він візьме листа! А чом би й ні? Можливо, він приведе й допомогу. Але в усякому разі з листа всі довідаються, що ми загинули не марно, і звістка про наші наукові відкриття дійде до наших друзів там удома. У мене вже є два закінчені листи. За день я встигну написати третього, довівши історію наших пригод до сьогоднішнього дня. Індіанець може віднести його туди, у світ. Я загадав, щоб Самбо виліз на скелю надвечір, а сам заходився аж до смерку описувати свої пригоди минулої ночі. До листа я додав записку, яку треба було передати котромусь білому купцеві чи капітанові пароплава. У ній я благав прислати мені канат і підкреслював, що від нього залежить наше життя. Все це, так само як і мій гаманець з трьома соверенами, я кинув увечері Самбо. Гроші я просив передати індіанцеві й обіцяв йому вдвоє більшу суму, коли він принесе канат.
Тепер вам зрозуміло, любий містере Макардле, якими шляхами дійшли до вас ці мої листи, а якщо ви ніколи більше не почуєте про вашого невдаху-кореспондента, то знатимете і його долю.