То був вхід, гідний країни див потойбіч.
Індіанців уже не було чути, але тварин ставало явно більше, і небоязка поведінка їх свідчила про те, що вони ще не стикалися з мисливцями. Маленькі кумедні мавпочки з чорно-оксамитовою шкірою, сніжно-білими зубами й блискучими насмішкуватими очима тріскотіли про щось, коли ми проходили повз них. Сплеснувши водою, пірнув з берега у воду випадковий кайман. З-за кущів виткнувся темношкірий вайлуватий тапір і повільно почвалав у гущавину лісу. Жовта гнучка постать великої пуми майнула між дерев. Нахиливши вбік голову, вона довго дивилась на нас з-поза рудого плеча своїми злючими очима. Птахів була сила, а надто перелітних. Чорногузи, журавлі та ібіси, переливаючись білими, густо-червоними й блакитними барвами, стояли невеличкими гуртами на повалених стовбурах край річки, а біля їхніх ніг у кришталевій воді бавилися риби найрозмаїтіших обрисів та кольорів.
Три дні пливли ми цим зеленим тунелем. Здаля важко було розрізнити, де кінчається зелень води й починається зелене склепіння листя. Глибоку тишу цього водного шляху не порушувала жодна ознака людської присутності.
— Індіанців більше нема. Вони занадто налякані Курупурі, — сказав Гомес.
— Курупурі — це лісовий дух, — пояснив лорд Джон. — Цим ім'ям тубільці взивають усяку лиху силу. Бідолашні гадають, ніби тут живуть різні примари, тож вони уникають наближатись до цього лісу.
Третього дня стало ясно, що пливти човнами довго не доведеться, бо річка швидко міліла. За кілька годин човни вже двічі черкалися дна. Врешті ми витягли їх з води й перебули ніч на березі. Уранці лорд Джон і я пройшли лісом понад річкою милі зо дві і, повернувшись, підтвердили думку професора Челенджера, що човнами далі пливти незмога. Після цього ми підтягли човни вище на берег, заховали їх у чагарнику й зробили на одному з дерев зарубку сокирою, щоб легше було знайти їх поворітьма. Вантаж — зброю, набої, харчі, намет, ковдри і все інше — ми розподілили між собою і, завдавши ці клунки на плечі, почали найважчий етап нашої експедиції.
Цей день, на лихо, позначився й новою серйозною сутичкою між нашими заводійними професорами. Коли команди з обидвох човнів об'єдналися, Челенджер відразу ж перебрав на себе роль старшого в експедиції і, попри явне невдоволення Самерлі, став давати всім нам накази. Отож як тільки він уранці запропонував своєму колезі нести невеличку ношу (усього тільки анероїд!), зчинилася буря.
— А дозвольте запитати, сер, — сказав Самерлі зловісно стриманим тоном, — хто уповноважив вас командувати нами?
Челенджер блиснув очима й наїжився.
— Я роблю це, професоре Самерлі, як керівник експедиції.
— Мушу сказати, сер, що я не визнаю вас за керівника.
— Справді? — глузливо вклонився Челенджер. — Може, тоді ви зласкавитесь визначити точно моє місце серед вас?
— Охоче, сер. Ви — людина, правдивість тверджень якої взято під сумнів. А ми — комісія, якій доручено ваші дані перевірити. Ви подорожуєте зі своїми суддями, сер.
— Он як! — мовив Челенджер і сів на перекинутий борт одного з човнів. — Тоді ви йдіть собі своєю дорогою, а я піду, куди буде моя воля. Якщо я не керівник, то з якої речі мені провадити вас?
Хвала Богові, двоє з-поміж нас ще не втратили здорового глузду — лорд Джон Рокстон і я, — тож було кому втихомирити наших учених мужів, бо інакше довелося б нам повертатися голіруч до Лондона. Яких тільки доказів, прохань і пояснень ми не вжили, аби уговкати їх! Кінець кінцем Самерлі зі своєю ущипливою посмішкою й люлькою в зубах рушив наперед, а за ним, раз у раз гиркаючи та буркочучи, пішов і Челенджер. Тут слід сказати, що незадовго до того ми виявили, що обидва наші професори дуже зневажливо ставляться до доктора Ілінгворта з Едінбурга. І це стало для нас справжнім порятунком. Як тільки становище робилося загрозливим, ми підкидали їм прізвище шотландського зоолога, і професори тут-таки складали тимчасову мирову й починали одностайно гудити та сварити спільного суперника.
Ми йшли один за одним уздовж берега і невдовзі побачили, що річка звужується до струмка, а далі й зовсім губиться в зеленій драговині, покритій губчастим мохом, де ноги наші загрузали по самі коліна. Хмари москітів та інших вадливих комах виповнювали повітря, і ми страшенно зраділи, коли знову вийшли на твердий грунт; зробивши чималий гак лісом, ми тепер лише зоддалеки чули, як, наче орган, гула та комашня.
На другий день по тому, як ми залишили човни, характер місцевості почав мінятися. Шлях паш весь час слався вгору, ліс дедалі рідшав і втрачав свою тропічну красу. Величезні дерева алювіальної амазонської рівнини поступалися місцем фініковим та кокосовим пальмам, що окремими купками росли серед чагарів. На багнистіших низовинах розкидали свої чепурні віяла Маврицієві пальми. Ішли ми переважно за компасом. Раз чи два між професором Челенджером і двома індіанцями виникли непорозуміння щодо напряму, якого треба триматися, і шановний учений обурився, що ми "віддаємо перевагу оманливим інстинктам дикунів перед взірцем найвищої європейської культури". Наступного дня з'ясувалося, що "дикуни" мали слушність, бо Челенджер упізнав багато ознак своєї першої експедиції і між іншим — чотири задимлені камені на місці, де він був стояв табором.
Ми все бралися вгору і вгору; два дні нам довелося долати гірський кряж. Мінявся знову й склад рослинності. З тропічних форм тут траплялося тільки слонове дерево, повите розкішними орхідеями, серед яких я навчився розпізнавати Nuttonia Vexillaria, і знамениті квіти катлеї та одонтоглосума червоногарячого й вишневого кольору. Де-не-де у западинах між горбків дзюркітливо збігали в долину струмки з галькуватим дном і порослими папороттю берегами. Щовечора ми таборилися біля якого-небудь оточеного скелями озера, де було повію риб із синіми спинками, що нагадували англійську форель і правили нам за пресмачну вечерю.
На дев'ятий день, пройшовши, за моїми підрахунками, близько ста двадцяти миль, ми почали нарешті вибиватися з лісу. Дерева тут щораз меншали, аж кінець кінцем перейшли на звичайні кущі, і ось уже все навкіл заполонив бамбук — він ріс такими густими заростями, що продиратись крізь них можна було лише за допомогою різаків та ножів наших індіанців. Це забрало в нас цілий день — від сьомої години ранку до восьмої вечора — з двома одногодинними перервами. Важко уявити собі щось нудніше, як та місцевість, бо в найкращому разі я міг бачити на десять-дванадцять ярдів завдальшки, але здебільшого поле мого зору обмежували спина лорда Джона в бавовняній куртці попереду та жовті стіни бамбука на відстані одного ярда — обабіч. Вузькі, мов лезо, сонячні промені лише подекуди цідилися крізь цю суцільну гущавину, а футів п'ятнадцять угорі над нашими головами на тлі ясно-блакитного неба похитувалися бамбукові віники. Я не знаю, які тварини заселяли ці хащі, але ми не раз чули зовсім близько від себе чийсь грузький тупіт. Лорд Джон з того тупоту зробив висновок, що то дика худоба. Тільки надвечір пощастило нам виборсатись із цього бамбукового полону і, вкрай знесилені нескінченно довгим і тяжким днем, ми зараз же стали табором.
Прокинувшись уранці й вибравшись у дальшу дорогу, ми помітили, що навколишня місцевість знову змінилася. Позад нас стояв справжній бамбуковий мур, такий виразно чіткий, немов стяжка річки. А перед нами слалася вкрита деревоподібною папороттю рівнина, яка на обрії закінчувалась довгою горбовиною; округле верхів'я її нагадувало спину кита. Ополудні вибравшись на нього, ми побачили по той бік долину, що поволі підіймалася ген аж до обрію. Це тут, біля першого пасма горбів, сталася пригода, яку — чи важлива вона, ми побачимо згодом, — усе ж таки треба відзначити.
Професор Челенджер, що разом з двома індіанцями вів перед, раптом спинився і збуджено показав рукою кудись праворуч. Глянули туди й ми, і на відстані десь так з милю побачили якусь величезну сіру істоту, схожу на птаха. Вона звільна знялася з місця і, плавко махаючи крилами, полинула низько над землею, доки не зникла в бамбуковій стіні.
— Бачили? — переможно загукав Челенджер. — Ви бачили, Самерлі?
Його колега невідривно дивився туди, де зникло це дивовижне створіння.
— Як ви думаєте, що то було? — спитав Самерлі.
— Наскільки я бачив — птеродактиль.
Самерлі вибухнув зневажливим сміхом.
— Птеродурниця! — сказав він. — Це — чорногуз, або ж я ніколи не бачив чорногузів!
Челенджер розлютився так, що не спромігся вимовити й слова. Він тільки струсонув клунка на своїх плечах і рушив далі. Лорд Джон, ледве зводячи дух, підійшов до мене. Вираз глибокого хвилювання, хоч як він стримував себе, ліг на його обличчя. В руках у нього був цейсівський бінокль.
— Я добре роздивився його, — сказав він. — Не буду запевняти, що воно таке, але свідчуся своєю репутацією, що подібних птахів я зроду ще не бачив.
Ось така була ця пригода. Чи й справді ми дійшли до меж невідомого і та тварина була пертим з вістівників утраченого світу, про який невтомно править наш провідник? Я розповідаю все так, як воно було, а ви вже робіть висновки на свій розсуд. Це, власне, був єдиний такий прикметний випадок у той день.
Отже, мої любі читачі (якщо взагалі мене хто-небудь читатиме), ми пропливли з вами величезною річкою, прослизнули крізь очерет, пробралися під зеленим склепінням тунелю, пройшли довгу путь між пальмових дерев, продерлися почерез бамбукові хащі й видобулися з деревоподібної папороті. Тепер мета нашої подорожі просто перед нами.
Подолавши друге пасмо горбів, ми побачили попереду неправильної форми рівнину, густо порослу пальмами. На обрії вона кінчається кряжем червонуватих скель, що їх я бачив на малюнку в Челенджера. Ось він переді мною, і немає жодного сумніву, що це — саме той кряж. Від нашого табору до найближчого краю його десь миль сім. Далі той скелястий кряж робить вигин і так тягнеться, скільки кинути оком.
Челенджер тепер пишається, немов премійований павич, а Самерлі мовчить, хоч, як і перше, до всього ставиться скептично. Завтра ми маємо розв'язати принаймні частину наших сумнівів. А тим часом, користуючись із того, що Хосе проштрикнув собі бамбуком руку й хоче повернутись додому, посилаю через нього листа.