Виявилося, що всі наші речі вільно вміщуються на двох човнах. На два ж таки човни розподілили порівну — ми й членів нашої експедиції, подбавши в інтересах миру, щоб у кожному з них було не більше одного професора. Я опинився в одному човні з Челенджером. Професор був у прегарному настрої: він мовчки захоплено роздивлявся навкруги, і обличчя його променилося благодушністю. Та мені доводилось бачити його і в іншому гуморі, і я анітрохи не здивувався б, якби з ясного неба вдарив грім. В його товаристві не можна почували себе спокійним, зате з ним ніколи й не знудишся, бо весь час напружено чекаєш, чи не зніметься зненацька буря.
Протягом двох днів ми пливли досить широкою річкою. Мала вона ярдів сто завширшки, і вода в ній була темна, але така прозора, що ми майже завжди бачили дно. Половина приток Амазонки — саме такі, а в інших притоках — вода білувата й каламутна. Залежить це від характеру грунту, серед якого тече річка. Темний колір свідчить про перегній по берегах; білуватий — про те, що береги глеюваті. Двічі натрапляли ми на пороги і щоразу мусили давати з півмилі круга, тягнучи човни на собі. Обабіч стояв віковий праліс, але продиратись крізь нього навіть з човнами на плечах не становило великих труднощів — важче було б, якби там ріс і чагарник. Ніколи не забуду я врочистої таємничості, що панувала в тому пралісі. Висота дерев і грубизна їхніх стовбурів перевищували все, що міг уявити собі мій мозок городянина. Ми ледве бачили, як на величезній відстані над нашими головами перевивалось у готичне склепіння їхнє гілля, утворюючи зелене шатро. Тільки поодинокі злотисті промені сонця пробивались крізь віти, тоненькими стрілками протинаючи таємничий морок лісу. Коли ми нечутно ступали по густому пухкому килиму з опалого листя, нас охоплювало таке незвичне почуття, яке відчуваєш хіба що під склепінням Вестмінстерського абатства — тут навіть гучний голос професора Челенджера переходив у шепіт. Звичайно, я не знав назв усіх цих дерев-велетнів, але наші вчені мужі вирізняли серед них і кедри, і величезне вовняне дерево, і червоне дерево, і численні інші породи. Цей континент — головний постачальник рослинних дарунків, що їх робить людству природа, на диво бідна тут на представників тваринного світу. Живі орхідеї і пречудово забарвлені лишайники жевріли на темних стовбурах дерев, а коли промінь сонця падав на золотаву аламанду, червоногарячий кущ зірок токсоній або на розкішну темносинь іпомеї, видовище було справді казкове. В цих лісових нетрях життя, яке ненавидить темряву, щосили поривається до світла. Кожна бадилина тягнеться вгору, обвиваючись круг свого міцнішого, більшого на зріст сусіда. В'юнкі рослини тут просто величезні й чарівні на вигляд, але й ті рослини, що десь-інде зовсім і не в'ються, в цих лісах теж навчилися цього. Звичайна кропива, жасмин, навіть пальма-яситара оповивають стовбури кедрів і силкуються вибитись із похмурого сутінку.
Тварин унизу в цьому величезному храмі не було й познаку, тільки безперестанний рух над нашими головами промовляв, що там ціле царство гадюк, мавп, птахів і лінивців, — вони жили ближче до сонячного світла і, певне, з подивом поглядали звідти на крихітні людські постаті, які, спотикаючись, пересувалися десь незмірно глибоко попід ними.
Вранці й увечері над нами верещали мавпи й пронизливо сокотали довгохвості папуги, в жаркі пополудні години вуха нам виповнювало дзижчання комах, нагадуючи шум далекого морського прибою. І жодного поруху долі, поміж урочо велетенських колон-стовбурів, що зникали у тьмавій високості. Тільки один раз якийсь кривоногий звір, чи то мурахоїд, чи то ведмідь, кульгаючи, прослизнув між деревами. То був єдиний слід життя на землі, що його я бачив у Великому Амазонському лісі.
А проте, у цій таємничій пущі, і то неподалік від нас, були ознаки присутності людей. Ми їхали човнами, на відстані кількох ярдів один від одного. І ось на третій день нашої подорожі ми протягом цілого ранку чули якийсь приглушений ритмічний стукіт, що стихав, а тоді знову гучнішав. Почувши той стукіт, наші індіанці наче скам'яніли, і на обличчях у них проступив жах.
— Що воно таке? — запитав я.
— Барабани, — спокійно відповів лорд Джон. — Військові барабани. Мені доводилося чути їх і давніше.
— Так, сер, військові барабани, — підтвердив метис Гомес. — Дикі індіанці лихий народ. Вони йдуть за нами слідом. Вони стежать за кожним нашим кроком і переб'ють нас при першій нагоді.
— Як вони змогли вистежити нас? — здивувався я, втуплюючи погляд у нерухому темну глибінь лісу.
Метис знизав своїми широкими плечима.
— Індіанці вміють. У них на те є свій спосіб. Вони чатують на нас і барабанним боєм перемовляються. Вони переб'ють нас при першій нагоді.
Пополудні того ж таки дня — записник підказує мені, що то було у вівторок 18 серпня, — ми чули вже шість або сім барабанів, що тарабанили звідусіль. Подеколи стукіт був дрібний, подеколи — повільніший. Іншим разом то були паче запитання й відповідь: десь на сході вибивали високе стакато, а по паузі з півночі котилися низькі згуки. Це безнастанне торохкотіння невимовно діяло на нерви. В ньому, здавалося, чути було загрозливе попередження — те саме, про яке казав наш метис: "Ми переб'ємо вас!", "Ми переб'ємо вас!" У мовчазному лісі жодного поруху, тиша та спокій по цей бік темної рослинної запони. А там, поза нею, наші переслідувачі безупинно нагадують про себе. "Ми переб'ємо вас!" — каже барабанщик на сході. "Ми вб'ємо вас!" — підтверджує його товариш на півночі.
Цілий день гуркотіли та перемовлялись круг нас барабани, і погрози їхні відбивалися жахом на обличчях наших кольорових супутників. Навіть зухвалець та одчайдух метис — і той ніби злякався. Зате того дня я насправжки пересвідчився, що і Самерлі, і Челенджерові властивий найвищий тип мужності — мужність людини науки. Це та мужність, яка підтримувала Дарвіна у товаристві аргентинських гаучо, або Волеса, коли той жив серед мисливців за головами у Малайї. З волі милостивої природи розум людський не може думати водночас про дві різні речі, і коли його захоплюють наукові проблеми, в ньому вже не лишається місця для особистих переживань.
Серед безугавного таємничого й загрозливого торохкотіння барабанів обидва наші професори цілий день поспіль приглядались до кожної пташки на дереві, до кожного кущика на березі, раз у раз заводячи між собою суперечку. Все було як звичайно, і на кожен басовитий рик Челенджера зараз же озивався буркотом Самерлі. Але на барабанний бій вони не звертали ані найменшої уваги, так, наче сперечалися, сидячи у курильній кімнаті свого наукового клубу на Сент-Джеймс-стріт.
Лише одного разу вони сподобили індіанців власною увагою, це коли Челенджер тицьнув великим пальцем у бік пущі, звідки долинали барабанні переливи, і сказав:
— Канібали з плем'я міранга, а може — амаюака.
— Атож, сер, — відказав Самерлі. — І, як і всі тутешні племена, вони входять до монгольської раси, а мова у них полісинтетична.
— Звісно, полісинтетична, — вибачливо погодився Челенджер. — Бо інших мов на цьому континенті, оскільки я знаю, і нема. Я ж бо зафіксував понад сотню різних говірок. Але щодо монгольської раси, то я вельми сумніваюся.
— А мені здається, що досить найповерховішого знайомства з порівняльною анатомією, щоб визнати цей погляд обгрунтованим, — уїдливо завважив Самерлі.
Челенджер войовничо випнув підборіддя. Нам тільки й було видно, що криси бриля та бороду.
— Маєте рацію, сер, — поверхове знайомство ніякого іншого висновку й не дозволяє зробити. Але коли заглибишся в цей предмет, неминуче приходиш до інших висновків.
Вони злостиво вп'ялися очима один в одного, тоді як з лісу глухо докочувалась луна: "Ми переб'ємо вас! Ми переб'ємо вас! Ми переб'ємо!"
Увечері ми об'якорилися за допомогою важких каменюк посеред річки й приготувались відбити можливий напад. Ніч, проте, минула спокійно, і на світанку наш загін рушив у дальшу дорогу. Барабанний бій поволі завмирав удалині за нами. Близько третьої години дня ми дісталися до високих порогів, які тяглися більш як на милю. Це тут, за своєї першої подорожі, перекинувся з човном професор Челенджер.
Мене, мушу признатися, видовище порогів урадувало, бо то було перше безпосереднє — нехай і дуже незначне — підтвердження його слів. Індіанці пронесли спершу човни, а потім багаж крізь густий чагарник над берегом, а ми — четверо білих — з рушницями на плечах ішли вервечкою між ними й лісом, прикриваючи їх від можливої небезпеки звідти. Надвечір, обійшовши пороги та пропливши ще миль з десять угору, ми спинились, знову об'якорившись серед річки. Як я прикинув, тепер експедиція відійшла від Амазонки не менш як на сто миль.
Рано-вранці наступного дня ми вирушили далі. Професор Челенджер тепер явно чогось непокоївся й пильно вдивлявся в обидва береги. Раптом він задоволено скрикнув і показав на дерево, що самотньо стояло над закрутом річки.
— Що це таке, по-вашому? — спитав він.
— Звичайна асайська пальма, — відповів Самерлі.
— Маєте рацію. Але це — і певна прикмета для мене. Через півмилі на тому боці непомітний прохід. Ліс там стоїть ніби суцільним муром. Звідти й починаються дива. Ото де ви бачите ясно-зелений очерет замість темної зелені чагарів, там — у гущині вовняних дерев — вхід до невідомої країни, про який знаю лише я один. Рушаймо-но далі, і ви все зрозумієте.
Місцевість і справді була незвичайна. Діставшись до ясно-зеленого очерету, ми ярдів сто вели крізь нього наші човни жердинами, після чого опинилися в тихій мілководній річці з прозорою водою і піскуватим дном. Вона мала не більш як двадцять ярдів завширшки, і береги її вкривала розкішна рослинність. Тому, хто не помітив би, що чагарі заступив очерет, і на думку не спало б існування цього потоку та казкової країни, яка розстилалася за ним.
Навіть як на казкову країну, то була неймовірно чарівна місцевість. Буйна рослинність творила тут природне склепіння, вгорі й крізь нього сонячні промені затоплювали зелену прозористу річку. Гарна сама собою, вона під цим живлющим світлом ставала ще кращою. Чиста, мов кришталь, непорушна, мов дзеркало, зелена, мов краї айсберга, вона простягалась попід своєю листяною аркою, і кожен удар весла вкривав її лиснючу поверхню тисячами скалок.