— Тоді спробуй іще раз: глибоко вдихни повітря і заплющ очі.
Аліса засміялася.
— Що тут пробувати! Як можна повірити в неймовірне?
— Даруй, але тобі просто бракує досвіду, — сказала Королева. — У твої літа я вправлялася в таких речах по півгодини на день і, бувало, ще до снідання встигала повірити у шість неймовірностей! Ой, знову моя шаль кудись летить!
По цих її словах брошка розстебнулася і раптовий порив вітру поніс Королевину шаль аж ген [66] за струмочок. Королева знову розкинула руки і, мов на крилах, майнула за шаллю*. Цього разу вона спіймала її сама.
— Піймала! — переможно гукнула Королева. — Зараз я сама її пришпилю, ось побачиш!
— Сподіваюся, ваш палець болить уже менше? — дуже ввічливо запитала Аліса і слідом за Королевою перестрибнула струмок**.
* * * * * * * * * * *
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
— Так, звичайно! — крикнула Королева. — Поболювання вже дуже слабе-е!.. бе-е-е.. бе-е-е!..
Останнє слово перейшло у протягле бекання, таке схоже на овече, аж Аліса здригнулася. Вона глянула на Королеву, і їй раптом привиділося, ніби та закуталася у вовну. Аліса протерла очі й глянула ще раз.
— Що за чудасія! Де я?.. Чи не в крамниці?.. І чи то справді... чи то справді за лядою сидить вівця?..
Знову й знову протирала Аліса очі, але від цього нічого не мінялося: вона, спершись ліктями на ляду, стояла в якійсь темній крамничці, а навпроти, у великому фотелі, сиділа старенька Вівця і плела на шпицях, час від часу глипаючи на Алісу крізь скельця великих окулярів.
________________________________________
*Біла Королева пересувається вперед на одне поле — на с5.
**Аліса також робить крок уперед і опиняється на полі сі5, знову поруч із Королевою, яка перекидається вівцею. [67]
________________________________________
— Що ти хочеш купити? — озвалася нарешті Вівця, на мить відвівши очі від плетіння.
— Я ще й сама не знаю, — скромно відповіла Аліса. — 3 вашого дозволу, я хотіла б спершу кинути оком довкола.
— Кидай на здоров'я! — сказала Вівця. — Якщо око в тебе у жмені. А як ні, то просто ним дивися — перед себе, праворуч, ліворуч... Тільки не довкола. Хіба що в тебе очі на потилиці...
Очей на потилиці в Аліси якраз і не було, — довелося їй просто повернутися і розглядати крам, ідучи вздовж полиць.
Крамничка, здавалось, була напхом напхана всілякими дивовижами, та найчудніше в ній було ось що: варто було Алісі уважніше приглянутися до будь-якої з полиць, як та вмить порожніла, хоча всі сусідні полиці аж угиналися від краму.
— Ого, які плинні тут речі! — скрушно мовила Аліса, даремно силкуючись наздогнати одну велику барвисту штуковину, що скидалася раз на ляльку, раз на шкатулку, і завжди опинялася на полицю вище від тієї, яку розглядала Аліса.
— Але ж і спокуслива штучка!.. Знаєте, що я зроблю? — додала вона, бо раптом її осяяла блискуча думка. — Я зажену її аж на самий верх — не пройде ж вона крізь стелю!
Проте і цей її план провалився: "штучка" спокійнісінько пройшла крізь стелю, мовби все життя тільки те й робила.
— Ти дитина чи дзиґа? — запитала Вівця і взяла ще одну пару шпиць. — Від твого довколаоглядання мені вже ряхтить перед очима! [68]
Тепер Вівця плела одразу чотирнадцятьма парами шпиць. Аліса дивилася на неї з величезним здивуванням.
"І як це в неї виходить? — чудувалася Аліса. — У неї вже цих шпиць, як у дикобраза!"
— Веслувати вмієш? — запитала Вівця і вручила Алісі двійко шпиць.
— Еге ж, трохи... але-не на землі... і не шпицями... — почала було Аліса.
Але тієї ж миті шпиці в її руках обернулися на весла, а сама вона, разом із Вівцею, опинилася у маленькому човнику, що плив униз по річці між двох високих берегів.
Алісі не лишалося нічого іншого, як узятися за весла.
— Розвертай весла плазом! — крикнула їй Вівця і вхопила ще пару шпиць.
Ця порада начебто не вимагала жодної відповіді, тож Аліса лише мовчки налягла на весла. Вода, однак, була якась дивна: весла у ній час від часу мовби в'язли і витягувати їх було нелегко.
— Плазом! Плазом! — знову крикнула Вівця і вхопила нові шпиці. — Ми зараз підемо годувати раків!
"О, це цікаво! — подумала Аліса. — Я зовсім не проти!"
— Ти що — не чуєш? Кажу: плазом! — люто гарикнула Вівця і схопила цілий жмут шпиць.
— Ні, ні, я все чую, — озвалася Аліса. — Ви тільки це й правите! Ще й так голосно! Скажіть, будьте ласкаві, а де ж ті раки?
— На дні, звичайно! — відповіла Вівця і встромила [69] кілька шпиць собі в волосся, бо вже мала їх повні жмені. — Плазом кажу тобі!
— І чого ви заповзялися — плазом та плазом? — врешті спитала з жалем Аліса. — Хіба я вам плазун?
— Авжеж! — хмикнула Вівця. — Ти мала ящірка.
Аліса трохи образилась, і хвилину-другу панувала мовчанка.
Тим часом човен м'яко плинув уперед, минаючи то густі водорості (у яких весла в'язли просто-таки безнадійно), то похилені над водою поодинокі дерева, і всюди над їхніми головами незмінно супилися круті річкові береги.
— Ой, прошу вас! Там духмяний очерет! — зненацька вигукнула захоплена Аліса. — Як він пахне!.. А який гарний!..
— Нічого мене просити, — сказала Вівця, не підводячи очей від шпиць. — Не я той очерет садила, не мені його й зривати!
— Звичайно... я не те хотіла сказати... Ну, будь ласка, — заблагала вона, — спинимо човна і трішки нарвемо! Якщо ви не проти!.. Хоч на хвильку!..
— Як я мала б його спиняти? — сказала Вівця. — Покинь весла — він і спиниться.
Отож Аліса полишила човен на ласку течії і його поволі знесло між хвилясті очеретяні чагарі.
І ось уже рукави дбайливо підкочені, і маленькі рученята занурюються по лікоть у воду, щоб захопити стебло якомога глибше...
На якийсь час Аліса зовсім забула про Вівцю та її шпиці: вона перехилилася через облавок човна [70] і кінчики її розкиданого волосся лягли на воду; її очі жадібно блищали й раділи кожному новому кущику запашного очерету.
— Аби лиш не перекинути човна, — подумала вона. — О, який чудовий!.. Як би мені до нього дотягтися!..
Це й справді трохи скидалося на знущання ("Ну, мовби зумисне!", — подумала Аліса) — адже хоч їй і пощастило зірвати чимало прегарних тростин, проте завжди траплялися ще кращі, до яких годі було дотягтися.
— Найкращі завжди недосяжні! — зітхнула вона врешті і, розпашіла, з мокрими руками та мокрим волоссям, знову сіла на своє місце й почала перебирати свіжонарвані скарби.
Вона не надто переймалася тим, що очерет в'янув і втрачав свою свіжу духмяність. Навіть справжній очерет зберігається дуже недовго, ну, а цей, задзеркальний, танув просто на очах, майже як сніг... Проте Аліса ледве це помічала — довкола було стільки дивовиж!
Не встигли вони й трохи відпливти, як одне весло зав'язло у воді й ні за що не бажало вийматися (так Аліса оповідала про це згодом). Закінчилося тим, що воно вдарило її знизу в підборіддя і (хоч як вона, бідна, ойкала) скинуло її із сидіння просто в купу очерету.
Втім вона ані трішечки не забилася і відразу підвелась. Вівця й далі хвацько орудувала шпицями, мовби нічого й не сталося.
— А могла б уже годувати раків! — тільки й сказала вона, коли Аліса знову вмостилася на [71] своєму місці й полегшено зітхнула: яке то щастя, що вона й досі ще в човні.
— А де ж ті раки? Я їх не бачила, — мовила Аліса, обережно зазираючи за облавок човна у темну глибінь. — Я б залюбки чимось їх нагодувала!
Вівця лише зневажливо пирхнула і плела далі.
— А багато тут раків? — поцікавилася Аліса.
— Раків і всякої всячини, — відказала Вівця. — Вибір багатющий, тільки вибирай. Ну, то що ти хочеш купити?
— Купити? — повторила Аліса здивовано і злякано водночас, бо і весла, й човен, і річка — все кудись раптом пропало, і вона знову стояла у темній крамничці.
— Я хотіла б купити яйце, якщо можна, — нерішуче мовила Аліса. — Почім вони у вас?
— П'ять пенсів і фартинг, а за двоє — два пенси, — відповіла Вівця.
— Виходить, двоє дешевші, ніж одне? — здивувалася Аліса, добуваючи гаманця.
— Так, але якщо купиш двоє — мусиш двоє і з'їсти, — сказала Вівця.
— Тоді мені, будь ласка, одне*, — мовила Аліса, викладаючи гроші на ляду, а сама подумала: "Хтозна, може, вони й несвіжі".
Вівця взяла гроші, кинула їх до скарбнички, а тоді сказала:
— Я людям із власних рук нічого не даю... З цього ніякого пуття... Мусиш узяти собі сама.
________________________________________
*У часи Керрола студенти Крайст Черч-коледжу жартували, що, замовивши одне яйце на сніданок, ти неодмінно отримаєш два, тому що одне обов'язково виявиться несвіжим. [72]
________________________________________
З цими словами вона пройшла у протилежний кінець крамниці* і поставила яйце сторчма на полицю.
"Цікаво, чому це ніякого пуття? — міркувала Аліса, пробираючись навпомацки між столами та стільцями у глибину крамниці, де було вже зовсім темно. — Я он уже скільки добираюся, а яйце ніби й не ближчає зовсім. Стривайте, а це що — стілець? Е, та в нього гілля! Оце так штука!.. Я бачу, що тут ростуть дерева! А ось і струмочок! Чудна якась крамниця! Зроду-віку такої не бачила!"
* * * * * * * * * (**)
* * * * * * * * * *
* * * * * * * * * * *
Отак вона йшла, і що не крок, то дужче чудувалася: досить їй було до чогось наблизитись, як воно враз оберталося деревом; тож вона анітрохи не здивувалася б, якби те саме сталося і з яйцем.
________________________________________
*На шахівниці це відповідає ходові Білої Королеви на f8.
**Зірочки означають, що Аліса перейшла через струмочок і пересунулася на с16. Тепер вона знаходиться праворуч від Білого Короля, хоча зустрінеться з ним лише в наступному розділі. [73]
________________________________________
Розділ шостий
Шалам-Балам
Яйце, однак, тільки більшало й більшало, і в його обрисах дедалі дужче проступало щось людське. На відстані кількох ярдів Аліса догледіла в нього очі, носа та рота, а коли підійшла й зовсім близько, стало очевидно, що перед нею — ШАЛАМ-БАЛАМ власною персоною.
"Його ні з ким не сплутаєш! — сказала вона подумки. — Це так очевидно, мовби його ім'я було написане в нього на лобі!" (А лоба йому можна було порозписувати вздовж і впоперек — таку здоровенну він мав мармизу.)
Шалам-Балам сидів скулиніг, як турчин, на вершечку високого муру. Той мур був такий вузесенький, що Аліса дивом дивувалась, як він ще відтіль не злетів; а що очі його незмигно дивилися врізнобіч і не знати було — бачить він її чи ні, то вона, зрештою, вирішила, що перед нею — просто якесь опудало.
— А на вигляд — викапане яйце! — промовила Аліса вголос і наставила руки, щоб його ловити — їй здавалося, ніби він ось-ось упаде.
— Дуже мені прикро, — озвався Шалам-Балам по тривалій мовчанці, й далі дивлячись повз Алісу, — що мене обізвано яйцем...