— Дерев'яного коника на коліщатках — ось якого коня вам треба!
— А що — в цієї породи рівніша хода? — жваво зацікавився Лицар і обіруч обняв свого Коня за шию —--і, треба сказати, зробив це саме вчасно, рятуючись від нового падіння.
— Куди рівніша, ніж у живої, — пирснула сміхом Аліса, бо вже не могла його далі стримувати. [107]
— Я дістану собі таку конячку, — замислено сказав Лицар. — Навіть двох... ні, кількох.
Трохи помовчавши, він промовив:
— Я — мастак на всілякі винаходи. Ось, приміром, щойно, як ти мене підводила — ти помітила, який я був задуманий?
— Зосереджений, — уточнила Аліса.
— Я саме обмірковував, як по-новому перелазити через хвіртку. Хочеш послухати?
— Якщо ваша ласка, — чемно відповіла Аліса.
— Ось як у мене зародилась ця ідея, — пожвавішав Лицар. — "Дивися, — сказав я собі, — тут є лиш одна проблема — ноги: як закинути їх нагору? Голова нагорі й так". А тепер дивись: спершу впираємося головою в дашок хвіртки — отже, голова вже нагорі... Тоді стаємо на голову — от уже й ноги нагорі, а тоді — мах! — і кінець. Тобі ясно?
— Ясно, що кінець, якщо це зробити, — замислено сказала Аліса. — Та чи не здається вам, що таке завдання не з легких?
— Я ще не пробував, — зітхнув Лицар, — то й не скажу... Але, мабуть, і справді складнувате.
На цю думку обличчя йому скривилося, й Аліса мерщій змінила розмову.
— Ой, який цікавий у вас шолом! — бадьоро вигукнула вона. — Так само ваш винахід?
Лицар з гордістю глянув на свій шолом, причеплений до сідельної луки.
— Так, — відказав він. — Але я винайшов ще кращого... Щось на зразок довжелезного ковпака. Коли я, бувало, злітав з коня, то спочатку [108] впирався у землю ним, а далі падав сам. З такої висоти, сама розумієш, це вже ніяке й не падіння... Зате з'явилася інша загроза — впасти у шолом. Одного разу так і сталося... Найгірше, що перш ніж я встиг із нього виборсатися, надійшов інший Білий Лицар і нап'яв його на себе. Він думав, що то його шолом...
Лицар оповідав це так піднесено, що Алісі просто не стало духу розреготатися.
— Боюся, ви добряче натовкли йому маківку, — зауважила вона, ледве тамуючи сміх.
— Нічого гріха таїти, довелося разочок його брикнути, — відказав Білий Лицар без тіні посмішки. — Того-то він урешті й здогадався скинути шолома... От тільки витягувати мене довелося довгенько: я ж залетів у той шолом глибоко, як... як блискавка!
— Але ж природа блискавки дещо не така! — зауважила Аліса.
— Ото ж я й кажу, що залетів з протиприродною швидкістю! Протиприродною, неприродною і неприродною разом узятими!
З цими словами бідолаха збуджено підніс руки догори — і негайно дав сторчака із сідла просто в глибокий рів.
Аліса кинулася до нього. Це падіння захопило її зненацька (якийсь час її охоронець їхав вельми справно), і вона боялася, щоб цього разу він таки й справді не покалічився.
Та хоч із рову стриміли тільки його ноги, вона полегшено зітхнула, зачувши, що він і далі продовжує говорити, мовби нічого й не сталося: [109]
— ...як протиприродна блискавка... Але ж і він добрячий роззява: узяти й надягти чужого шолома!.. Разом з господарем!
— Як ви можете розмовляти сторч головою, та ще й так спокійно? — запитала Аліса, витягуючи його за ноги.
Вочевидь, це питання Лицаря дуже вразило.
— Чи не байдуже, де опиниться моє тіло? — запитав він. — Головне, щоб працював розум. Що нижче моя голова, то більше спадає мені на розум нових винаходів.
Помовчавши, він додав:
— Ну, а найблискучіший мій винахід — новий пудинг — прийшов мені у голову прямо за обідом, за другою стравою!
— І його встигли випекти на наступну? — запитала Аліса. — Меткі пекарі, що й казати!
— На наступну — ні, — замислено протягнув Лицар. — Не на наступну страву.
— Тоді на наступний день? Не подавали ж вам два пудинги в один день?
— Ні, не на наступний день, — так само протягнув Лицар. — На наступний день — ні. Правду кажучи, — дедалі тихіше провадив він, схиляючи голову, — його навряд чи хто й пік. І навряд, чи його взагалі коли-небудь спекли б! А який то був шедевр винахідництва!..
— З чого ж його мали випікати? — запитала Аліса, сподіваючись підбадьорити Лицаря, який, здавалося, зовсім занепав духом.
— Насамперед, із промокального паперу, — аж застогнав бідний Лицар. [110]
— Навряд, чи це надто смачна річ...
— Сама по собі, звісно, ні, — урвав він із запалом. — Але ти й гадки не маєш, які дива здатні творити присмаки... Скажімо, порох чи там... сургуч! Але тепер я мушу з тобою попрощатися...
Вони саме вийшли на узлісся.
З несподіванки Аліса аж розгубилася: усі її думки заполонив пудинг...
— Ти засмутилася? — стривожився Білий Лицар. — Дай-но я щось заспіваю тобі для душі.
— А ваша пісня не довга? — поцікавилася Аліса.
Чим-чим, а віршами сьогодні вона була сита по саму зав'язку.
— Довгенька, але гарненька! — сказав Лицар. — Гарна-прегарна! Кожен, хто чує, як я її співаю... або ридма ридає, або...
— Або що? — спитала Аліса, бо Лицар нараз примовк.
— Або... не ридає. Заголовок тієї пісні називається "Риб'ячі очі".
— Ви хочете сказати — пісня так називається? — спитала Аліса, силкуючись збудити в собі зацікавлення.
— Ні, ти не розумієш, — трохи наче роздратовано сказав Лицар. — То заголовок так називається. А пісня називається "Старий дідусь".
— Виходить, я мала запитати: "Пісня має такий заголовок?" — поправила себе Аліса.
— Ні, зовсім не так! Її заголовок "Печена вода". Але так вона тільки називається}
— То яка ж це пісня насправді? — запитала остаточно заморочена Аліса. [111]
— До цього я й веду, — сказав Лицар. — Насправді це пісня "Коло воріт". Мелодія власного винаходу*!
З цими словами він зупинив Коня, кинув повіддя йому на шию і, сповільна відбиваючи такт рукою, з легким усміхом, що осяяв його добре недоумкувате обличчя, почав співати.
З усіх чудес, що їх пережила Аліса у своїх задзеркальних мандрах, саме це залишилося в її пам'яті найяскравішим спомином. Навіть через багато літ усе пам'яталося так виразно, наче сталося вчора: лагідні голубі очі Лицаря, його м'яка усмішка... сяйво призахідного сонця, що просвічує його волосся... сліпучий блиск обладунків... кінь з попущеним повіддям, що спокійно скубе травичку просто з-під її ніг... чорна сутінь лісу в неї за плечима, — усе це вона ввібрала в себе, мов картину, доки, прихилившись до дерева, споглядала з-під руки цю чудернацьку пару, наслухаючи в напівсні сумовиту мелодію пісні.
"А мелодія якраз і не його власного винаходу, — сказала вона собі. — Хіба ж це не "Я все віддав тобі, що міг"?
Аліса слухала пісню дуже уважно, але ридати ридма — чомусь не ридала.
Я все скажу, не потаюсь, —
І розкажу як слід,
________________________________________
*Для людини, втаємниченої в логіці й семантиці, усе це досить зрозуміло. Пісня ця — "Той, що сидить при воротях"; вона називається "Діжки з ям"; ім'я пісні — "Старий дідусь"; ім'я це називається "Риб'ячі очі". Керрол тут розрізняє предмети, імена предметів та імена імен предметів. "Риб'ячі очі" наймення імені — належить до тієї галузі, яку в сучасній логіці називають "метамовою". [112]
________________________________________
Як стрівсь мені старий дідусь
Колись коло воріт.
"Ну, як живеться?" — я спитав. —
"Чим, діду, живиш дух?"
Та все, що він відповідав,
Летіло мимо вух.
Старий сказав: "Я в ячмені
Метеликів ловлю,
З них пиріжки роблю м 'ясні
І людям продаю.
Смакують ними моряки
В погоду штормову.
Й мене годують пиріжки,
Бо з них і я живу".
А я обдумував якраз,
Як щоки крейдувать,
Й таке при щоках мати скло,
Щоб білість ту ховать,
Тому й не чув я до пуття,
Що говорив дідусь.
"То як?" — гукнув я. — "Як життя?"
Та в лоб його лу-лусь!
І знову лебедить дідок:
"Живу собі, роблю,-
Як десь надибаю струмок,
Візьму та й підпалю.
Гребуть великі бариші
З печеної води,
Я ж маю бідних три гроші
За всі мої труди". [113]
Та я роздумував тоді
Ви знаєте над чим? —
Як, ївши глину на воді,
Зробитися гладким.
І знову добре я труснув
Дідка, що зморх, як гриб.
"То що ж ти робиш?— я гукнув,
З чого їси ти хліб?"
"Збираю очі риб'ячі
На лузі у лозі,
А з них майструю ґудзики
(Я, бачте, ще й ґудзій).
І продаю їх дешево —
По шелягу за сто...
Хороші ґудзики, та ба —
Їх не бере ніхто!
Я крабів на сильце ловлю,
Копаю пиріжки,
З горбів колеса я роблю,
А з ям роблю діжки.
Отак живу, труджусь весь час,
Так заробляю гріш...
Охоче й вип 'ю я за вас,
Частуйте ж бо скоріш!"
Оце вже я почуть зумів,
Бо вклався план мені,
Як зішкребти іржу з мостів,
В киплячому вині.
"Я радий, діду, — я сказав, —
Що хліб у тебе є [114]
Й що ти не проти випить за
Здоров 'ячко моє!"
Тепер, коли, буває, я
Десь пальця причавлю,
Або у лівий черевик
Правицею ступлю,
Або як з Їм, бува, чого
І заболить живіт,-
Я плачу так, що о-го-го,
Бо я пригадую того
Дідусика плаксивого,
Як голубочка сивого,
Як ворона хрипливого,
На речі лепетливого,
На очі миготливого,
На ніженьки хитливого,
На мізки юродивого
Дідка старенького того,
Що бачив я давно його
Колись біля воріт.
Проспівавши останні слова балади, Лицар підібрав повіддя і розвернув коня.
— Звідси вже як рукою подати, — сказав він. — Спустишся он туди, до струмочка, перескочиш його, і ти — Королева!.. Але почекай, поки я від'їду, добре? — додав він, бачачи, як Алісі нетерпеливиться хутчій перескочити через струмок. — Я тебе довго не затримаю. А коли я вже почну зникати з очей, помахаєш мені хустинкою, добре? Може, це додасть мені духу. [115]
— Я почекаю, звичайно, — сказала Аліса. — Дуже дякую і вам, що допровадили мене аж сюди... І за пісню теж... Я просто зачарована.
— Хочеться вірити, — непевно промовив Лицар. — Хоча ридала ти не так ревно, як можна було сподіватися.
Тут вони потисли одне одному руки, і Білий Лицар поволі в'їхав у ліс.
"Боюся, — дивлячись йому вслід, подумала Аліса, — щоб дорогою до першого скруту він не скрутив собі в'язів... Ну ось, упав! І, звичайно, на голову... Хоча назад він залазить доволі спритно, — зрештою, воно й не диво: на того коня стільки понавішувано..."
Отак вона собі розмірковувала, кінь неквапливо ступав шляхом, а Лицар, знай, давав з нього сторчака: раз — праворуч, раз — ліворуч. Після четвертого чи п'ятого падіння він таки дістався до скруту, і вона махала йому хустинкою, аж доки він зник із очей*.
— Сподіваюся, це додало йому духу, — мовила Аліса, збігаючи з косогору.