Гадаю, це те саме, що "долюві", а заміна літери "м" на "л" означає, що вони покинули дш і спустилися в діг.
— А як розуміти "йти в псашки"?
— "Йти в псашки" — це щось середнє між "навіжено пурхати", "пахкати" та "чхати", а втім, щось подібне ти, можливо, почуєш ген там, у лісі... а коли почуєш — то все зрозумієш. До речі, який мугиряка підкинув тобі цю чортову дурню?
— Ніякий. Я знайшла її в книжці, — відповіла Аліса. — Але одного вірша — правда, набагато простішого, мені таки хтось читав; здається... Круть. Чи, може, Верть?..
— Ну, якщо йдеться про вірші, — похвалився Шалам-Балам і врочисто підніс дебеле ручисько, — [83] то я також умію їх читати... Незгірше за інших...
— Ні-ні, в цьому немає жодної потреби! — поквапилася стримати його Аліса, але Шалам-Балам пустив її слова повз вуха.
— Вірш, якого я зараз прочитаю, написаний спеціально для тебе, — сказав він.
Аліса збагнула, що тепер їй таки доведеться його вислухати. Вона сіла і невесело відказала:
— Дякую.
І він почав:
Узимку, як біліє сніг,
Співаю я пісень дзвінких...
Тут він урвав і додав у вигляді коментаря:
— Себто, співаю тільки у вірші. А так — ні.
— Я бачу, — зауважила Аліса.
— Якщо ти бачиш, співаю я чи ні, то в тебе на диво гострий зір, — суворо зауважив Шалам-Балам.
Аліса промовчала.
Я дочекаюся весни
Й скажу тобі, про що вони.
— Красненько дякую, — озвалася Аліса.
У довгі й тихі літні дні
Подумай про мої пісні.
А восени листки суши
Й на них пісні ці запиши.
— Залюбки, — сказала Аліса. — Якщо, звичайно, не забуду. [84]
— Краще, якби ти надалі взагалі не вставляла своїх п'ять пенсів, — зауважив Шалам-Балам. — Вони безглузді, і до того ж через них я збиваюся.
Я написав листа до риб:
"Якби хотіли, ви могли б..."
Невдовзі (за дванадцять літ)
Отримав я від них одвіт:
"Ми теж хотіли, і могли б
Зробити це для вас, коли б..."
— Щось я не вельми розумію, — сказала Аліса.
— Далі буде ясніше, — пообіцяв Шалам-Балам.
Я знов послав до них листа:
"Ваш лист — лиш бульбашка пуста".
Вони у відповідь: "Пардон!
Взяли ви надто грубий тон!"
Писав їм раз, писав їм два —
Але даремні всі слова.
Тоді урвався мій терпець!
Узяв я добрий казанець,
А в казанець води набрав,
Додав цибульки і приправ...
Тут Хтось прийшов і став казать,
Що вже маленькі рибки сплять.
А я кажу: "А ти піди
І їх негайно розбуди!". [85]
Команду викрикнув я цю
У саме вухо посланцю.
Останні два рядки Шалам-Балам викрикнув так голосно, аж бідолашна Аліса здригнулася.
"Ой, не заздрю я тому посланцеві!" — подумала вона.
А він закляк і став лихий:
"Ви не кричіть — я не глухий!"
Лихий він став, і як закляк:
"Я розбудив би їх, однак..."
Тоді я штопора знайшов
І сам будити їх пішов.
Та двері, бачте, хтось запер, —
Що ж мав робити я тепер?
Було те лихо немале,
Тягнув за клямку я, але...
Залягла тривала мовчанка.
— Це все? — обережно поцікавилася Аліса.
-Усе, — відповів Шалам-Балам. — Бувай здорова!
"Що й казати, несподіваний поворот", — подумала Аліса, однак після такого прозорого натяку залишатися тут надалі, звісно, не випадало. Тож вона підвелася і простягла йому руку.
— Бувайте здорові! — сказала вона якомога веселіше. — До зустрічі!
— Навіть коли б ми зустрілися ще раз, я б тебе однаково не впізнав, — буркнув Шалам-Балам і подав їй одного пальця. — Ти — точна копія інших людей. [86]
— Зазвичай людей розпізнають по обличчю, — задумливо промовила Аліса.
— Саме це мене й дратує, — сказав Шалам-Балам. — Ви всі на один копил: двоє очей (і він двічі тицьнув пальцем перед собою)... посередині — ніс, а під носом — рот. Завжди одне й те саме! От коли б очі в тебе були по один бік носа, а рот, наприклад... на лобі, — це вже було б дещо.
— Але ж це було б так негарно! — заперечила Аліса.
Але Шалам-Балам тільки заплющився й відрубав:
— Не бачила — не кажи!
Аліса почекала, чи не скаже він іще чогось, але Шалам-Балам уперто не розплющував очей і зовсім на неї не зважав.
— Бувайте здорові! — повторила вона знову і, не почувши відповіді, тихенько пішла собі далі.
Дорогою вона таки не втерпіла й прошепотіла:
— З усіх щонайнесимпатичніших... — І повторила вголос, рада, що знайшла таке довге слово:
— З усіх щонайнесимпатичніших людей, які мені зустрічалися...
Але закінчити це речення їй так і не судилося, бо тієї миті щось оглушливо бебехнуло, струсонувши лісом від краю до краю. [87]
Розділ сьомий
Лев та Одноріг
І тут з'явилися пішаки — вони бігли лісом спершу по двоє-троє, тоді по десятеро, по двадцятеро і, нарешті, повалили таким валом, що, здавалося, ліс від них аж кишить. Аліса, щоб її не затоптали, сховалася за деревом і лиш водила за ними очима.
Зроду-віку, подумалось їй, не бачила вона вояків, що так непевно трималися на ногах: вони повсякчас через щось перечіпалися. Досить було одному впасти, як на нього неодмінно валилося кілька інших. Невдовзі вся земля була встелена купами пішаків.
Відтак з'явилася кіннота. Чотириногим було трохи легше, ніж двоногим, але й вони час від часу спотикалися. Досить було коневі спотикнутися, як вершник (і це вже ставало правилом) тут-таки гепався додолу.
Гармидер наростав із кожною хвилиною, тож Аліса була щаслива, коли вибралася з хащі на галявину, де просто на землі сидів Білий Король і щось мережив у своїй Пам'ятковій книзі.
— Я послав кінне лицарство і всю королівську рать! — радісно крикнув Король, угледівши Алісу. — Тобі, голубонько, часом не стрічалися в лісі піші вояки?
— Авжеж, стрічалися! — сказала Аліса. — Гадаю, тисяч із кілька. [88]
— Чотири тисячі двісті сім — ось достеменне число, — випалив Король, зазирнувши до Пам'яткової книги. — Кінноту, щоправда, я послав не всю: двоє коней потрібні для гри. І двох Гінців також нема — обох їх відряджено до міста. Ану лиш кинь оком на шлях! Хто там є?
— Ніхто.
— Мені б твої очі! — із заздрістю сказав Король. — Це ж треба — вміти побачити Ніхта! Та ще й так здалеку! Я проти сонця навряд чи кого побачу!
Та Аліса його не слухала: вона пильнувала за шляхом, прикривши очі долонею.
— О! Хтось іде! — вигукнула вона врешті. — Але ж як поволі! І як по-чудернацькому!..
(Гінець, ідучи, то вистрибував, то звивався в'юном, широко розчепіривши лапаті долоні, схожі на плавці).
— Та що там чудернацького? — заперечив Король. — Англо-саксонський Гонець — англосаксонські й манери*. Він завжди такий, коли палає сміливістю. А звуть його Салонний Саєць**.
— Мого милого звуть на "С"***, — мовила, не Стримавшись, Аліса. — Я його люблю, бо він Сміливий. І не люблю його на "С", бо він Сердитий. Годую я його Сиром і... і Сіном. А мешкає він у... у...
________________________________________
*Тут Керрол піджартовує над захопленням англосаксонською вченістю, модною у ті часи.
**Це, звичайно, Шалений Заєць. У п'ятому розділі відзначалося, що другий Гінець — то Капелюшник, який щойно вийшов із в'язниці, куди він потрапив наприкінці попередньої книги.
***Популярна у вікторіанській Англії гра. Перший гравець казав: "Мого милого звуть на А... Я його люблю, тому що він... Я його боюся, тому що він... Він мене водив до... Він мене годував... А мешкає він у..", підставляючи слова, що починаються на А. Другий гравець підставляв слова на Б, і так далі — до кінця абетки. Хто не знаходив потрібного слова вибував із гри [89]
________________________________________
— У Салоні, — невинно сказав Король, що й гадки не мав підігрувати Алісі, яка силкувалася згадати якесь місто на "С". — А другого Гінця звати Кеп-Ель-Юшник. Бачиш, у мене їх двоє: один ганяє туди, а другий — сюди.
— Прошу? — спантеличилася Аліса.
— Просити не вельми гарно. А ти ж наче пристойна дівчинка, — сказав Король.
— Я просто хотіла сказати, що не розумію, — пояснила Аліса. — Як це — один туди, а другий сюди?
— Скільки тобі товкмачити! — промовив Король нетерпляче. — У мене їх два: один рухається, другий — чухається. Одного по щось посилаю, а другого — з чимось зустрічаю.
Цієї хвилини прибув Гонець. Він був такий захеканий, що не міг вимовити й слова, тільки вимахував руками та корчив до Короля страшні гримаси.
— Ця панночка любить тебе, бо ти сміливий, — відрекомендував Алісу Король.
Цим він сподівався відвернути від себе увагу Гінця. Та ба! Його англо-саксонські манери дедалі химернішали, а очі закочувалися все навіженіше.
— Ти мене лякаєш! — забідкався Король. — Ой, мені аж наморочиться голова. Дай-но мені сиру!
І тоді, на превелику Алісину потіху, Гінець розв'язав торбину, що висіла в нього на шиї, і видобув [90] звідтіля кружальце сиру. Король тут-таки жадібно його стеребив.
— Давай ще! — зажадав Король.
— Більше не залишилось. Хіба сіно... — відповів Гінець, зазираючи в торбу.
— Тоді сіна, — прошепотів Король знеможеним шепотом.
Сіно Короля помітно підживило, й Аліса полегшено зітхнула.
— Коли непритомнієш, нема нічого кращого, як похрумати сінця, — сказав Король до Аліси, вминаючи цілий віхоть.
— Як на мене, куди ліпше побризкати водою, — відказала Аліса. — Або понюхати нашатирної солі.
— Я не сказав: "нема нічого ліпшого ' — відповів Король. — Я сказав: "нема нічого кращого ".
Аліса не посміла йому перечити.
— Тебе хтось випереджав на шляху? — спитав
Король Гінця і простяг руку по другий віхтик сіна.
— Ніхто, — відповів Гінець.
— Свята правда! — сказав Король. — Ця панночка теж його там бачила. Виходить, Ніхто прудкіший за тебе!..
— Я мало не на четверо розриваюся, — похмуро кинув Гінець, — і Гарантую, що ніхто не прудкіший за мене.
— Ні, він таки прудкіший! — заперечив Король. — Інакше Ніхто не з'явився б на шляху першим... Але, бачу, ти вже віддихався — ану лиш розповідай, що діється в місті. [91]
— Я краще пошепки, — сказав Гінець і, склавши долоні дудочкою, нахилився до королівського вуха.
Аліса пошкодувала, що від неї криються — їй також хотілося почути новини. Проте замість шепотіти Гінець крикнув на все горло:
— Вони знову взялися за своє!
Горопашний Король аж підскочив і затіпався, як у пропасниці.
— Це, по-твоєму, шепіт? — заволав він. — Ще раз отак шепнеш — шкварчатимеш у киплячій олії! У мене в голові наче землетрус прокотився!
"Хіба що маленьке землетрусенятко", — подумала Аліса.
А вголос сором'язливо спитала:
— Хто взявся за своє?
— Як хто? Лев та Одноріг, звичайно, — відповів Король.
— Б'ються за корону?
— Певна річ, — ствердив Король.