Сьогодні саме й був такий базарний день, і місіс Джо вибралася в таку поїздку.
Джо поворушив вугілля, підмів біля коминка підлогу, і ми вийшли на поріг прислухатись, чи не почуємо візка. Вечір був ясний і холодний, віяв колючий вітер, земля затвердла й побіліла від паморозі. На болотах такої ночі не витримати,— промайнула у мене думка. Я подивився на зорі й уявив собі, як, мабуть, жаско напів-замерзлій від холоду людині звести до них погляд і не знайти в осяйній їх безлічі ні співчуття, ні підтримки.
— А ось і конячку чути,— сказав Джо,— видзвонює, мов тими балабончиками!
Її залізні підківки мелодійно вистукували по твердій дорозі, коли вона бігла значно жвавішим трюхцем, ніж звичайно. Ми винесли стільця, аби місіс Джо легше було злізти, розворушили вогонь у коминку, щоб яскравіше засвітилось віконце, і ще раз оглянули кухню, чи все на своєму місці. Ледве ми скінчили ці готування, як вони й над'їхали, закутані по самі очі. Місіс Джо швиденько допомогли висісти, та й дядько Памблечук теж не став гаятись — він тільки покрив конячку попоною, і ось ми вже були в кухні, принісши з собою стільки холоду, що, здавалося, вистудили навіть жарінь у коминку.
— Ну,— заявила місіс Джо, хутко й збуджено розсупонюючись і відкидаючи назад капор, що повис у неї на плечах, затриманий шворками,— коли цей хлопчисько й тепер не буде вдячний, то вдячності від нього вже й не жди!
Я надав своєму обличчю якомога вдячливіший вираз — наскільки це можливо для хлопчика, який і поняття не має, кому й за що повинен бути вдячним.
— Я тільки сподіваюся,— докинула моя сестра,— що йому там не потуратимуть, хоч я й не певна.
— Вона не з таких, добродійко,— сказав містер Памблечук.— Вона знає, що до чого.
"Вона?" Я глянув на Джо, зобразивши губами й бровами "Вона?". Джо глянув на мене й так само зобразив губами й бровами "Вона?". Коли моя сестра перехопила його на цьому прогріху, він поспішив почухати носа тильним боком долоні, як завжди робив у таких випадках, і примирливо подививсь на неї.
— Ну? — гаркнула моя сестра.— Ти чого витріщився? У домі пожежа?
— Та що тут дехто згадав: "Вона",— делікатно натякнув Джо.
— А вона і є вона,— відказала сестра.— Чи, може, по-твоєму, міс Гевішем — це він? Але не думаю, щоб навіть ти до такого скотився.
— Це та міс Гевішем, що з міста? — поцікавився Джо.
— А хіба є ще міс Гевішем, що з села? — зіронізувала сестра.— Вона хоче, щоб цей хлопець прийшов до неї погратися. І звичайно ж, він прийде! І щоб мені там добре грався,— докинула сестра, грізно шарпнувши до мене головою на знак того, щоб я був якомога жвавіший у тих своїх іграх,— бо як ні, то я йому покажу!
Я чував про міс Гевішем з міста — кожен на багато миль навкруги чував про неї,— як про неймовірно багату й сувору леді, що жила затворницьким життям у просторому й похмурому будинку, замкненому на сім спустів від грабіжників.
— Що ти кажеш! — здивовано вигукнув Джо.— А звідкіля ж вона знає Піпа?
— От туман! — скрикнула моя сестра.— Хто сказав, що вона його знає?
— Але ж дехто тут,— знову делікатно натякнув Джо,— зауважив, що вона хоче, аби він прийшов до неї погратись.
— А хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він такого хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не може так бути, що дядько Памблечук орендує у неї ділянку і що він часом — ми не казатимем, раз на три місяці чи на півроку, це тебе не стосується — одне слово, що він часом навідується до неї сплачувати оренду? І хіба не могла вона спитати у дядька Памблечука, чи не знає він хлопчика, що прийшов би туди погратися? І хіба не міг дядько Памблечук, котрий завше про нас думає і дбає,— хоч ти, Джозефе, здається, й не цінуєш цього (це вона сказала з глибоким докором, наче Джо був найневдячнішим з небожів),— хіба не міг він згадати цього хлопця, який вигарцьовує осьо ногами (чого я не робив, присягаюся!) і від якого я, скільки живу, не маю просвітлої хвилини?
— Добре сказано! — вигукнув дядько Памблечук.— Що правда, то правда! Як у дев'ятку влучила! В самий раз! Тепер, Джозефе, тобі все ясно.
— Ні, Джозефе,— заперечила моя сестра тим самим докірливим тоном, тоді як Джо провинно потирав долонею носа,— тобі ще не ясно,— хоч, може, ти з цим і не згоден,— у чому річ… Ти можеш гадати, що ясно, але насправді до цього далеко, Джозефе. Бо тобі не відомо, що дядько Памблечук, передчуваючи, що, можливо, все майбутнє цього хлопця залежить від того, чи піде він до міс Гевішем, запропонував відвезти його зараз у своєму візку до себе, щоб він і заночував там і щоб завтра вранці самому віддати його з рук у руки міс Гевішем. Але ж господи боже мій! — скрикнула моя сестра, в раптовому пориві скидаючи геть капор.— Я тут розбалакую з цими двома телепнями, а дядько Памблечук чекає, і конячка мерзне на холоді, і цей хлопчисько стоїть у кіптяві та бруді з голови до ніг!
Із цими словами вона кинулась на мене, як орел на ягня, встромила моє обличчя в дерев'яні ночви, а голову нагнула під кран і давай мене намилювати, і терти, й товкти, й шкребти, й шарувати, й мордувати, аж поки я зовсім не очамрів. (Можу при цій нагоді зазначити, що навряд чи хто з нині сущих авторитетів науки краще за мене знає, як болюче діє перстень, коли ним безцеремонно шуркати по людському обличчю.)
Упоравшись із моїм омиванням, місіс Джо вдягла мене в чисту й деручку, як мішковина, білизну, немов юного покутника у волосяницю, втисла в неможливо тісний та незручний костюм і вручила містерові Памблечуку, котрий прийняв мене, як шериф злочинця, і сподобив повчанням, укладеним, певно, ще заздалегідь:
— Будь повік вдячний усім своїм друзям, хлопчику, і надто тим, хто виховав тебе власною рукою!
— Прощавай, Джо!
— Хай бог береже тебе, Піпе, друзяко!
Я ще ніколи в житті не розлучався з Джо і від напливу почуттів та змилків в очах спершу навіть зірок не бачив з візка. Але мало-помалу вони засвітилися в небі, хоч мені від цього анітрохи не прояснилося, чому я маю їхати до міс Гевішем і в які ігри муситиму там грати.
Розділ 8
Заклад містера Памблечука на Головній вулиці нашого міста весь просяк перчано-борошняним духом, як і годиться закладові крамаря, що торгує зерном та насінням. Мені здалося, що він, мабуть, неабиякий щасливець, бо має у своїй крамниці так багато маленьких шухлядок; я не витерпів і заглянув у декотрі з тих, що були нижче, а побачивши там повно перев'язаних пакетиків з рудого паперу, ще подумав, що погожої пори насінню та цибулинкам дуже кортить вирватись із цих темниць і розцвісти на волі.
Розмірковував я над цим раненько-вранці на другий день після приїзду. Попереднього вечора мене зразу послали спати в комірчину у мансарді, де похила покрівля в кутку так низько опускалася до ліжка, що від моїх брів до черепиці було відстані не більше фута. Того ж ранку я завважив своєрідну подібність між насінням і вельветовою тканиною. Містер Памблечук був у вельветових штанях, так само і його прикажчик; і чомусь загальний вигляд і запах вельвету до того відгонили насінням, а вигляд і запах насіння відгонили вельветом, що я ледве чи розрізняв, де одне, а де друге. При цій же нагоді я запримітив, що містер Памблечук, здавалося, тільки й мав клопоту, що дивитись через вулицю на сідляра, котрий провадив свій інтерес у той спосіб, що не опускав погляду з каретника, котрий начебто заробляв на прожиття тим, що, встромивши руки в кишені, споглядав пекаря, котрий, у свою чергу, склавши руки розглядав бакалійника, котрий стояв на порозі й позіхаючи лупив очі на аптекаря. Здавалося, що на всю Головну вулицю самий лише годинникар був заклопотаний ділом: приклавши до ока збільшувальне скло, він скоцюрблено сидів за столиком і не відривався від роботи, чим незмінно привертав увагу роззяв у полотняних одежинах, які юрмились перед його вітриною.
Ми з містером Памблечуком сіли снідати о восьмій годині ранку у вітальні в глибині приміщення, тоді як прикажчик споживав свій кухоль чаю та шматок хліба з маслом, прилаштувавшись на мішку гороху в самій крамниці. У товаристві містера Памблечука я почував себе вкрай погано. Мало, що він поділяв думку моєї сестри, ніби їжа мені вділяється виключно для приборкання плоті й покари духу, мало, що він силкувався дати мені якомога більше шкоринок і якомога менше масла і настільки розбавив молоко теплою водою, що чесніше було б обійтися взагалі без молока,— так ще й уся його розмова зводилась до лічби. Коли я, ввійшовши, чемно побажав йому доброго ранку, він замість відповіді самовдоволено поспитав: "Скільки буде сім на дев'ять, хлопче?" Звідки я міг це знати, заскочений зненацька, в незнайомому домі, і до того ж натщесерце? Я був голодний, але не встиг я й першого кусня проковтнути, як він засипав мене арифметичними прикладами, що їх вистачило аж до кінця сніданку. "Сім додати?", "І чотири?", "І вісім?", "І шість?", "І два?", "І десять?" І отак без кінця. Відповівши на одне запитання, я ледве встигав раз куснути чи піднести ложку до рота, як уже мусив відповідати на подальше; а йому ж самому нічого не треба було відгадувати, він спокійно сидів собі й наминав гарячі булочки з шинкою, як захланний ненажера (коли дозволено мені вжити такий вираз).
З огляду на це все я дуже зрадів, коли вибило десяту, і ми вирушили до міс Гевішем, дарма що я й гадки не мав, як мені поводитись під дахом у цієї леді. За чверть години ми дісталися до будинку міс Гевішем — він був старий, цегляний і похмурий, з усіх боків у іржавих залізних ґратах. Частину вікон замурували, а з тих, які ще дивились на світ, на нижньому поверсі всі були заґратовані. Так само грати обгороджували й подвір'я перед будинком, отож, подзвонивши, ми мусили зачекати, поки хтось вийде відімкнути нам хвіртку. Коли ми там чекали, я заглянув на подвір'я (містер Памблечук і тут спромігся запитати: "І чотирнадцять?", але я вдав, ніби не почув) і побачив, що обік будинку стоїть чимала броварня. У ній ніхто не працював, і видно було, що вона вже довгий час без ужитку.
В одному з вікон піднялася вгору рама, і чийсь дзвінкий голос спитав: "Як зветесь?" На що мій проводар відповів: "Памблечук". Голос тоді сказав: "Правильно", віконце зачинилось, і надвір вийшла молоденька панночка з в'язкою ключів у руці.
— Це Піп,— пояснив містер Памблечук.
— Отже, це — Піп? — перепитала панночка, дуже вродлива й гордовита собою.— Заходь, Піпе.
Містер Памблечук теж хотів увійти в двір, але вона не пропустила його через хвіртку.
— Ви що? — спитала вона.— Бажаєте побачити міс Ге-вішем?
— Якщо міс Гевішем бажає мене побачити…— знічено відповів містер Памблечук.
— Але ж ні,— заперечила дівчинка.— Вона цього не бажає.
Голос її прозвучав так рішуче й категорично, що містер Памблечук, хоч і відчув образу своєї гідності, не знайшовся чим заперечити.