Глянувши на них, Скюдері нажахано затулила обличчя руками й звеліла Мартіньєр негайно забрати ті страшні самоцвіти, до яких пристала кров змордованих. Мартіньєр відразу сховала намисто й браслети в скриньку і сказала, що найкраще було б віддати їх міністрові поліції й розповісти йому про юнака, який нагнав на них страху серед ночі, й про те, звідки взялася скринька.
Скюдері підвелася й почала мовчки, неквапом походжати по кімнаті, ніби аж тепер замислилась, що їй робити далі. Нарешті вона звеліла Батістові приготувати портшез, а покоївці — допомогти їй одягтися, бо вирішила зараз-таки податися до маркізи Ментенон.
Скюдері знала, коли маркіза сидить сама в своїх покоях, і прибула якраз у такий час. Скриньку з коштовностями вона взяла з собою.
Звичайно ж, маркіза страшенно здивувалася, коли побачила панну Скюдері. Стара дама завжди трималася з великою гідністю і була, незважаючи на свій вік, жвава й привітна, а тепер зайшла спотикаючись, бліда й розгублена.
— Ради бога, що з вами? — вигукнула маркіза назустріч бідолашній панні Скюдері.
Гостя, охоплена страхом і розпачем, поспішила сісти в крісло, яке їй підсунула маркіза, бо побоювалась, що впаде.
Коли нарешті вона спромоглась на слово, то розповіла, якої тяжкої, нестерпної наруги зазнала через свій жарт, що ним так нерозважно відгукнулася на супліку наляканих коханців. Вислухавши все від початку до кінця, маркіза сказала, що Скюдері взяла надто близько до серця цю дивну пригоду, що глум такого сміття, як ті грабіжники, ніколи не заплямить шляхетної, побожної душі, і врешті захотіла поглянути на оздоби.
Скюдері подала їй відчинену скриньку. Побачивши те диво, маркіза не втрималась і аж крикнула з захвату. Потім витягла коштовності й підійшла з ними до вікна. Вона то виставляла їх на сонце й милувалась мерехтливими каменями, то підносила до самих очей, щоб добре роздивитися, як майстерно було зроблене кожне кільце ланцюжка.
Раптом маркіза рвучко обернулася до панни Скюдері й вигукнула:
— А ви знаєте, голубко, такі браслети й таке намисто міг викувати тільки Рене Кардільяк. Більше ніхто!
Рене Кардільяк був тоді найкращим золотарем у Парижі, одним із найздібніших і водночас найдивакуватіших людей [21] свого часу. Не дуже високий, плечистий і кремезний, Кардільяк, хоч йому було вже далеко за п'ятдесят, зберіг юнацьку силу і гнучкість. Про ту силу, незвичайну в його віці, свідчили й густий кучерявий рудуватий чуб, і гладеньке, без-єдиної зморшки, лискуче обличчя. Якби весь Париж не знав, що Кардільяк порядний і чесний чоловік, безкорисливий і щирий, без задніх думок, завжди готовий кожному допомогти, то дивний погляд його зеленкуватих, глибоко посаджених, блискучих маленьких очей міг би викликати підозру, що насправді він лихий і підступний. Як уже мовилося, Кардільяк був на той час найкращим золотарем не тільки в Парижі, а може, й у цілому світі. Великий знавець природи коштовних каменів, він умів так відшліфувати їх і так оправити, що непоказні речі в його майстерні оберталися в-справжнє диво. Кожне замовлення він брав нетерпляче й пожадливо і називав таку низьку ціну, що її смішно було й порівняти із затраченою працею. А як брався потім до роботи, то вже не мав спокою: цілими днями й вечорами стука у майстерні молотком і часто, коли оздоба була вже майже готова, йому раптом могла не сподобатись її форма або починало здаватися, що оправа чи якийсь гачечок виконані не досить вишукано, й цього вистачало, щоб він кинув усе в тигель і почав роботу наново. Тому кожен його виріб ставав справжнім неперевершеним мистецьким твором і щоразу викликав захват у замовника. Але тоді виявлялося, що забрати в Кардільяка готову річ майже неможливо. Він вигадував різні причини і зволікав з тижня в тиждень, з місяця в-місяць. Дарма йому пропонували за роботу подвійну ціну, він не брав понад домовлену суму жодного луїдора. Коли ж замовник домагався свого і Кардільяк урешті змушений був віддати оздобу, він не міг приховати великого невдоволення, навіть люті, що кипіла в ньому. А вже як доводилось віддавати якусь особливу, розкішну коштовність, в якій і камені, і філігранна золота оправа варті були багатьох тисяч, Кардільяк мов навіжений гасав по місту, проклинаючи і себе, і своє ремесло, і все на світі. Та коли в такі хвилини хтось підбігав до нього й гукав: "Рене Кардільяку, може, ви зробили б для моєї нареченої гарне намисто... для моєї дівчини браслет..." абощо, він зразу зупинявся і, поблискуючи очима й потираючи руки, питав:
— Ану покажіть, що там у вас? Замовник витягав скриньку й казав:
— Та самоцвіти, не якісь особливі, простенькі, але у ваших руках...
Кардільяк не давав йому докінчити, вихоплював з рук [22]
скриньку, витягав із неї самоцвіти, що й справді були дешевенькі, дивився на них проти світла й захоплено вигукував:
— Ого, не якісь особливі? Гарні камені! Чудові! Хай тільки я візьмуся до них!.. А коли вам не шкода ще жмені луїдорів, то я додам ще зо два чи зо три камінчики, такі, що очі сліпитимуть, мов весняне сонечко...
Замовник квапливо погоджувався:
— Я здаюся на вас, майстре, і заплачу, скільки ви захочете.
І байдуже, чи то був багатий городянин, чи хтось із королівського почту, Кардільяк кидався йому на шию, обіймав його, цілував і казав, що тепер він знов щасливий і за тиждень скінчить роботу. Він стрімголов мчав додому, до своєї майстерні, хапав молоток і за тиждень справді створював видатну річ. Та коли замовник на радощах приходив, щоб заплатити ті невеликі гроші за роботу й забрати оздобу, Кардільяк сердився, ставав неввічливий і впертий.
— Але ж подумайте самі, майстре, в мене завтра весілля!
— А яке мені діло до вашого весілля? Прийдіть за два тижні.
— Намисто готове, я даю вам гроші й хочу його забрати.
— Кажу ж вам, що я маю в ньому дещо переробити й сьогодні не віддам його.
— А я вам скажу інше: за роботу я вам заплачу вдвічі більше, але якщо ви не віддасте мені намиста по-доброму, то я зараз покличу Аржансонових людей.
— То нехай сатана мордує вас сотнею розпечених щипців, а до намиста підвісить тягар вагою в три центнери, щоб ваша наречена задушилася!
З цими словами Кардільяк засовував намисто нареченому в кишеню, хапав його за руку і витурював за двері так, що той котився сходами вниз. Потім дивився у вікно, як бідолашний юнак шкутильгає вулицею, затуляючи хусточкою закривавленого носа, й моторошно реготав. А бувало й таке, що Кардільяк радісно візьме роботу, а тоді раптом хтозна-чому, схвильований і пригнічений, починає плакати і крізь сльози матір'ю божою і всіма святими благає скасувати замовлення. Чимало осіб, яких дуже шанували і король, і народ, надаремне пропонували Кардільякові великі гроші, щоб він зробив їм бодай хоч якусь дрібничку. Він і королю впав у ноги і благав як найбільшої ласки, щоб той нічого в нього не замовляв. Так само не брав він ніяких замовлень у маркізи Ментенон, навіть обурено й нажахано відхилив її прохання зробити скромний, прикрашений емблемами мистецтва перстень, який вона хотіла подарувати Расінові. [23]
Тому Ментенон сказала Скюдері:
— Можу закластися, що Кардільяк не прийде, навіть як я й пошлю по ,нього, щоб довідатися, для кого він зробив ці оздоби. Мабуть, боятиметься, що я в нього щось замовлю, а він мені не хоче нічого зробити. Хоч, здається, від якогось часу він став уже не такий упертий; я чула, що він тепер працює старанніше, ніж будь-коли, й зразу віддає роботу, але все-таки дуже сердиться й відвертається від замовника.
Скюдері дуже хотіла, щоб браслети й намисто, коли ще не пізно, якнайшвидше опинилися в їхнього законного власника, й запропонувала сказати тому дивакові наперед, що його кличуть не для того, щоб дати замовлення, а щоб він висловив свою думку про чиїсь там коштовності. Маркіза погодилася з нею. По Кардільяка послали служника, і він, ніби й сам уже йшов сюди, дуже швидко з'явився в маркізи.
Він, мабуть, не сподівався побачити там Скюдері й дуже збентежився. Забувши через це правила доброго тону, він спершу низько вклонився цій шановній дамі, а вже потім обернувся до маркізи. Вона відразу спитала, показуючи на коштовності, що мерехтіли на застеленому темно-зеленою скатертиною столі, чи це його робота. Кардільяк ковзнув по них поглядом, тоді перевів очі на маркізу, швиденько сховав браслети й намисто в скриньку, що стояла поряд, і квапливо відсунув її від себе. На його рум'яному обличчі майнула неприємна посмішка, і він відповів:
— Погано ви знаєте роботу Рене Кардільяка, шановна маркізо, бо якби знали краще, вам навіть на думку не спало б, що якийсь інший золотар на світі зумів би створити такі оздоби. Звичайно, це. моя робота.
— То скажіть,— повела далі маркіза,— для кого ви їх зробили?
— Для себе,— відповів Кардільяк.— Авжеж,— додав він, побачивши, що обидві жінки вражено дивляться на нього, маркіза недовірливо, а Скюдері боязко й очікувально.— Вас, шановна маркізо, це, може, й здивує, але я справді зробив їх для себе. Тільки з любові до свого мистецтва я вибирав найкращі камені й працював над ними так захоплено й старанно, як ніколи. Недавно ці коштовності якимось дивом зникли з моєї майстерні.
— Слава тобі господи! — вигукнула Скюдері, й очі в неї радісно заблищали. Вона швидко й моторно, наче молода дівчина, підбігла до золотаря, поклала руки йому на плечі й сказала: — Забирайте свої скарби, майстре. їх у вас украли якісь мерзотники. [24]
І вона докладно розповіла, як ті оздоби опинилися в неї. Кардільяк слухав її мовчки, опустивши очі, тільки час від часу невиразно мурмотів:
— Гм!.. Ага!.. Ох!.. Ти ба!..
Він то закладав руки за спину, то гладив себе по щоках і по бороді. Коли Скюдері скінчила, в Кардільяка була така міна, наче він змагався з якоюсь несподіваною думкою, хотів на щось зважитись і ніяк не міг. Він потирав лоба, тяжко зітхав, прикладав руки до очей, немов намагався стримати навальні сльози, нарешті схопив скриньку, яку йому простягла Скюдері, поволі опустився на одне коліно і промовив:
— Вам ці оздоби, шляхетна, шановна панно, призначила доля. Так, аж тепер я переконався, що, працюючи над ними, думав про вас. Навіть робив їх для вас. Не відмовтесь прийняти їх і носити. Ці коштовності — найкраще з того, що я зробив за свій довгий вік.
— Ну що ви, що ви, майстре,— заперечила Скюдері ласкавим, жартівливим тоном.— Хіба мені личить у моїх літах прикрашати себе діамантами? І чого це ви надумали давати мені такий дорогий подарунок? Годі вам, майстре! Якби я була така вродлива, як маркіза де Фонтанж, і така багата, то не випустила б із рук цих коштовностей.