Він розумів, що будь-яке насильне втручання неодмінно зруйнує невеличкий, слабкий, державний механізм замість додати йому більшого розгону. Тому він у своєму маленькому князівстві нічого не міняв, усе йшло так, як досі, і хоч це позбавляло його нагоди показати свій блискучий державний розум чи якісь інші від Бога дані таланти, зате він удовольнявся тим, що в його володіннях кожен почував себе добре, а щодо стосунків з іншими державами, то з ними було так, як з жінками: вони найдоброчесніші тоді, коли про них ніхто не говорить. А що маленький двір князя був старосвітський, манірний і церемонний, що сам князь ніяк не міг засвоїти декотрих добромисних ідей, висунутих часом, — то все це через незмінність того задерев'янілого кістяка двірської машини, рух якої обер-гофмейстери, гофмаршали й камергери так ревно і з таким зусиллям спрямовували по її внутрішньому колу. Але в тому кістяку був один трибок, якого жоден гофмейстер і жоден гофмаршал так і не зміг спинити. Це був властивий князеві від народження потяг до всього незвичайного, дивного й таємничого. Часом він, за прикладом славетного каліфа Харуна ар-Рашіда, ходив переодягнений по місту й по околицях, щоб задовольнити той потяг, який дивно суперечив решті його життєвих настанов, чи принаймні знайти йому якусь поживу. В таких випадках він надягав круглий капелюх і сірий сурдут, тому кожному з першого погляду було зрозуміло, що його вельможність упізнавати не слід.
Одного вечора, отак переодягнений і невпізнанний, князь ішов алеєю, що вела від замку у віддалений куток парку, де самотою стояв маленький будиночок, у якому жила вдова придворного кухаря. Вже перед самим будиночком князь спостеріг двох загорнених у плащі чоловіків, що саме тихенько вийшли звідти. Він відступив убік, і історіограф князівської родини, в якого я беру ці відомості, запевняє, що князя ніхто б не помітив і не впізнав навіть тоді, якби він був одягнутий не в сірий сурдут, а в пишний мундир з блискучою орденською зіркою на ньому, — з тієї причини, що вечір був темний, хоч в око стрель. Коли загорнуті в плащі чоловіки проходили близько від князя, він чітко почув таку розмову. Один сказав: [334]
— Вельможний брате, прошу, опануй себе, не будь хоч цього разу йолопом! Треба випровадити звідси цього проклятого чаклуна, перше ніж князь щось довідається про нього, а то він сяде нам на шию і своїми сатанинськими штуками всіх нас доведе до біди.
Другий відповів:
— Mon cher frere (1), не гарячкуй так, ти знаєш моє гостре око на людей і мою savoir-faire(2). Завтра ж таки я кину в жменю цьому небезпечному пройдисвітові кілька каролінів, і хай десь-інде морочить людям голову своїми штуками. Тут йому не можна лишатися. Наш князь і так...
(1) Любий брате (франц.).
(2) Спритність (франц.).
Голосів уже не можна було розчути, тож князь не довідався, за кого його має гофмаршал, бо то якраз він зі своїм братом, обергермейстером, тихенько вийшов з удовиного дому. Князь зразу впізнав їх по голосу.
Можна не сумніватися, що князеві страх захотілось негайно ж таки знайти того небезпечного чаклуна, від знайомства з яким його конче хотіли вберегти. Він постукав у двері, вдова вийшла на ґанок із свічкою в руці і, побачивши його круглий капелюх і сірий сурдут, ввічливо, проте холодно запитала: "Чим можу служити, мосьє?" Бо саме так належало звертатися до князя, коли він був переодягнутий і невпізнанний. Князь запитав про чужинця, який буцімто зупинивсь у будиночку вдови, й дізнався, що той чужинець і є вправний, уславлений штукар з багатьма атестаціями, дозволами й привілеями і що він має намір показати тут своє мистецтво. Щойно в нього побували, розповіла вдова, двоє придворних, і він своїми дивовижними штуками, яких ніхто в світі не міг би пояснити, так уразив їх, що вони вийшли від нього бліді як смерть, спантеличені, навіть розгублені.
Князь, більше не зволікаючи, звелів удові, щоб вона провела його до чужинця. Майстер Абрагам (а то саме він був тим уславленим штукарем) зустрів князя так, наче давно чекав на нього, й зачинив за ним двері.
Ніхто не знає, що майстер Абрагам тоді показував, але відомо напевне, що князь просидів у нього цілу ніч, а вранці звелів опорядити в себе в палаці покої, до яких перебрався майстер Абрагам і в які сам князь міг потаємними дверима Добиратися зі свого кабінету. Так само відомо, що князь [335] відтоді перестав величати гофмаршала "mon cher ami"(1) й ніколи вже не виявляв бажання вислухувати дивовижну мисливську розповідь обер-єгермейстера про рогатого зайця-біляка, якого той здибав під час першого свого полювання в лісі й ніяк не міг застрілити, — це братів так зажурило, вкинуло їх у такий розпач, що вони дуже швидко залишили двір. І, врешті, напевне відомо, що майстер Абрагам дивував двір, місто і навіть весь край не лише своїми фантасмагоріями, а й тією незвичайною пошаною, якою його дедалі більше оточував князь.
Про штуки, які показував майстер Абрагам, згадуваний уже князівський історіограф розповідає стільки всього неймовірного, що його страшно й переказувати, щоб остаточно не втратити довір'я в ласкавого читача. І все ж та штука, яку історіограф ставить понад усі, ба навіть вважає незаперечним доказом явних і небезпечних зв'язків майстра Абрагама з чужими, зловорожими силами, — не що інше як акустичний фокус, що пізніше здобув собі таку славу під назвою "Невидима дівчина", хоч майстер Абрагам уже тоді вмів його робити дотепніше, з більшою фантазією і з більшим відгомоном у серцях глядачів, ніж будь-хто після нього.
Одночасно треба сказати, що князь і сам робив з майстром Абрагамом певні магічні операції, про мету яких серед придворних дам, камергерів та іншого двірського люду виникла приємна суперечка, обмін дурними, безглуздими здогадами. Врешті всі зійшлися на тому, що майстер Абрагам навчає князя виготовляти золото — недарма ж із лабораторії часом курився дим — і що він вводить князя в коло корисних для нього духів. Крім того, всі були переконані, що князь не дасть новому бургомістрові патенту на урядування, ба навіть не підвищить платні двірському грубникові, не спитавши на це дозволу в свого Агатодемона, в spiritum familiarem(2) або в зірок.
(1) Любим другом (франц.).
(2) Родинного духа (лат.).
Коли старий князь помер і владу успадкував Іреней, майстер Абрагам залишив країну. Молодий князь, якому зовсім не передався батьків потяг до всього незвичайного і таємничого, відпустив майстра, але швидко переконався, що його магічна сила головним чином полягала у вмінні заклинати такого собі лихого духа, який дуже любить селитися при маленьких князівських дворах, а саме пекельного духа нудьги. [336]
А крім того, в серці молодого князя також глибоко вкорінилась повага, якою в його батька був оточений майстер Абрагам. Бували такі хвилини, коли князеві Іренею здавалося, що майстер Абрагам — неземна істота, яка стоїть понад усім людським, хоч би як те людське саме стояло високо. Кажуть, що вперше це дивне почуття з'явилося однієї незабутньої, критичної миті в часи дитинства й відтоді вже не полишало його. Малим хлопцем він одного разу з надмірної дитячої цікавості забрався до кімнати майстра Абрагама, а що був трохи розпещений, то вхопив там і поламав один невеличкий механізм, якого майстер щойно з великими зусиллями і з великим мистецтвом зладнав. Майстер, дуже розгніваний прикрими наслідками незугарності вельможного шибеника, дав йому добрячого ляпаса, а тоді, так само не вельми з ним панькаючись, витурив його зі своєї кімнати в коридор. Обливаючись слізьми, малий княжич насилу пробелькотів: "Абрагам... soufflet(1)..." — так, що спантеличений обер-гофмейстер побоявся глибше доскіпуватись до страшної таємниці, про існування якої він усе ж таки зважувався робити здогади.
(1) Ляпаса (франц.).
Князь Іреней відчував глибоку потребу мати при собі майстра Абрагама як живодайну основу всієї двірської машини. Але всі його намагання повернути майстра Абрагама були марні. І аж після тієї фатальної прогулянки, коли князь Іреней утратив свої володіння і влаштував той химерний двір у Зіггартсвайлері, майстер Абрагам знову знайшовся, бо й справді сприятливішої нагоди годі було й придумати. Адже крім того, що (М. п. д.) тієї незабутньої події, що, як люблять висловлюватись глибокомудрі біографи, стала етапною в моєму житті.
О читачі! Юнаки, чоловіки й жінки, під шкірою в яких б'ється чутливе серце, — якщо ви розумієтесь на чеснотах, якщо визнаєте ті солодкі зв'язки, що ними нас обплутала природа, то ви зрозумієте мене й полюбите!
День був спекотний, і я проспав його під грубою. Та ось почало смеркати, і в господареве вікно війнув прохолодний вітерець. Я прокинувся, випростав груди, і їх заполонило невимовне почуття, болюче й радісне водночас, почуття, від якого в душі прокидаються найсолодші сподівання. Опанований тими сподіваннями, я підвівся і зробив граційний, [337] промовистий рух — як кажуть люди з холодним серцем, дугою вигнув спину. Мені закортіло надвір, на волю, на лоно природи, тож я вибрався на дах і почав прогулюватись там, осяяний призахідним сонцем. Аж ось я почув якісь звуки, що долинали з горища, — такі ніжні й приємні, такі знайомі й знадливі; щось невідоме з непереборною силою тягло мене вниз. Я залишив прекрасну природу і крізь невеличке слухове віконце проліз на горище.
Скочивши з віконця додолу, я відразу ж помітив велику, гарну білу кішку в чорних плямах, що зручно сиділа собі на задніх лапах. Це вона виводила ту дивовижну закличну пісню. Тільки-но я опинився на горищі, вона швидко зміряла мене пильним, допитливим поглядом. Я миттю вмостився навпроти неї і, скоряючись внутрішньому потягові, спробував підспівувати їй. Пісня, мушу сам визнати, вдалась мені понад усяку міру, і від тієї хвилини — зазначу це для психологів, що вивчатимуть мене і моє життя, — в моєму серці з'явилась віра в свій музичний хист, а одночасно з тією вірою, мабуть, і самий хист. Плямиста кішка, придивившись до мене ще пильніше й уважніше, раптом замовкла і одним величезним скоком метнулась до мене. Не сподіваючись від неї нічого доброго, я вистромив пазурі, але тієї миті з очей у кішки бризнули рясні сльози, і вона заволала:
— Сину! О сину мій! Ходи сюди! Швидше ходи в мої лапи! — І, палко обійнявши мене й пригорнувши до своїх грудей, вона повела далі: — Так, ти справді мій син, мій ласкавий син, якого я породила не в надто великих муках!
Я був схвильований до глибини душі, і вже саме те хвилювання мало переконати мене, що плямиста кішка справді моя мати, але все-таки я спитав, чи вона цілком певна цього.
— О, ця подібність! Ці очі, ці риси обличчя, ці вуса, це хутро — все мені нагадує того зрадливого, того невдячного, що покинув мене! Ти викапаний батечко, любий Муре, — бо тебе ж звуть Муром, правда? — а проте я сподіваюся, що разом із батьковою вродою ти успадкував лагіднішу вдачу й доброзвичайність своєї матері Міни.