Та враз, зваблений перламутровим блиском тисяч черепашок, збуджений виглядом коралів, що пахли морською травою, водоростями й атлантичними ураганами, він обертався в корсара й спізнавав жахливу поезію, втілену в образі Лари18. Далі, захопившись чудовими мініатюрами, арабесками з лазурі й золота, що оздоблювали коштовний рукописний середньовічний требник, він забув тривоги моря. Вколисуваний мирними думами, він прагнув заглибитися в науки, мріяв про сите монастирське життя, вільне від турбот і втіх, засинав у келії, дивлячись у стрільчасте вікно на луки, ліси, виноградники свого монастиря. Перед картинами Тенірса19 він приміряв на себе солдатський камзол або дрантя робітника; йому хотілось носити брудну продимлену шапчину фламандців, упиватися пивом, грати з ними в карти, всміхатись до дебелої принадної селянки. Він тремтів, дивлячись на снігову завію Міріса, запалювався відвагою перед батальним полотном Сальватора Рози20. Він милувався іллінойським томагавком, відчував, як ніж ірокеза знімає з нього скальп. Зачарований виглядом старовинної лютні, він вкладав її в руки господині замку, втішався мелодійним романсом і вечірньої пори, перед готичним каміном, у сутіні, в якій губився її прихильний погляд, запевняв її у своєму коханні. Він зазнавав усіх насолод, відчував усі болі, опановував усі формули буття, розсіваючи так щедро своє життя перед цими примарами природи, яскравими й буйними, що власна хода відлунювала в його душі, як далекі звуки іншого світу, як ото гамір Парижа лунає на вежах собору Паризької богоматері.
Піднімаючись сходами, що вели на другий поверх, він бачив щити з написами, панцери, карбовані дароносиці, дерев'яні статуї, прикріплені до стін, на кожній площадинці. Переслідуваний найхимернішими постатями, найчуднішими витворами, що виникли на межі життя й смерті, він ішов серед царства мрії. Врешті, сумніваючись у власному існуванні, він став таким самим, як ці дивні предмети — ні зовсім живим, ні зовсім мертвим. Коли він входив у нові зали, уже смеркало, але світло, здавалось, і непотрібне для тамтешніх скарбів, що блищали золотом і сріблом. Найкоштовніші примхи марнотратів, що вмирали на горищі, розтринькавши по кілька мільйонів, були на цьому безмірному ринку людських безумств. Бювар, колись куплений за десять тисяч франків, а потім проданий за сто су, лежав поряд із секретним замком, ціни якого колись би вистачило на викуп за короля. Там людський рід являвся у всій пишноті своєї злиденності, у всьому блиску своєї гігантської дріб'язковості. Ебеновий стіл, гідний поклонінню митця, вирізьблений за малюнками Жана Гужона21 — він колись коштував кількох років праці, тепер був, можливо, куплений по ціні дров. Коштовні шкатулки, меблі, зроблені рученятами фей, були напхані там як попало.
— Та у вас тут мільйони! — вигукнув юнак, зайшовши до останньої кімнати в довжезній анфіладі, оздобленій позолотою та ліпленням митців минулого сторіччя.
— Скажіть — мільярди,— відповів пикатий продавець.— Але це ще пусте, ось підніміться на третій поверх, отам побачите!
Невідомий рушив за своїм провідником і потрапив у четверту галерею, де по черзі перед його очима пройшли кілька картин Пуссена, велична статуя роботи Мікеланджело, чарівні пейзажі Клода Лоррена, один Герард Доу, що нагадував сторінку зі Стерна, полотна Рембрандта,. Мурільйо, Веласкеса, похмурі й барвисті, як поема лорда Байрона; потім античні барельєфи, агатові чаші, чудесні онікси!.. Таке нагромадження шедеврів пригнічувало, обертало огляд у тяжку працю, викликало ненависть до мистецтва і вбивало ентузіазм. Він дійшов до Рафаелевої "Мадонни", але йому вже надокучив Рафаель. Голова із картини Корреджо, що просила уваги, не допросилась її. Неоціненна антична ваза з порфіру, рельєфи на якій зображували всілякі римські пріапеї в їхній якнайкумеднішій непристойності, втіхи якоїсь Корінни, ледве спромоглись викликати усмішку. Він задихався серед мотлоху п'ятдесяти зниклих сторіч, він був хворий від усіх цих людських думок, убитий розкішшю та майстерністю, цими відродженими формами, що, схожі на потвор, породжуваних під його ногами якимось лихим генієм, викликали його на бій без кінця.
Подібна в своїх примхах до сучасної хімії, що виводить усе суще з газу, чи не складається душа людська з жахливих отрут, умить зосереджуючи в собі всі свої втіхи, сили та ідеї? І чи не тому гине багато людей, що в них вибухають якісь моральні кислоти, враз розливаючись у їхньому єстві?
— Що в цій скрині? — спитав він, підійшовши до великого приміщення, останнього нагромадження бойової слави, людських зусиль, оригінальностей, багатств, і показав пальцем на велику чотирикутну скриню з палісандрового дерева, підвішену на срібному ланцюгу.
— E ! Ключ у хазяїна,— з таємничим виглядом відповів гладкий продавець.— Якщо ви хочете побачити цей портрет, я вже наважусь потурбувати хазяїна.
— Наважитесь? — здивувався юнак.— Невже ваш хазяїн — якийсь владар?
— Не знаю...— відповів продавець.
Якусь хвильку вони дивились один на одного, обидва зчудовані. Зрозумівши мовчанку невідомого як побажання, служник зоставив його самого в кабінеті.
Чи поринали ви коли в безмежність часу й простору, читаючи геологічні праці Кюв'є? Захоплені його генієм, чи спускались ви в бездонну прірву минулого, ніби підтримувані рукою чарівника? Коли в різних шарах і верствах під каменярнями Монмартра чи скелями Уралу знаходять оті тварини, чиї скам'янілі рештки належать допотопним часам, душа жахається, бо мусить осягти мільярди років, мільйони народів, які забула не тільки квола людська пам'ять, а й непорушні божественні легенди, ті мільйони, прах яких відклався на поверхні земної кулі й утворив дві п'яді грунту, що дають нам хліб і квіти. Чи не був Кюв'є найбільшим поетом нашої доби? Лорд Байрон гарно відтворив словами деякі душевні порухи; але наш безсмертний природознавець відтворив світи по вибілених кістках, відбудував, наче Кадм22, цілі міста з зубів, знову населив тисячі лісів усіма дивовижами зоології, розшукавши їх у кількох уламках кам'яного вугілля, відновив цілі поріддя гігантів з однієї ноги мамонта. Ці образи підносяться, виростають, заселяють простори відповідно до свого колосального зросту. Він — поет у своїх цифрах, він велетень, коли пише нуль після сімки. Він будить небуття, не вимовляючи отих штучних магічних слів, він розкопує грудку гіпсу, помічає там якийсь відбиток і гукає вам: "Гляньте!" І враз мармур стає живою істотою, смерть — життям, цілий світ розкривається! Після незліченних династій велетенських створінь, після племен риб і кланів молюсків, нарешті з'являється рід людський, що виродився з раси велетнів, можливо, винищеної Творцем. Натхнені думкою вченого, що заглянув у давні часи, ці мізерні люди, народжені вчора, можуть проникнути в хаос, співати гімн без кінця й змалювати собі історію Всесвіту, наче якийсь Апокаліпсис23 у минулому. Споглядаючи це жахливе воскресіння, викликане голосом однієї людини, ми проймаємось жалем до тієї крихітки, явленої нам серед безмежжя, позбавленого назви, спільного для всіх світів, яке ми називаємо часом. Ми питаємо себе, придавлені руїнами стількох світів: яке пуття з нашої слави, нашої ненависті, нашої любові? І чи варто брати на себе тягар буття, щоб стати непомітною цяткою в давнині? Вирвані з коренем із нашої сучасності, ми мертві, аж поки ввійде слуга й скаже: "Пані графиня сказала, що вона на вас чекає".
Дива, вигляд яких явив юнакові світотвір, пригнітили його душу, як пригнічують душу філософа наукові міркування про невідомий світ. Він ще дужче забажав умерти, упав на курульне крісло24 й став блукати поглядом по фантасмагоріях цієї панорами минулого. Картини засяяли, обличчя мадонн усміхнулись йому, а статуї забарвились оманливим життям. Вкриті тінню, затягнені в танець тією гарячковою тривогою, що хмелем грала в його змученому мозку, ці твори зарухалися, закрутилися перед ним: кожна порцелянова потвора кривлялась до нього, постаті на картинах опускали повіки, щоб перепочили очі. Кожна з них здригалася, підстрибувала, зривалася з місця важко або легко, граційно або рвучко, залежно від своєї природи, вдачі та статури. То був якийсь таємничий шабаш, гідний тих див, що їх побачив доктор Фауст на горі Брокені. Але ці оптичні явища, породжені втомою, напругою очних м'язів або примхами сутінку, не могли залякати незнайомця. Страхіття життя не мали влади над душею, знайомою зі страхіттями смерті. Він навіть якимось насмішкуватим пустотливим співчуттям підтримував химери цього морального гальванізму, чудеса якого з'єдналися з останніми думками, які ще живили в ньому почуття, що він існує на світі. Круг нього панувала така глибока тиша, що скоро він поринув у солодке марення, образи якого помалу темніли, ніби чарами змінюючи свої барви в міру згасання денного світла. Сяйво, що сходило з неба, запалювало свої останні відблиски, борючися з ніччю; юнак підвів голову і побачив ледь освітлений кістяк, що непевно хитав черепом з боку на бік, ніби промовляв до нього: "Мертвим ти ще не потрібен!" Провівши рукою по чолу, щоб відігнати сон, юнак виразно відчув невідомо звідки свіжий подув, наче щоки торкнулося щось пухнате, і здригнувся. Шибки глухо задеренчали, він подумав, що ці холодні пестощі, гідні таємниць могили,— доторк якогось кажана. Ще хвильку при тьмяному призахідному посвіті він невиразно сприймав привиди, якими був оточений; потім увесь цей натюрморт розплився в суцільній чорноті. Ніч, пора, обрана для смерті, невблаганно насувалась. Потім настав якийсь провал у відчуттях: він зовсім не сприймав нічого земного — чи то поринувши в марення, чи то піддавшися сонливості, викликаній утомою та напливом думок, що краяли йому серце. Враз йому здалось, ніби його покликав чийсь грізний голос, і він затремтів, неначе посеред нестерпного кошмару його враз зіпхнули в безодню. Він заплющив очі — промені яскравого світла засліпили його; серед темряви засяяла червоняста куля, і в центрі її стояв невеличкий дідок, що спрямовував на нього світло лампи. Він не чув, як дідок увійшов, як рухався чи говорив. У його появі було щось магічне. Найбезстрашніша людина, збуджена отак серед сну, напевне, здригнулася б перед цією постаттю, яка неначе вийшла з саркофага, що стояв поряд.