Ми сіли тоді на великий камінь, і нас опанував невимовний захват, на зміну якому прийшла тиха печаль. Ти перша сказала, що далеке сонце говорить нам про майбутнє. Які ми тоді були цікаві і які дурненькі! Пригадуєш наші витівки? Ми обнялися — "як закохані", жартували ми. Ми заприсяглися, що та з нас, хто першою вийде заміж, відверто розповість другій про всі таємниці шлюбу, про втіхи, які нашим дитячим душам здавалися такими принадними. Ти згадуватимеш про той вечір, Луїзо, з мукою в душі. Адже тоді ти була молода, гарна, безтурботна, а може, навіть, щаслива. Заміжжя за кілька днів перетворить тебе, як перетворило мене, на негарну, хвору і зів'ялу жінку. Дарма й казати, як я раділа, як безумно пишалася, що стану дружиною полковника Віктора д'Еглемона. Та й навряд чи я могла б розповісти тобі про це, адже я саму себе тоді не пам'ятала. Минуло небагато часу, і моя дитяча безпосередність розвіялася, наче сон. Я так веселилася в урочистий день освячення шлюбних уз, трагізму яких я не усвідомлювала, що дала привід до зауважень. Мій батько кілька разів пробував угамувати мене, бо раділа я так бурхливо, що це визнали непристойним, а в моєму базіканні знаходили лукаві натяки, яких там не було й сліду. А що я витворяла з весільною фатою, сукнею, квітами! Коли увечері мене врочисто провели до спальні й залишили саму, я стала вигадувати, що б такого утнути, аби вразити і насмішити Віктора. Поки я чекала його, моє серце калатало не менш бурхливо, як бувало в переддень Нового року, коли я непомітно прокрадалася до вітальні, де лежали купи подарунків. Коли ввійшов чоловік і став мене шукати, я засміялась, і мій сміх, приглушений муслінами, в які я була вкутана, став останнім відлунням безтурботних веселощів наших дитячих літ…"
Вдова прочитала листа, в якому, судячи з його початку, мало бути чимало сумних спостережень, не кваплячись, поклала на стіл окуляри, а потім і листа, і втупила у племінницю ясний погляд зелених очей, що з віком не потьмяніли.
— Моя дитино, — сказала вона, — заміжній жінці не годиться писати такого листа дівчині. Це непристойно…
— Я й сама так думаю, — відповіла Жюлі, уриваючи тітку. — І мені було соромно, поки ви читали.
— Якщо за столом ви не вподобали якусь страву, не слід відбивати до неї охоту в інших, дитино, — добродушно зауважила стара дама. — Тим більше, що від часів Єви і до наших днів жінки знаходили у шлюбі втіху… У вас нема матері? — несподівано спитала вона.
Графиня здригнулася, потім повільно підвела голову і сказала:
— За останній рік я не раз журилася, що моєї матері вже нема зі мною. А я до того ж і батька не послухалася: адже він не хотів, щоб я вийшла за Віктора!
Жюлі подивилася на тітку, і радість осушила її сльози, коли вона побачила, яка добра усмішка освітлює це старече обличчя. Вона подала руку маркізі, а та, здавалося, цього ждала. Їхні пальці сплелися, й жінки порозумілися остаточно.
— Бідолашна сирітка! — сказала маркіза.
Ці слова схвилювали Жюлі до краю. Їй знову вчувся пророчий голос батька.
— Ваші руки горять! Вони у вас завжди такі гарячі? — спитала маркіза.
— Минув лише тиждень, як мене перестало лихоманити, — відповіла Жюлі.
— І ви приховували від мене, що у вас лихоманка?
— Та це у мене вже рік, — відповіла Жюлі з якоюсь тривожною сором'язливістю.
— Отже, мій любий ангеле, — провадила тітка, — весь цей час заміжжя було для вас мукою?
Молода жінка не осмілилася відповісти. Вона тільки мовчки кивнула, але весь її вигляд свідчив про пережиті страждання.
— Отже, ви нещасливі в шлюбі?
— О ні, тітонько. Віктор мене обожнює, і я його теж, він такий добрий!
— Ви любите його, але уникаєте, чи не так?
— Так… Іноді… Він домагається мене надто часто.
— А коли ви буваєте сама-одна, чи не мучить вас острах, що Віктор от-от увійде?
— На жаль, це так, тітонько. Але я дуже його люблю, повірте.
— Чи не винуватите ви себе нишком, що ви не вмієте або не можете розділити його втіху? Не здається вам іноді, що узаконене кохання куди тяжче терпіти, аніж злочинну пристрасть?
— О, все це правда, — відповіла Жюлі, плачучи. — Вам зрозуміло все, що мені видається загадкою. Мої почуття притупилися, думки згасли, жити мені не хочеться. Мою душу пригнічує незбагненний страх, який заморожує всі мої відчуття і тримає мене в постійному заціпенінні. Мені бракує голосу, щоб сказати про свої муки і бракує слів, щоб висловити свою тугу. Я страждаю і соромлюся своїх страждань, адже для Віктора щастя в тому, що для мене смерть.
— Все це дурниці, дитячі вигадки! — вигукнула тітка, і її старече обличчя несподівано освітилося веселою усмішкою — відблиском радощів, пережитих у молодості.
— От ви і смієтеся з мене! — в розпачі вигукнула молода жінка.
— Я сама була такою, — швидко відповіла маркіза. — А тепер, коли Віктор покинув вас саму, ви знову перетворилися на безтурботну дівчину, правда ж? Дівчину, яка не знає блаженства, але й не терпить мук.
Жюлі широко розкрила очі, в них з'явився розгублений вираз.
— Мій ангеле, ви обожнюєте Віктора, так? Але ви б воліли бути йому сестрою, а не дружиною… Одне слово, шлюб ваш не вдався.
— Справді, не вдався, тітонько. Але чому ви усміхаєтесь?
— О, ви маєте слушність, бідолашна дитино. В усьому цьому нема нічого смішного. Вам доведеться спізнати чимало горя, якщо я не візьму вас під свій захист, а мій досвід не розгадає досить очевидну причину ваших прикрощів. Мій племінник не заслуговує на таке щастя, йолоп! В часи нашого дорогого Людовіка П'ятнадцятого молода жінка, опинившись у вашому становищі, швидко покарала б свого чоловіка за те, що він поводиться, як грубий солдафон. Егоїст! Військові в цього коронованого тирана — бридкі невігласи. Брутальність вони вважають галантністю. Жінок вони не знають, а кохати не вміють. Вони вважають, що коли завтра їм судилося йти на смерть, то сьогодні нема чого обдаровувати нас шанобливою увагою. В наші часи уміли і кохати, і йти на смерть, коли було треба. Я перероблю його вдачу для вас, люба небого. Я покладу край цьому прикрому, але досить природному непорозумінню, інакше ви зненавидите одне одного й захочете розлучитись, якщо тільки ви, люба, не помрете раніше, ніж усе це доведе вас до цілковитого розпачу.
Жюлі слухала, застигши від подиву, приголомшена словами, мудрість яких вона радше вгадувала, ніж розуміла, і неабияк налякана тим, що її досвідчена родичка повторює — хоч і не в таких різких словах — вирок, який виніс Вікторові її батько. Мабуть, у якомусь осяянні уявила собі вона, що чекає її в майбутньому, скільки нещасть доведеться їй пережити, бо залилася слізьми і кинулася старій дамі в обійми, вигукнувши:
— Будьте ж мені матір'ю!
Тітка не заплакала, бо після Революції сліз у прихильниць колишньої монархії лишилося мало. Спочатку кохання, а потім терор привчили їх до найнесподіваніших життєвих поворотів, і через те при всіх тривогах вони зберігають холодну гідність і хоча здатні на сильні почуття, але не виливають їх у словах, ніколи не порушують правил етикету і шляхетної стриманості, яку даремно відкидають найновіші звичаї. Вдова обняла молоду жінку й поцілувала її в чоло з тією люб'язною ніжністю, яка скорше притаманна манерам і звичкам таких жінок, ніж їхньому серцю. Вона приголубила родичку, заспокоїла її лагідними словами, пообіцяла їй щасливе майбутнє і, вкладаючи її спати, наче свою доньку, свою любу доньку, чиїми надіями і печалями вона стала жити, заколисувала її, обіцяючи блаженство в коханні; в племінниці вона побачила саму себе — юною, недосвідченою, вродливою. Жюлі заснула з радісним почуттям, що тепер вона має друга, матір, якій віднині можна все розповідати. Наступного ранку, коли тітка й племінниця обнялися з тією глибокою щирістю, з тим розумінням, яке свідчить про міцність взаємного почуття, про досконалу єдність двох душ, раптом почувся тупіт кінських копит; вони разом обернулися й побачили молодого англійця, що за своїм звичаєм повільно проїздив вулицею. Здавалося, він вивчив, який спосіб життя ведуть дві самітниці й ніколи не пропускав години їхнього сніданку та обіду. Кінь сам уповільнював ходу там, де цього хотів вершник, і не було потреби стримувати його. Проминаючи вікна, — два вікна їдальні, — Артур не відводив від них сумного погляду, якого Жюлі, що не звертала на верхівця найменшої уваги, здебільшого просто не помічала. Але маркізу, привчену до пустої цікавості, з якою в провінції стежать за кожною дрібничкою, аби якось урізноманітнити своє існування, — уберегтися від цього нелегко навіть людям великого розуму, — отож маркізу неабияк забавляла сором'язлива і щира пристрасть, що її безмовно висловлював англієць. Бачити Артура в певні години стало для неї звичкою, і щоразу вона зустрічала його появу новими жартами.
Сідаючи за стіл, обидві жінки водночас подивились на остров'янина. Цього разу очі Жюлі й Артура зустрілися, і молода жінка прочитала в його погляді стільки почуття, що зашарілася. А англієць зразу дав остроги коневі й пустив його учвал.
— Скажіть, пані, що ж робити? — звернулася Жюлі до тітки. — Люди щодня бачать, як проїздить тут цей англієць, і зрештою подумають…
— Звісно подумають, — погодилася тітка, уриваючи її.
— То може, треба сказати йому, щоб він не прогулювався отак під нашими вікнами?
— І дати йому зрозуміти, що він небезпечний? Та й хіба можна заборонити людині з'являтися де їй заманеться? Від завтрашнього дня ми вже не обідатимемо в цій кімнаті, й коли той шляхетний молодик перестане вас бачити, він уже не кохатиме вас крізь вікно. Ось як, моя люба дитино, має поводитись жінка, що знає світ.
Але нещастя Жюлі тільки починалися. Не встигли жінки підвестися з-за столу, як несподівано з'явився Вікторів камердинер. Він щодуху мчав з Буржа кружними дорогами і привіз графині лист від чоловіка. Віктор писав дружині, що покинув імператора, і розповідав про падіння імперії, про те, що Париж узято, і вся Франція захоплено вітає Бурбонів{15}. Не знаючи, як дістатися до Тура, він просив її негайно приїхати до нього в Орлеан, де він сподівався добути для неї перепустку в Париж. Камердинер, колишній солдат, мав супроводжувати Жюлі з Тура в Орлеан по дорозі, яка, на думку Віктора, була ще вільна.
— Пані, не можна гаяти ні секунди, — сказав камердинер, — Прусська, австрійська й англійська армії ось-ось зійдуться під Блуа або Орлеаном…
За кілька годин Жюлі зібралася в дорогу й поїхала в старій кареті, яку надала в її розпорядження тітка.
— Чом би й вам не поїхати з нами в Париж? — сказала вона, цілуючи на прощання маркізу. — Тепер, коли повертаються Бурбони, ви там знайдете…
— Та якби навіть не сталося цієї несподіваної події, моя сердешна крихітко, я туди поїхала б, адже мої поради зараз дуже потрібні і Віктору, і вам.