А втім, хіба не буває таких моментів, коли бажання подобатися збільшує жіночу красу? Воля справляє свій вплив на обличчя, змінює його. Якщо бурхливі переживання можуть пожовтити білу шкіру у людей сангвінічного і меланхолічного темпераменту, позеленити лімфатичні обличчя, то чи не слід визнати за бажанням, радістю, надією здатності розрум'янити щоки, запалити очі живим блиском, одушевити красу яскравим світлом прекрасного ранку? У княгині така уславлена білість шкіри набула відтінку достиглості, що надавало їй величного вигляду. В цю годину її життя, коли вона була вражена стількома спогадами про саму себе і серйозними думками, прекрасний лоб мрійниці чудово гармоніював з її блакитним лінивим і величним поглядом. Неможливо було навіть найдосвідченішому фізіономістові уявити розрахунок і рішучість під цією незрівнянною ніжністю рис обличчя. Є такі жіночі обличчя, що обманюють знавців і збивають з пантелику спостережливість своїм спокоєм і тонкістю; треба було б мати змогу їх вивчати, коли в них говорять пристрасті, що важко, або коли вони вже відговорили, що більше ні до чого: тоді жінка старіє і нічого не приховує. Княгиня — одна з таких непрозірних жінок, вона могла ставати такою, якою хотіла бути: жартівницею, дитинкою, невинною до відчаю; або хитромудрою, серйозною і глибокою до того, що викликала тривогу. Вона вирядилась до маркізи з наміром бути жінкою лагідною і простою, яка пізнала тільки обмани життя, жінкою глибоко душевною і обмовленою, але упокореною, словом скривдженим ангелом. Вона прибула якраз вчасно, щоб зайняти місце на козетці коло каміна, поруч пані д'Еспар, так, щоб її бачили, як їй хотілось, в одній з тих поз, коли умисність прихована під бездоганною простотою, в тій знайденій і вивченій позі, яка рельєфно виділяє прекрасну зміїну лінію, що починається від ніг, граціозно піднімається до стегон і далі чарівними округлостями продовжується до плеч, показуючи очам весь профіль тіла. Оголена жінка менш небезпечна, ніж так уміло виставлена спідниця, що водночас усе закриває і все показує в повному світлі. З вишуканою хитрістю, до якої не додумалась би більшість жінок, Діана, на превеликий подив маркізи, з'явилася в супроводі герцога де-Мофріньєз. Хвилинку поміркувавши, пані д'Еспар з виразом повного порозуміння в очах потиснула руку княгині.
— Я вас розумію! Змусивши д'Артеза прийняти всі труднощі з першого разу, вам не доведеться переборювати їх пізніше.
Графиня де-Монкорне прийшла з Блонде. Растіньяк привів д'Артеза. Княгиня не зробила знаменитій людині жодного з тих компліментів, якими засипали її вульгарні люди; але вона проявила ту люб'язність, позначену грацією і повагою, яка мала бути останньою межею її прихильності. Такою вона, безсумнівно, була з королем Франції, з наслідними принцами. Здавалося, вона щаслива бачити велику людину і задоволена тим, що розшукала її. Такі особи, як княгиня, в усьому перейняті смаком, особливо відзначаються своєю манерою слухати, тією щирою привітністю, яка для ввічливості — те саме, що живе діло для доброчесності. Коли знаменитий письменник говорив, вона набирала уважної пози, в тисячу раз лестивішої, ніж найкраще присмачені компліменти. Взаємне познайомлення їх було здійснене маркізою без пишномовності, цілком добропристойно. За обідом д'Артеза посадовили поруч княгині, яка, зовсім не наслідуючи тих манірниць, що ледве приторкуються до страв, їла з дуже добрим апетитом і вважала гідним себе показатися жінкою природною, без всяких дивацтв. Між двома стравами вона скористалася хвилиною, коли зав'язалася загальна розмова, щоб взятися за д'Артеза.
— Секрет приємності, яку я відчуваю, сидячи коло вас,— сказала вона,— полягає в бажанні дізнатись що-небудь про одного вашого нещасного друга, який вмер за чужу, не за нашу справу. Відносно до нього у мене є значні обов'язки, але я не маю змоги ні пізнати їх, ні їх виконати. Князь де-Кадіньян поділяв мій жаль. Я знаю, що ви були одним з найкращих друзів цього бідного хлопця. Ваша взаємна дружба, чиста, непохитна була для мене запорукою. Отже, ви не знайдете нічого незвичайного в тому, що я бажала б знати все, що ви можете сказати мені про цю людину, таку дорогу для вас. Хоч я й належу до вигнаної фамілії і додержуюсь монархічних поглядів, але я, не з тих, які думають, що неможливо бути республіканцем і мати благородне серце. Монархія і республіка — самі лише форми правління, які не заглушають прекрасних почуттів.
— Мішель Кретьєн був ангелом, пані,— схвильовано відповів Даніель.— Я не знаю серед героїв античності людини, довершенішої, ніж він. Ні в якому разі не вважайте його за одного з тих вузьколобих республіканців, що хотіли б відновити Конвент і милі штучки Комітету громадського порятунку20. Ні, Мішель мріяв про швейцарську федерацію, застосовану до всієї Європи. І, між нами кажучи, чи можна з ним не погодитися? Після величного єдиновладдя, яке, на мою думку, особливо підходить для нашої країни, система Мішеля — це знищення війни в нашому старому світі і його перетворення на засадах іншого порядку, ніж завоювання, що довело його колись до феодалізму. Отже, республіканці були по праву людьми, найбільш близькими його ідеї,— ось чому він простяг їм руку в липні і при Сен-Меррі. Хоч нас і розділяли цілком різні напрями думок, але ми лишалися тісно зв'язаними.
— Це якнайліпше свідчить про ваш і його характери,— боязко зауважила пані де-Кадіньян.
— В останні чотири роки свого життя,— знову почав Даніель,— він тільки мені одному повіряв свою любов до вас, і це довір'я ще дужче скріпило вже досить міцні узи нашої братерської дружби. Тільки він один, пані, кохав вас так, як вас треба кохати. Скільки разів поливав мене дощ, коли ми проводжали вашу карету до самого дому, змагаючись у швидкості з кіньми, щоб весь час держатися поряд і мати змогу бачити вас... милуватися вами...
— О, в такому разі, буду зобов'язана віддячити вам.
— Чому Мішеля нема тут? — відповів Даніель голосом, сповненим журби і задуми.
— Може, він не довго любив би мене,— сказала княгиня, схиливши голову в глибокому смутку.— Республіканці ще більш абсолютні адепти своїх ідей, ніж ми, теж абсолютисти, здатні грішити з поблажливості, Він, напевне, вважав мене за саму довершеність і його прозріння було б жорстоким. Нас, жінок, в такій же мірі переслідують наклепами, в якій і вам доводиться терпіти їх у літературному житті, але ми не можемо захиститися ні славою, ні своїми творами. Нас вважають не за таких, які ми є насправді, а за таких, якими нас зробили. Від нього скоро заховали б ту невідому жінку, яка є в мені, під фальшивим портретом жінки вигаданої, яка є справжньою для світу. Він визнав би мене за негідну тих благородних почуттів, які ніс мені, нездатній його зрозуміти.
Тут княгиня велично хитнула головою, сколихнувши свої прекрасні біляві локони з китичками вересу. Виражені цим жестом безнадійні сумніви, приховані жалі висловити було неможливо. Даніель зрозумів усе і з живим почуттям глянув на, княгиню.
— А втім, коли я знову побачила його по довгім часі після Липневої революції,— знов заговорила вона,— я ледве не піддалася бажанню взяти його руку, потиснути її перед усіма під склепінням Італійського театру, віддавши йому мій букет. Але я подумала, що такий вияв вдячності був би погано витлумачений, як стільки інших благородних вчинків, що трактуються сьогодні як безумства пані де-Мофріньєз, і які я ніколи не могла б пояснити, бо тільки мій син та бог коли-небудь зрозуміють мене.
Ці слова, вимовлені пошепки у вухо співбесідникові, так наче їх таїли від решти гостей, голосом, гідним найспритнішої комедіантки, мали дійти до серця, і вони проникли в серце д'Артеза. Справа зовсім не торкалася знаменитого письменника,— ця жінка намагалася виправдати себе перед пам'яттю померлого. Вона могла бути обмовленою, вона хотіла знати, чи не заплямували її чимсь в очах того, хто її любив. Чи вмер він з усіма своїми ілюзіями?
— Мішель,— відповів д'Артез,— був з тих людей, що люблять беззастережно, і якщо їх вибір невдалий, то вони можуть страждати, ніколи не зрікаючись тієї, яку обрали.
— Він так любив мене?.. — промовила вона з захоплено-блаженним виразом на обличчі.
— Так, пані.
— Отже, я була його щастям?
— Протягом чотирьох років.
— Жінка ніколи не дізнається про такі речі без почуття гордого задоволення,— сказала вона, обернувши своє ніжне й благородне обличчя до д'Артеза рухом, сповненим цнотливого збентеження.
Один з найспритніших маневрів таких комедіанток полягає в тому, щоб завуалювати свій спосіб поводження, коли слова надто виразні, і змусити говорити очі, коли розмова згасає. Ці майстерні суперечності, вплетені в музику їх кохання — справжнього чи фальшивого,— породжують непереборні спокуси.
— Чи не справджує,— знов заговорила вона, ще більше понизивши голос і переконавшись у тому, що справила враження,— чи не справджує жінка свого призначення, роблячи щасливою, і без будь-якої своєї провини, видатну людину?
— Хіба він не писав вам про це?
— Так, але я хотіла бути цілком упевненою в цьому, бо, повірте мені, пане, підносячи мене так високо, він не помилився.
Жінки вміють надавати своїм словам особливої святості, вони забарвлюють їх чимсь таким трепетним, що поширює зміст думок і насичує їх глибиною; якщо потім зачарований слухач не здає собі справи з того, що йому казали,— мета цілком досягнута: це і є властивість красномовства. Якби в цю хвилину на голові княгині була корона Франції, її обличчя не було б більш величним, ніж тепер, під прекрасною короною волосся, заплетеного косами, укладеними подібно до башти, і уквітчаного чудовими китичками вересу. Ця жінка, здавалося, йшла по хвилях наклепів, як Спаситель по водах озера Тіверіадського, закутавшись в саван кохання, як ангел в німбі. Ніхто не відчув би в цьому ні вимушеності, ні бажання видатися величною або люблячою: це було просто й спокійно. Ніколи живий не міг би зробити княгині таку послугу, якої вона добилася, від мертвого.
Д'Артез, самітний трудівник, далекий від звичаїв світу і закритий запобіжними завісами науки, був обдурений цим голосом і цими словами. Він піддався чарам цих витончених манер, захоплювався цією довершеною красою, визрілою у злигоднях, заспокоєною в усамітненні; він обожував таке рідкісне поєднання тонкого розуму і прекрасної душі.