Ніколи не можна було б повірити, що ця жінка, така легковажна, здатна на рішення, виконувані з такою стійкістю. Звісно, наш добрий епіскоп підбадьорює її, чудово ставиться до неї і готовий умовити стару графиню де-Сен-Сінь відвідати її.
А втім, чи не слід визнати, що й справді треба бути королевою, щоб уміти відректися і шляхетно зійти з високого становища, яке ніколи не було цілком втрачене? Тільки особи, які добре усвідомлюють, що вони ніщо самі по собі, скаржаться під час свого падіння, або нарікають на долю і повертаються до минулого, яке ніколи не вернеться, добре розуміючи, що не можна піднестися двічі. Змушена обходитися без тих рідких квітів, серед яких звикла жити і які так чудово відтіняли її, бо неможливо було не порівнювати її з квіткою, княгиня вдало вибрала собі одноповерховий особнячок: там у неї був гарний маленький садочок, зарослий кущами, який оживляв вічною зеленню газону її мирний притулок. Вона могла розраховувати майже на дванадцять тисяч ліврів річного доходу, який досі складався з щорічної допомоги, видаваної старою герцогинею де-Наваррен, тіткою молодого герцога по батьківській лінії,— ця допомога мала тривати до його одруження,— і ще одної допомоги, посиланої герцогинею д'Юксель з її маєтку, де вона наводила економію так, як це уміють робити старі герцогині, перед якими Гарпагон7 — просто школяр.
Князь жив за кордоном, завжди готовий виконувати накази своїх вигнаних владарів, поділяючи їх нещасну долю і служачи їм з безкорисливою відданістю; це була людина, може, найрозумніша з усіх, хто їх оточував. Становище князя де-Кадіньян досі підтримувало його дружину в Парижі. Саме у княгині, під час змови герцогині Беррійської у Вандеї8, відбулися наради маршала, якому ми зобов'язані завоюваннями в Африці9, з головними керівниками легітимістів: настільки непомітна була княгиня, так мало підозри викликало її нещасне становище у тогочасного уряду.
Побачивши наближення страшного кінця кохання, наближення сорока років, після яких для жінки лишається так мало, княгиня кинулася в царство філософії. Вона читала,— вона, яка протягом шістнадцяти років проявляла найбільшу відразу до серйозних речей. Література і політика в наші дні для жінок — те саме, чим була колись побожність — останній притулок їх претензій. В світських колах говорили, що Діана хоче написати книгу. З того часу, як княгиня з вродливої, прекрасної жінки перетворилася в жінку розумну, і поки ще зовсім не залишила світського життя, вона робила прийомом у себе найбільшу честь, яка надзвичайно відзначала удостоєну особу. Під прикриттям цих занять вона спромоглася обманути одного з своїх перших коханців, де-Марсе, людину, найбільш впливову в буржуазній політиці, зведеній на трон в липні 1830 року. Вона прийняла його у себе якось ввечері, в той час як маршал і декілька легітимістів шепталися в її спальні про захоплення королівства, що, проте, не може відбутися без допомоги ідей, цієї єдиної умови успіху, про яку забули змовники. Це була красива помста красивої жінки — погратися прем'єр-міністром, змусивши його послужити ширмою для змови проти його власного уряду. Ця пригода, гідна славних днів Фронди10 стала предметом найдотепнішого листа, в якому княгиня давала герцогині Беррійській звіт про переговори. Герцог де-Мофріньєз поїхав у Вандею і зумів повернутися звідти таємно, не скомпрометувавши себе, але не без ризику поділити небезпечну долю її високості, яка, на жаль, відіслала його, коли вже все було втраченим: може, палка пильність юнака й перешкодила б зраді. Хоч які великі були гріхи герцогині де-Мофріньєз в очах буржуазного світу, поведінка її сина, напевне, стирала їх в очах світу аристократичного. Була шляхетність і велич у тому, щоб отак ризикувати єдиним сином і спадкоємцем історичного роду. Звичайно, є так звані спритні люди, які поправляють помилки в особистому житті послугами в житті політичному, і навпаки; але у княгині де-Кадіньян не було ніякого розрахунку. Можливо, що його буває не більше у всіх тих, хто поводиться так само. Подібні події наполовину полягають саме в цих суперечностях здоровому глуздові.
В один з перших чудових днів травня 1833 року маркіза д'Еспар і княгиня кружляли,— бо не можна сказати — прогулювались,— по єдиній алеї, що йшла навколо газону садка і годині о другій пополудні була залита останнім промінням проникаючого сюди сонця. Проміння, відбите стінами, нагрівало повітря в цьому невеличкому просторі, напоєному пахощами квітів — подарунка маркізи.
— Скоро ми втратимо де-Марсе,— говорила княгині пані д'Еспар,— і разом з ним зникне ваша остання надія на щасливу долю для герцога де-Мофріньєз; бо цей великий політик після того, як ви так добре розіграли його, знов охоплений прихильністю до вас.
— Мій син ніколи не визнає молодшої парості11,— сказала княгиня,— хоч би йому навіть довелось померти з голоду або мені працювати на нього. Але Берта де-Сен-Сінь непогано ставиться до нього.
— Діти,— сказала пані д'Еспар,— не несуть на собі зобов'язань своїх батьків...
— Не будемо зовсім говорити про це,— сказала княгиня.— Буде цілком досить, якщо мені не вдасться приручити маркізу де-Сен-Сінь, одружити мого сина з дочкою якого-небудь коваля, як це зробив маленький д'Егріньйон!
— Ви любили його? — спитала маркіза.
— Ні,— поважно відповіла княгиня.— Наївність д'Егріньйона була одним з видів провінційної дурості, в якій я пересвідчилась трохи запізно або, якщо хочете, надто рано.
— А де-Марсе?
— Де-Марсе грався зі мною, як з лялькою. Я була така молода! Ми ніколи не любимо чоловіків, які роблять з себе наших вихователів: вони надто зачіпають наші маленькі слабості. Ось уже скоро три роки, як я живу в повній самотині, і, далебі, в цьому спокої не було нічого тяжкого. Тільки вам одній я насмілюсь признатися, що тут я відчула себе щасливою. Я була пересичена обожуваннями, втомлена без насолоди, схвильована на поверхні, але почуття не проймало мого серця. Я побачила, що всі чоловіки, яких я знала, мізерні, жалюгідні, поверхові; ніхто з них не збудив у мені ані найменшого захоплення; не було в них ні чистоти, ні величі, ні делікатності. Я хотіла б зустріти людину, яка викликала б в мені повагу до неї.
— Невже ж, моя мила, з вами було те саме, що й зі мною? — спитала маркіза.— Невже ви ніколи не зустріли любові, пориваючись любити?
— Ніколи,— відповіла княгиня, перериваючи маркізу і поклавши їй руку на руку.
Обидві сіли на простій дерев'яній лаві, під густим кущем розцвітаючого жасмину. І обидві промовили одно з тих слів, що звучать так урочисто для жінок, які дійшли їх віку,
— Як і вас,— повела далі княгиня,— мене, можливо, більше кохали, ніж інших жінок. Але серед стількох пригод — це я добре відчуваю тепер — я не знала щастя. Я наробила багато дурниць, але в них була якась мета, і ця мета відступала в міру того, як я рвалася до неї. В моєму постарілому серці я відчуваю незайману невинність. Так, під цим багатим досвідом поховане перше кохання, яким могли б зловжити; та й я, незважаючи на таку втому і заплямованість, почуваю себе молодою і прекрасною. Ми можемо любити і не бути щасливими, ми можемо бути щасливими і не любити. Але любити і мати щастя, поєднати ці дві величезні людські насолоди — це диво. Таке диво не здійснилося для мене.
— І для мене,— сказала пані д'Еспар.
— Мене гнітять в моїй самотині страшенний жаль: я розважалась, але я не кохала.
— Яка неймовірна таємниця! — скрикнула маркіза.
— О, моя мила,— відповіла княгиня,— такі таємниці ми можемо довірити тільки самим собі: ніхто в цілому Парижі не повірив би нам.
— І,— підхопила маркіза,— коли б нам обом не минуло тридцяти шести років, ми, мабуть, не зробили б одна одній такого признання.
— Так, коли ми молоді, в нас багато дурного самовдоволення,— сказала княгиня.— Ми уподібнюємось іноді до тих бідних молодих людей, які граються зубочисткою, щоб змусити всіх повірити, що вони добре пообідали.
— Словом, отакі ми,— відповіла з кокетливою грацією пані д'Еспар, зробивши чарівний жест освіченої невинності,— але ми, здається, ще досить живі, щоб узяти своє.
— Коли ви мені якось сказали, що Беатріса поїхала з Конті, я думала про це цілу ніч,— знов, помовчавши, заговорила княгиня.— Треба бути дуже щасливою, щоб так пожертвувати своїм становищем, своїм майбутнім і відмовитися назавжди від світу.
— Вона дурненька,— сказала серйозно пані д'Еспар.— Панна де-Туш дуже зраділа, позбувшись Конті. Беатріса не зрозуміла, наскільки ця байдужість, проявлена такою видатною жінкою, яка ні єдиної хвилини не захищала свого уявного щастя, викриває нікчемність Конті.
— Що ж, Беатріса буде нещасна?
— Вона вже нещасна,— відказала пані д'Еспар.— Навіщо кидати свого чоловіка? Для жінки, хіба це не визнання свого безсилля?
— Отже, ви думаєте, що пані де-Рошфід керувалася не бажанням тішитися в спокої справжнім коханням, тим коханням, насолоди якого для нас обох — ще тільки мрія?
— Ні, вона мавпувала з пані де-Босеан і пані де-Ланже, які, між нами кажучи, в вік менш вульгарний, ніж наш, були б, як і ви, зрештою, постатями такими ж значними, як де-Лавальєр, де-Монтеспан, Діана де-Пуатьє, герцогині д'Етамп і де-Шатору12.
— О, тільки без короля, моя люба! Ах, хотілось би мені мати змогу викликати цих жінок і спитати їх, чи...
— Але,— сказала маркіза, перериваючи княгиню,— нема потреби змушувати говорити мертвих, ми знаємо й серед живих щасливих жінок.— От уже разів двадцять я розпочинала про все це дружню бесіду з графинею де-Монкорне. Вона з своїм маленьким Емілем Блонде вже років п'ятнадцять є найщасливішою з світських жінок: жодної зради, жодної думки набік; сьогодні їх відносини такі ж самі, як і в перший день. А нас завжди збивали з пантелику, переривали в найцікавіший момент. Такі тривалі прив'язаності, як-от у Растіньяка і пані де-Нюсінжен, у пані де-Камп, вашої кузини, до її Октава, криють у собі якусь таємницю, і цієї-то таємниці ми й не знаємо, моя мила! Світ вчиняє нам крайню честь, вважаючи нас за розпусниць, гідних двору Регента13, а ми невинні, як дві юних інститутки.
— Я тепер була б щаслива такою невинністю,— насмішкувато зауважила княгиня,— але наша невинність гірша: в ній є щось принизливе.