В Парижі їдять ніби знехотя, жують передніми зубами, приховуючи свою жадобу; тим часом у провінції все відбувається природно, і сенс життя, може й надмірно, зосереджується на тому великому, всезагальному засобі, що забезпечує існування, засобі, на який сам Господь Бог прирік свої створіння. Коли було скінчено з першою стравою, мадмуазель Кормон кинула знамениту репліку, про яку говорили потім іще понад два роки: про неї згадують і досі у вітальнях дрібних алансонських городян, тільки-но заходить мова про одруження старої панни. На той час, коли заатакували передостанню страву, розмова стала надто багатослівною, жвавою і, звісно, торкнулася театру і священика, що заприсягнув конституції. За першої гарячковості, 1816 року, ті, кого згодом прозвали місцевими єзуїтами, в своєму ревному слугуванню роялізмові, хотіли прогнати абата Франсуа з його парафії. Дю Бук'є, якого пан Валуа звинувачував у тому, що той підтримував священика і був призвідцем усіх чвар, які шляхетний шевальє ладен був із властивою йому спритністю поставити на карб постачальникові,— опинився на лаві підсудних без оборонця. Лише єдиний Атаназ був такий щиросердий, що міг заступитися за дю Бук'є, але зі скромності не наважувався висловлювати своїх переконань перед алансонськими верховодами, хоч і вважав їх за бовдурів. Ніде, крім провінції, не знайдуться молодики, які виявляють пошану до літніх людей, не насмілюючись ні ставати проти них, ні перечити їм. Поява на столі чудової качки з оливками раптом урвала розмову. Панна Кормон, бажаючи позмагатися зі своїми качками, надумала стати на захист дю Бук'є, якого змалювали як ницого інтригана, ладного перекинути все шкереберть, і сказала:
— А я ж гадала, ніби пан дю Бук'є займається лише хлопчачими вибриками.
За тих обставин слова панни Кормон справили надзвичайне враження. Вона здобула цілковиту перемогу, змусивши княгиню Горіцу вткнутися носом у стіл. Шевальє, який не сподівався від своєї Дульцінеї59 подібної кмітливості, був у захопленні і навіть не міг зразу знайти слушної похвали; він безшумно зааплодував кінчиками пальців, як то заведено в Італійській опері.
— Вона божественно дотепна,— сказав він, повернувши голову до пані Грансон.— Я завше запевняв, що настане такий день, коли панна Кормон виставить свою артилерію.
— В інтимному колі вона просто чарівна,— відповіла вдова.
— В інтимному колі, мадам, усі жінки розумні,— зауважив шевальє.
Коли гомеричний сміх улігся, панні Кормон захотілося взнати причину свого успіху. І тут плітки посипались, як із мішка. Дю Бук'є перетворився на матінку Жігонь60 чоловічої статі, на парубка-страховіття, що, мовляв, ось уже п'ятнадцять років тримає притулок для своїх же байстрят. Нарешті виявилася розпутна вдача постачальника, вона пасувала до його паризьких оргій і т. д. і т. ін. Увертюра під орудою де Валуа, наймайстернішого диригента пліткарських концертів, була пречудова.
— Я не знаю,— сказав він із найдобродушнішим виглядом,— хто міг би завадити цьому дю Бук'є женитися на отій панні Сюзанні, чи як її там? Ви кажете, що її зовуть Сюзетта? Я, правда, живу в пані Лардо, але знаю тих дівчаток хіба лише на вигляд. Якщо ця Сюзон і є та сама висока красуня з сірими очима, струнким станом та маленькими ніжками, то вона, хоч я й не дуже придивлявся, видалась мені досить нахабною, проте слід зауважити, що її манери набагато кращі за манери дю Бук'є. До того ж Сюзанна визначається шляхетною вродою; з цього погляду подібний шлюб був би для неї не зовсім відповідний. Чи відомо вам, що імператор Йосиф, запалившись бажанням побачити дю Баррі в особі Люсьєни, запропонував їй пройтися об руку; сердешна дівчина, сторопіла з такої честі, не насмілилася прийняти його руку, але імператор сказав: "Красуня — завжди королева". Зверніть увагу, то був австрійський німець,— додав шевальє.— І повірте мені, Німеччина, яку вважають у нас за країну репаних мугирів, насправді ж — це країна лицарської шляхетності й прекрасних манер, особливо та частина, що наближена до Польщі й Угорщини, де можна зустріти...
Тут шевальє осікся, боячись, як би не вибовкати чогось про свої власні втіхи. Він кінчив тим, що взяв тютюнницю і звірив кінець анекдота княгині, яка всміхалась йому впродовж тридцяти шести років.
— Як на Людовіка П'ятнадцятого, все це занадто делікатно,— сказав дю Ронсере.
— Але, наскільки я зрозуміла, йдеться про імператора Йосифа,— втрутилася мадмуазель Кормон з виглядом людини тямковитої.
— Річ у тім, пані,— відповів шевальє, помітивши, як голова суду, нотар та член опікунської ради обмінялися лукавими поглядами,— що мадам дю Бappi61 була Сюзанною для Людовіка П'ятнадцятого, а це обставина, яку добре знають такі шелихвости, як ми, але не повинні знати молоденькі діви. Ваше невідання щодо подібних речей свідчить, що ви діамант найчистішої води: оповідки про пороки історичних осіб не діткнулися ваших вух.
Абат де Спонд ласкаво глянув на шевальє де Валуа і на знак схвалення нахилив голову.
— Хіба мадмуазель не ознайомлена з історією? — спитав чиновник опікунської ради.
— Якщо ви приплутуєте Сюзанну до Людовіка П'ятнадцятого, то де вже мені знати вашу історію! — відказала янгольська мадмуазель Кормон, вельми задоволена, що тарелі з качками спустошено й гості так жваво гомонять, а на останні слова господині засміялися з повними ротами.
— Бідолашне створіння! — мовив абат де Спонд.— Коли сталося лихо, то любов до ближнього,— а ця божественна любов така сама сліпа, як і любов поганська,— повинна закривати очі на провину. Ви, небого, очолюєте Допомогове товариство матерям, треба підтримати цю дівчину, їй важко знайти собі чоловіка.
— Сердешне дівча! — сказала панна Кормон.
— Як ви гадаєте, чи дю Бук'є візьме її собі за жінку? — спитав голова суду.
— Коли б він був людиною порядною, то мусив би так і зробити,— відповіла пані Грансон,— але мій пес, їй-Богу, набагато чеснотливіший.
— А проте ваш Азор, сподіваюся, вправніший за постачальника,— з багатозначним виглядом сказав чиновник опікунської ради, вважаючи, що його репліка вельми дотепна.
За десертом і далі точилася розмова про дю Бук'є, сипали нескінченними жартами, яким вино надавало певної грайливості. Кожен гість, підстренчений опікунським чиновником, відповідав на каламбур каламбуром. Навперебій казали, що старий гріховода став ба-теньком, наробив шкоди і принишк, десь йому серце тенькає. Якщо цей та-тунець не скуштує батуги, то й далі ковтатиме дівчаток, як справжній кашалот. От і маєте, прихований та-тулька! — Яка там у біса тулька, погляньте на його черево: цілісінька та-туша! Такого батька давно пора від-батужити; ба й справді, ходить собі в парубках і знай кує діток.— Еге ж, він мусить бать-кувати, годувати їх!
— Не всякий батько стає годувальником своїх діток.— сказав абат де Спонд серйозним тоном, і всі перестали реготати.
— Звісно, на шляхетного батька дю Бук'є аж ніяк не показує,— підкинув шевальє де Валуа.
Церква і дворянство опустилися до каламбурної арени, зберігаючи цілковиту власну гідність.
— Тихо! — шепнув опікунський чиновник,— Я чую, дю Бук'є котиться сюди в своїх як завжди скрипучих чоботях з закотами.
Майже завжди трапляється так, що людина не відає про свою неславу; все місто перетирає її на зубах, зводить на неї наклепи, ганьбить її ім'я, та коли в неї немає друзів, вона так нічого і не взнає. І ні в чому не винний Бук'є, Бук'є, якому так хотілося бути винуватцем несподіваної події, який потерпав, щоб Сюзанна його не обдурила, дю Бук'є, який гордився своїм батьківством, так нічого й не відав; ніхто йому не сказав про Сюзаннине викриття, до того ж кожен вважав за незручне розпитувати його про таку дражливу справу, адже людина, якої це стосується, інколи змушена мовчати, приховуючи свою таємницю. Проте присутні вбачали щось задирливе, ба навіть обурливе в появі дю Бук'є, що ввійшов саме тоді, коли все товариство перейшло з їдальні пити каву до салону, де вже зібралося кілька вечірніх гостей. Мадмуазель Кормон, зніяковівши, не наважувалася глянути на страшного спокусника; вона підхопила Атаназа й взялася навчати його доброзвичайності, витлумачуючи йому найхимерніші місця роялістської політики та релігійної моралі. Не маючи, як шевальє де Валуа, рятівної тютюнниці, оздобленої портретом княгині, бідолашний поет очманіло слухав нікчемні теревені тієї, котру обожував, і споглядав її непомірно пишний бюст, що дихав цілковитим супокоєм, притаманним усьому масивному. Жадоба п'янила хлопця і перетворювала цвірінькання старої дівки на солодке лебедіння, а її втерті міркування — на глибоку мудрість.
Любов — великий фальшивомонетник, який завжди перетворював і мідяки на золото; а то інколи й золото на мідяки.
— Отже, Атаназе, обіцяєте мені?
Ці останні слова вразили слух щасливого юнака, як розбуджує нас несподіваний шум.
— Що саме, мадмуазель? — отямився він.
Мадмуазель Кормон рвучко встала, дивлячись на дю Бук'є, який скидався в цю мить на тілистого бога торгівлі, що його Республіка вибила на своїх срібних монетах; господиня підійшла до пані Грансон і шепнула їй на вухо:
— Бідолашний мій друже, таж ваш син — заплішений дурень. Ліцей геть занапастив його,— докинула вона, згадавши, що шевальє де Валуа розводився про погане виховання ліцеїстів.
Який громовий удар! Бідолашний Атаназ, сам того не знаючи, мав нагоду кинути запаленого віхтя на купу сухого смизу, складеного в серці старої дівки; якби він був прислухався до її слів, то легко змусив би її зрозуміти його пристрасть,— адже панна Кормон була така схвильована, що вистачило б одного слова, але його безглузда жадоба, притаманна молодечій щирій любові, загубила його; так, буває, через невідання вбиває себе дитина в розквіті життя.
— Ну й що ти там наговорив панні Кормон? — спитала пані Грансон сина.
— Нічого.
"Хм! Нічого! Це я з'ясую!" — сказала вона подумки, відкладаючи на завтра всі важливі справи, бо, впевнена, що дю Бук'є впав в очах старої панни, не дуже зважала на це "нічого".
Незабаром гравці, повсідалися за чотирма столами. Четверо гостей захопилися пікетом, найдорожчою грою, в якій втрачали багато грошей. Пан Шуанель, королівський прокурор і дві дами перейшли до червоного лакового кабінету зіграти партію в триктрак.