Нарешті вона розходилась і сипала дивними фразами, як-от: ніхто не може бути водночас у двох місцях, хіба що пташка,— і цим не без успіху збудила якось диспут про всюдисущність апостолів, у чому сама так нічого й не второпала. Таким, сказати б, відкриттям, стара дівка заробила в своїм колі прізвисько доброї мадмуазель Кормон. В устах дотепників її товариства це означало: "вона дурна, як пень, і трохи змотеличена". Зрештою, багато людей її рівня, не добравши справжнього значення епітета, витлумачували його по-своєму і навіть потакували: "О, звісно, мадмуазель Кормон і справді прекрасна людина!" Інколи, прагнучи зробити гостям приємність і таким чином виконати свій світський обов'язок, вона ставила такі химерні запитання, що присутні заходилися реготом. Скажімо, вона запитувала, куди отой уряд пускає податки, що стягує з давніх-давен; чому Біблію не було видруковано за часів Ісуса Христа, якщо її склав іще Мойсей? Вона не переважила б силою свого розуму отого country gentleman'a*, котрий, наслухавшись у Палаті громад нескінченних розмов про нащадків, підвівся, щоб проголосити спіч, яким зажив собі чималої слави: "Панове, я тільки й чую тут розмови про нащадків, та мені вельми кортить дізнатися, що вони зробили для Англії?" В таких випадках хоробрий шевальє де Валуа, помітивши посмішку, якою обмінювалися немилосердні напівзнайки, спрямовував на виручку старої дівки всі сили своєї дипломатичної спритності. Старий дипломат, що полюбляв обдаровувати жінок, уділяв частку свого розуму панні Кормон, підтримуючи її парадоксальним крутійством; він так хитромудро прикривав її відступ, що інколи могло видатись, ніби стара дівка не бовкнула нічого безглуздого. Якось вона цілком серйозно призналася йому, що не знає, яка різниця між бугаєм і волом. Чарівливий шевальє, вгамувавши вибух реготу, пояснив, що воли можуть годитися хіба лише у дядечки для теличок. А було й таке: чуючи міркування про конярство і труднощі в цій галузі, розмови особливо поширені в краю, де є великий кінний завод Пена,— вона спитала, чому кобил не водять на злучку двічі на рік! Шевальє перевів сміх на себе:
* Поміщика (англ.).
— Це було б цілком можливе,— сказав він. Присутні напружили слух.— У всьому винні,— вів далі шевальє,— природознавці, які досі не зуміли змусити конематок ходити жеребними менше одинадцяти місяців.
Бідолашна дівчина не більше тямила, що таке злучка, ніж могла відрізнити вола від бика. Шевальє де Валуа слугував невдячній, бо панна Кормон не зрозуміла жодної з його лицарських послуг. Помітивши, що розмова пожвавлюється, вона починала вважати себе не такою дурною, як їй здавалося. Кінець кінцем Роза перестала помічати своє невігластво й почувалася зовсім гаразд, уподібнившись героєві "Неуважного", герцогу де Бранкасові55, який так затишно вмостився в рівчаку, куди необачно впав, що, коли прийшли витягувати його, спитав, чого від нього хочуть. Віднедавна стара панна позбулася своєї несміливості й навіть пройнялася самовпевненістю, яка надавала її відкриттям того врочистого відтінку, що його англійці вносять у свої безглузді патріотичні витівки і який скидається на хизування дурістю.
Статечно підходячи до дядечка, вона заздалегідь смакувала заготовлене питання, щоб вивести його із мовчанки, яка завжди непокоїла сердегу,— вона думала, що старий нудьгує.
— Дядечку,— почала вона, повисаючи на його руці й радісно тулячись до нього (ще одна уявлювана втіха,— вона думала: " Був би у мене чоловік — я ходила б із ним отак!"),— якщо на землі все відбувається з Господньої волі, значить усе має свій сенс?
— Звісно,— поважно мовив абат де Спонд, який, щиро люблячи небогу, завжди з янгольським терпінням одривався від своїх дум.
— А якщо, припустімо, я зостануся в дівках, то це, виходить, Господня воля?
— Так, дитино моя,— відповів панотець.
— Але оскільки нічого не перешкоджає мені хоча б узавтра вийти заміж, то це означає, що я могла б власною волею зламати Господню волю?
— Це було б слушно, якби ми знали достеменно Господню волю,— відповів колишній настоятель Сорбонни.— Зауваж, доню моя, ти ж кажеш, якщо.
Бідолашна дівчина, сподіваючись за допомогою згадки про Господню всемогутність утягти дядька в матримоніальну суперечку, була геть спантеличена; але люди з кволим розумом діють за страшною логікою дітей, які переходять од відповіді на своє питання до нових запитань і часто заганяють дорослих на слизьке.
— Дядечку, але ж Господь створив жінок не на те, щоб вони залишалися в дівках; вони мали б усі бути або дівчатами, або всі жінками, а так ролі розподіляються несправедливо.
— Дочко моя,— сказав на те абат,— ти заперечуєш учення церкви, яка приписує безмужність як найпевнішу дорогу до царства Божого.
— Але, якби церква мала рацію, і всі стали добрими католиками, то людський рід припинився б, дядечку?
— У тебе, Розо, надто багато розуму, його не треба стільки, щоб бути щасливою.
Ці слова викликали задоволену усмішку на устах сердешної дівчини і зміцнили добру думку, що почала в неї складатися про власну особу. Он як світ — друзі й недруги — підпирає наші вади! На цьому їхня розмова обірвалася, бо стали один за одним надходити гості. В такі врочисті дні тутешні звичаї, дозволяли деяке панібратство між челядниками та гостями. Марієтта, помітивши голову суду, неперевершеного ласуна, заговорила з ним:
— Ах, паночку де Ронсере, я саме для вас приготувала цвітну капусту в сухарях, бо панна, знаючи, як ви любите цю страву, сказала мені: "Марієтто, дивись же, не забудь про цвітну капусту, адже до нас сьогодні зволить приїхати пан голова!"
— О, ця добра мадмуазель Кормон! — сказав міський судовик.— Марієтто, сподіваюся, капусточку тушковано не в бульйоні, а в соку? Так воно смачніше!
Голова суду нітрохи не гребував зайти до кулінарної палати, де Марієтта виносила свої остаточні рішення, які він оцінював поглядом дегустатора-ласуна і підтримував порадами знавця.
— Добрий день, мадам,— звернулася Жозетта до пані Грансон, яка щоразу намагалася придобритися до покоївки,— мадмуазель подбала про вас: буде для вас рибна страва.
Щодо шевальє де Валуа, то він казав Марієтті невимушеним тоном великого вельможі, котрий тримається безцеремонно:
— Ну, що, вправна куховарко, гідна хреста Почесного легіону, чи не зоставити місце для якогось особливого ласенького шматочка?
— Авжеж, авжеж, пане де Валуа, буде заєць, привезений із Пребоде, нічогенький нівроку, хунтів на чотирнадцять!
Дю Бук'є запрошення не дістав. Мадмуазель Кормон, вірна відомій уже своїй системі, ставилася досить стримано до цього п'ятдесятилітнього парубка, до якого в неї було якесь невиразне почуття, сховане в глибині серця; хоч вона відхилила його, проте інколи й каялась у тому; бувало, її охоплювало і передчуття, що вона врешті побереться з ним, а водночас і жах, який заважав їй прагнути цього шлюбу. Під впливом таких думок її душа була постійно зайнята паном дю Бук'є. Республіканець з гераклівською статурою подобався їй, хоч вона собі в тому й не признавалася. Хай пані Грансон та шевальє де Валуа і не могли збагнути суперечностей панни Кормон, проте, перехопивши кілька разів її простодушні красномовні погляди, що їх вона крадькома кидала на пана дю Бук'є, вони обоє намагалися розбити надії колишнього постачальника — ті надії один раз уже обманули його, але він не зрікався їх. Двоє запрошених, заклопотаних справами,— це й було підставою, щоб простити їх,— примусили чекати на себе; один із них — пан дю Кудре, чиновник опікунської ради; другий — пан Шуанель, колишній управитель де Гордів, нотар вищої аристократії, яка приймала його й виявляла йому заслужену пошану: це, до речі, була людина досить багата. Коли вони обидва прийшли, Жаклен, побачивши, що прибульці простують до вітальні, сказав їм:
— Вони всі в саду.
Безперечно, шлунки гостей відчували нетерплячку, бо поява чиновника опікунської ради — одного з найприємніших людей міста, на карб котрому ставили тільки те, що він одружився задля грошей із нестерпною бабою та раз у раз повторював безглузді каламбури і сам же при тому сміявся,— збудила пожвавлений гомін, яким зустрічають останніх запізнілих гостей. Очікуючи на офіційні запросини до столу, компанія прогулювалася доріжкою вздовж Брильянти, роздивляючись водорості, мозаїку річного дна й мальовничі подробиці будиночків, що приліпилися по той бік річки, вікна з благенькими підвіконнями, підпори якихось перехняблених повіток, готових повалитися в річку, палісадники, де сушиться рам'я,— одне слово, вбогу околицю глухого містечка, якому сусідство річки, віття плакучої верби, такий-сякий трояндовий кущик надають хтозна-якої дивної приваби, гідної пензля пейзажиста. Шевальє вивчав обличчя всіх присутніх, знаючи, що його запальне ядро долетить до вищих міських кіл; але про гучну новину щодо дю Бук'є і Сюзанни ніхто вголос не прохопився. Провінціали якнайкраще володіють мистецтвом пропускати через сито плітки; ще не настала мить зав'язати у вітальні розмову про цю химерну пригоду, треба було всім змовитись. Отож гості перешіптувалися на вухо: "Ви знаєте? — Авжеж.— Про Бук'є? — Ну й про красуню Сю-занну! — А мадмуазель Кормон нічого не знає? — Ні.— Ах!" Це пліткарське piano* дедалі ставало rinforzando** і мало вибухнути на всю силу за обідом, коли подадуть другу страву. Раптом пан де Валуа помітив пані Грансон у зеленому капелюшику, оздобленому букетиками рясту: вдовине обличчя пересмикувалось. Чи не поривало її розпочати концерт? Хоча в одноманітному житті міста така новина стала для його жителів чимось на зразок золотої жили, та спостережливому й підозріливому шевальє видалося, що він помітив у цієї старої ознаки якогось особливого захопленого почуття,— радості, яка походить із перемоги її особистих інтересів!.. Він тут же оглянувся, щоб роздивитися Атаназа, і зауважив: хлопець мовчав, зберігаючи значущий, зосереджений вираз. Тоді погляд, що його кинув молодик на бюст панни Кормон, вельми подібний до двох полкових литаврів, осяяв душу шевальє рятівним світлом. Цей спалах дозволив йому оглянути все минуле.
* Тихо (муз. іт.).
** Гучніше (іт.).
"Хай йому біс! — подумав він.— Якого облизня міг я схопити!"
Пан де Валуа підійшов до мадмуазель Кормон, щоб, подавши руку, мати змогу провести її до обіднього столу.