Звична шанувати дядечка, панна Кормон не сміла признатися йому, як вона жадає перемін у своєму родинному становищі. Зрештою, старенькому, що звик до заведених у домі звичаїв, мабуть, не дуже сподобалося б, щоб тут хазяйнував якийсь господар. Заклопотаний думкою про вбогих та знедолених, котрим він допомагав, занурений в глибину молитов, абат де Спонд часто виявляв неуважність, що її люди його кола вважали за старечу замкненість. Високого зросту, кощавий, статечний і величний в поводженні, з обличчям, що завжди виражало смиренність та глибокий душевний супокій, цей чоловік своєю присутністю надавав усьому домові священної значущості. Він дуже любив вольтер'янця шевальє де Валуа. Ці два величні уламки дворянства та духівництва, хоч і відрізнялися характером, відчували один в одному щось спільне. Зрештою, ставлення шевальє до абата де Спонда було настільки ж солодкавим, наскільки воно було батьківським до гризеток.
Дехто може подумати, що мадмуазель Кормон, шукаючи засобів до здійснення своєї мети, вдавалась до законних, дозволених жінці хитрощів, наряджалась у вишукані убори, добирала корсажів з низькими вирізами, дозволяла собі осудливе хизування своїми чудовими обладунками. Аж ніяк! Вона трималась у своїй шемізетці героїчно і нерухомо, як солдат на посту. Її капелюшки, сукні та інше вбрання виготовляли дві алансонські модистки, сестри-горбулі, не позбавлені доброго смаку. Всупереч наполяганню обох майстринь, мадмуазель Кормон відхиляла химерні вигадки елегантності; вона любила досконалість і розкіш у всьому — і в постаті, і в туалеті. Проте, її обличчю, либонь, таки найбільше пасував важкуватий крій її суконь. Нехай собі кепкують із бідолашної дівчини! Але ви, шляхетні душі, ті, хто нехтує форму, у якій містяться почуття, хто милується на них повсюди, хоч би чим вони були оповиті,— ви вважатимете її прекрасною! Тут деякі верхоглядні жінки намагатимуться заперечувати вірогідність цієї оповіді, вони запевнятимуть, що у всій Франції не знайдеться такої недоколиханої, яка б не змогла спритно підхопити собі чоловіка, що панна Кормон — один із тих нісенітних винятків, що їх здоровий глузд не дозволяє виставляти як тип; що найцнотливіша, без жодного життєвого досвіду дівчина, надумавши зловити ковблика, завжди знайде приманку для своєї вудочки. Та ця критика відпадає, коли подумаєш, що велика римсько-католицька та апостольська віра ще міцно тримається в Бретані й колишньому алансонському герцогстві. Віра й побожність не допускають ніяких хитрощів. Панна Кормон прямувала шляхом спасіння душі, і терня свого занадто затягненого дівоцтва вона воліла над зло ошуканства й гріховність криводушності. В дівчини, захищеної набожністю, доброчесність не могла піти на поступки; тому любов і розважливість повинні були б самі чинити рішучий опір. Потім наберемося відваги, щоб зробити признання, жорстоке в ті часи, коли для одних релігія — лише засіб, для інших — сама поезія. Набожність вадить душевній прозірливості. З ласки Провидіння вона позбавляє душі, що пориваються до вічності, їхньої здатності помічати силу-силенну земних дрібниць. Коротше, святенники багато в чому обмежені. Зрештою, ця обмеженість свідчить про ревність, із якою вони здіймають свій дух до небесних високостей; хоча за словами вольтер'янця шевальє де Валуа, надзвичайно важко вирішити, чи придуркуватим жінкам притаманне святенництво, чи святенницям властива дурість. Повірте, найчистіша католицька доброчесність з її готовністю випити до дна гірку чашу, з її святобожною покорою Господньому велінню, з її вірою в печать божественного перста на всіх живих створіннях — і є те приховане сяйво, що, проникнувши в останні ланки нашої історії, підкріпить її істинний сенс і, безперечно, підійме в очах кожного, хто ще не втратив благочестя. Воднораз, якщо в світі існує безглуздя, чому не подумати про страждання безглуздих людей, як думають про страждання людей геніальних? Перші — суспільний елемент, безмірно більше поширений, ніж другі. Тож панна Кормон грішила в очах світу через божественне невідання неблазної діви. Вона була нітрохи не спостережлива, про що виразно свідчить її поводження з женихами. У наші дні молоденька шістнадцятилітня дівчинка, яка ще не розгортала жодного роману, могла б прочитати сотні сторінок любові в Атаназових очах, тимчасом як панна Кормон нічогісінько в них не помітила, вона не взнала в тремтливій мові силу почуття, якому бракувало сміливості себе висловити. Сором'язлива сама, вона не вгадувала сором'язливості в інших. Схильна до вигадування всіляких тонкощів високого чуття, що було згубним для неї напочатку, вона не розпізнала їх в Атаназа. Це психологічне явище не здається надзвичайним для людей, котрі знають, що достойні серця не залежать від достойностей розуму, як геніальність не залежить від душевної шляхетності. Люди досконалі — рідкість; ще Сократ, одна з чудових перлин людства, погоджувався з френологом свого часу, що він, Сократ, народився, щоб стати великим шахраєм. Великий полководець спроможний і врятувати свій край під Цюріхом, і порозумітися з постачальниками. Банкір сумнівної порядності може виявитися державним діячем. Великий музикант, здатний творити дивні мелодії, може вдаватися до фальшування паперів. Жінка з чутливим серцем може бути дурна як гуска. Нарешті, набожна дівчина може мати шляхетну душу і не почути поруч іншої прекрасної душі. Химери можуть походити як і з фізичного, так і з духовного убозтва. Панна Кормон, це добродушне створіння, яке побивалося, що, крім неї та дядечка, нікому поласувати її варенням, обернулася трохи не на посміховисько. Навіть дехто з тих, у кого стара дівка збуджувала симпатію своїм частуванням, а в інших навіть своїми вадами, глузував зі сватань до неї, які закінчувалися нічим. Бувало, в розмовах торкалися питання про те, що станеться з таким поважним багатством і господарством мадмуазель Кормон і спадщиною її дядечка. Вже давненько підозрівали, що вона, незважаючи на видимість, була по суті дівчина оригінальна. В провінції не дозволялося бути оригінальним: це означало мати нікому не відомі ідеї, а тут хотіли однаковості розуму й однаковості характерів. Шлюб панни Кормон став від 1804 року настільки сумнівним, що вислів: вийти заміж, як панна Кормон, став серед алансонців примовкою і був рівнозначний найглузливішому запереченню. Мабуть, насмішка відповідає одній із найдоконечніших потреб француза, якщо в Алансоні могли кепкувати з такої чудової особи. Вона не лише вітала в себе все місто, а й була добродійна, набожна і нездатна на лихе слово; крім того, вона так злилася з духом і звичаями алансонців, що вони любили її як найчистіший символ свого життя,— адже вона захиріла в буденному животінні провінційної глухомані, вона ніколи не залишала її, поділяла її забобони, брала до серця її інтереси, обожувала її. Незважаючи на вісімнадцять тисяч ліврів прибутків із земельної власності — неабиякі статки в провінції,— вона в усьому трималася так само, як і в домах не таких багатих. Вибираючись у свій маєток Пребоде, вона їхала в старенькій бідці, плетений васажок якої висів на двох широких пасах із сириці, а зверху був нап'ятий подвійний ремінний дашок, поруділий від старості. В бідку запрягали велику загнану кобилу. За цим знаменитим в усьому місті дрендулетом Жаклен упадав, ніби за найпишнішим паризьким повозом. Панна Кормон вельми дорожила ним, вона їздила в цій бідці вже дванадцять років і завжди виставляла те перед приятелями, з переможним виглядом втішаючись, що ця скупість обходиться щасливо. Більшість городян були вдячні панні Кормон за те, що вона не пригнічувала їх своїми розкошами, не хизувалася ними; якби вона виписала з Парижа коляску, можна гадати, вони більше б теревенили про те, ніж про невдалі сватання. Ну та й стара бідка відвозила її в Пребоде з такими ж вигодами, як міг би це саме виконати найшикарніший екіпаж. А провінція, що завжди бачить кінцеву мету, не надто дбає про красу засобів, головне, щоб вони слугували надійно.
Для повного змалювання родинних звичаїв цього дому необхідно довкола панни Кормон та абата де Спонда згуртувати Жаклена, Жозетту й куховарку Марієтту, які піклувалися про добробут дядька й небоги. Жаклен, сорокарічний чолов'яга, товстий, оземкуватий, червонощокий, з темною чуприною, обличчям схожий на бретонського матроса, служив тут уже двадцять два роки. Він слугував при столі, доглядав коней, працював у саду, глянсував абатові черевики, був на побігеньках, рубав дрова, правив бідкою, привозив із Пребоде овес, сіно й солому, а вечорами, сонний, немов бабак, стовбичив у передпокої. Ходили чутки, ніби він кохає Жозетту, дівчину тридцяти шести років, що її панна Кормон негайно позбулася б, коли б та вийшла заміж. Тому сердешні закохані відкладали свій зарібок і нишком любили одне одного, очікуючи й жадаючи одруження панни, як євреї — приходу Месії. Жозетта, родом з якогось села між Алансоном та Мортанню, була маленька й огрядна; її лице, що скидалося на забруднений абрикос, вражало своїм розумним виразом; подейкували, нібито вона собкає своєю господинею. Жозетта й Жаклен не сумнівалися в щасливому кінці, їхній задоволений вигляд наводив на думку, що цих двійко закоханих не відкладали щастя на далеке майбутнє. Куховарка Марієтта, яка й собі прожила тут п'ятнадцять років, смачно готувала всі страви, шановані в цьому краї.
Негоже було б не віддати належного старій ширококлубій нормандській кобилі гнідої масті, що возила панну Кормон у її маєток Пребоде, бо всі п'ятеро пожильців дому відчували до цієї тварини якусь зворушливу прихильність. Називали її Пенелопою, і слугувала вона вже вісімнадцять років. Коняку дбайливо доглядали, вчасно давали обрік і напували. Жаклен і панна сподівалися, що вона ще прослужить їм років десять або й більше. Кобила була предметом постійних розмов і турбот; бідолашна мадмуазель Кормон, не маючи змоги вилити свої материнські почуття на дітей, здавалося, перенесла їх не витраченими на цю щасливу тварину. Через Пенелопу панна не заводила канарок, котів, собак — усього, що заступає сім'ю для істот, приречених в людському товаристві на самітність.
Четверо вірних слуг — адже своєю кмітливістю Пенелопа піднялася до рівня цих челядників, тимчасом як вони опустилися до терпеливості безсловесних тварин,— день при дні виконували ту саму роботу, неухильно й ретельно, ніби автомати.