Вона сиділа на стільці рівно, ледь нахиливши голову до світла, щоб краще бачити, сама не підозрюючи, що виставила напоказ усю красу свого корсажу. Мінна вже перевдяглася в білий бавовняний пеньюар. її пишне волосся прикривав простий перкалевий чепчик, єдиною прикрасою якого був рюш з тієї самої тканини. Хоч Мінна й поринала в якісь свої таємничі міркування, вона безпомилково рахувала нитки на рушнику або петлі на панчосі. Тож дівчина скидалася на найдовершеніший, найправдивіший образ жінки, зайнятої земною працею, погляд її міг би проникнути крізь вікову пітьму, а думка, знедолена й милосердна водночас, тримала її на рівні людини. Вільфрід сидів у кріслі між двома столами й з неабиякою цікавістю роздивлявся цю гармонійну картину, яку анітрохи не псували клуби диму. Єдине вікно, яке освітлювало вітальню влітку, тепер було старанно зачинене. За завіску на ньому правив старий килим, що, прикріплений угорі до палиці, звисав великими складками. В цій кімнаті не було нічого барвистого, нічого яскравого, тільки сувора простота, велика добродушність, природна невимушеність і всі ознаки спокійного, безтурботного домашнього затишку. Чимало осель мають такий вигляд, ніби вони постали з чиєїсь мрії, ніби вони є чиєюсь великою втіхою, що, здається, приховує за холодною посмішкою всі їхні руїни; а ця вітальня була довершеною дійсністю, вона навіювала думки про повноцінне, багате патріархальне життя. Тишу в кімнаті порушували тільки тупіт служниці, яка готувала вечерю, та потріскування сушеної риби, що її вона за місцевим звичаєм смажила на солоному маслі.
— Чи не бажаєте закурити люльку? — спитав пастор, уловивши мить, коли, на його думку, Вільфрід міг його почути.
— Дякую, шановний пане Бекер, — відповів він.
— Здається, сьогодні у вас хворобливіший вигляд, ніж звичайно, — сказала йому Мінна, вражена слабкістю, яку виказав голос чужинця.
— Я завжди такий, коли виходжу із замку.
Мінна здригнулася.
— У ньому живе дивна особа, пане пасторе, — провадив він перегодя. — Я вже півроку живу в цьому селі, але й досі не наважився розпитати у вас про неї і сьогодні повинен примусити себе поговорити з вами про цю особу, я вже почав шкодувати, що зима урвала мою подорож і змусила мене поселитися тут, але ось два останні місяці кожен день ланцюги, що приковують мене до Ярвіса, стають іще міцнішими, і я боюсь, що тут скінчу свої дні. Ви знаєте, як я зустрів Серафіту, яке враження на мене справили її погляд і голос і, нарешті, як я проник до її дому, де вона нікого не приймає. Першого ж дня я прийшов сюди, сподіваючись, що ви розкажете мені все про це загадкове створіння. Тоді й почалися для мене ці нескінченні чари…
— Чари! — скрикнув пастор, висипаючи попіл з люльки на велику тарілку, наповнену піском, що правила йому за плювальницю. — А хіба існують на світі чари?
— Звісно ж, ось ви й зараз цілком свідомо читаєте книжку про "чари" Йогана Віра, тож зможете зрозуміти мене, коли я розповім вам про свої почуття, — вів далі Вільфрід. — Якщо уважно вивчити природу високих діянь людини і її незначних вчинків, то неодмінно доведеться визнати, що не існує ніяких чарів, коли розуміти це слово в справжньому його значенні. Людина не створює сили, вона використовує лише одну з них, що об’єднує всі інші сили в собі, — це рух, незбагненне дихання Всевишнього Творця світів. Види істот надто різняться між собою, і людина не може зблизити їх; єдине диво, на яке вона здатна, виявило себе в сполученні нею двох протилежних елементів. До того ж порох — рідний брат блискавки! Коли ж нам забагнеться самим щось творити, то враз ми з’ясовуємо собі, що всяке творення вимагає часу, а час нам непідвладний. Отже, податлива природа поза нами підкоряється законам, порядок здійснення яких неспроможна змінити жодна людська рука. Але, зваживши на таку сутність матерії, було б нерозумно не визнати існування в нас сили, дія якої така незмірна, що попередні покоління людей іще як слід її не визначили. Я не кажу вам про зовсім абстрактну властивість примушувати природу замкнутись у Слові Божому — величезний акт, над яким вульгарна людина замислюється не більше, ніж вона думає про рух; але цей акт допоміг індійським теософам пояснити творення словами, яким вони надали зворотної сили. Найменша крихточка їхньої їжі, рисова зернина, звідки пробивається кільчик і де цей кільчик неодмінно проростає, запропонувала їм такий чистий образ творчих і абстрактних понять, що було дуже легко застосувати цю систему до створення світу. Більшість людей мусила задовольнятися рисовою зерниною, посіяною в першому вірші всіх Книг буття. Святий Йоан, сказавши, що слово було в Богові, тільки посилив труднощі. Але гранулювання, проростання й розквіт наших ідей мало значать, якщо ми порівняємо здатність багатьох людей з цілком індивідуальною властивістю, надавати, сам не знаю, за допомогою якого зосередження, цій здатності більш-менш активних сил, підносити її до третього, дев’ятого, двадцять сьомого ступеня могутності, наділяти таким чином нею широкі кола людей і одержувати магічні наслідки, збираючи докупи всю спроможність природи. Отже, я називаю чарами ті величезні дії, що відбуваються між двома перетинками нашого мозку. Трапляються в недослідженій природі Духовного Світу окремі істоти, озброєні небаченими властивостями, які можна порівняти із жахливою силою, що її мають гази в фізичному світі, і які сполучаються з іншими істотами, проникають у них, сіють там свої чари, проти яких безсилі щось удіяти ці сердешні ілоти: вони їх заворожують, запановують над ними, нав’язують їм жахливе рабство, пригнічують їх своєю пишнотою та примарою вищої природи, діючи то як електричний скат, який наелектризовує рибалку й викликає в нього заціпеніння, то як дрібка фосфору, що збуджує життя або посилює в ньому вогонь, то як опій, що присипляє тіло, вивільняє дух з його пут, підносить його над світом, показує йому цей світ крізь призму й знаходить там для нього поживу, яка йому найбільше до вподоби, то, нарешті, як каталепсія, яка позбавляє його всіх властивостей, зберігаючи тільки зір. Дива, чари, чаклунства, зачаровування, зрештою, дії, неправильно названі надприродними, можливі й можуть пояснюватися лише деспотизмом, з яким дух примушує нас піддаватися впливу таємничої оптики, яка збільшує, зменшує або посилює процес творення, приводить його в рух мимо нашої волі, спотворює його або поліпшує нас самих, підносить до неба чи опускає до пекла — ось два поняття, які передають найвищу радість і найбільший біль. Ці явища криються в нас, а не поза нами. Істота, яку ми називаємо Серафітою, нагадує мені одного з тих рідкісних жахливих демонів, здатних міцно обіймати чоловіків, наступати на природу й поділяти таємну владу Бога. Ці чари полонили мене тоді, коли я вимушений був мовчати. Щоразу, коли я збирався розпитати у вас про неї, мені здавалося, що я зараз розкрию для себе таку таємницю, яку муситиму за всяку ціну вічно оберігати; щоразу, коли я збирався поставити вам запитання про неї, мені обпікала губи якась невидима печать і я мимоволі ставав міністром цієї загадкової оборони. Я завітав до вас уп’яте, розбитий, виснажений, пройшовши через світ галюцинацій, що його несе в собі ця, на вашу думку, тендітна ніжна дівчина; зі мною вона поводиться надто жорстоко. Так, вона для мене ніби відьма, що тримає в правиці невидимий пристрій, яким потрясає Землю, а в лівій руці — блискавку, якою за своєю примхою все трощить. Зрештою, я більше не можу дивитися на її чоло, воно в неї випромінює нестерпне сяйво. Ось уже кілька днів я незграбно ступаю понад безоднею божевілля й мовчу. А тепер уловив слушну хвилину, сповнившись сміливості чинити опір цьому чудовиську, яке тягне мене за собою, не питаючи, чи я хочу летіти за ним. Що вона за одна? Чи ви бачили її маленькою? Чи вона колись народжувалася? Чи мала батьків? Може, вона народилася від криги й сонця? Вона заморожує й обпікає, з’являється й зникає, мов невблаганна правда, вона вабить до себе й відштовхує; то вдихає в мене життя, то омертвляє; я люблю її і ненавиджу. Я більше так не можу жити, хочу бути цілком або на небі, або в пеклі.
Тримаючи в одній руці знову натоптану тютюном люльку, а в другій — накривку до неї, пан Бекер слухав Вільфріда із загадковим виразом на обличчі, час від часу зиркаючи на дочку, яка, здавалося, розуміла цю розповідь, так само, як і ту особу, що заворожувала і її. Вільфрід скидався на Гамлета, що пручається перед тінню свого батька й розмовляє з нею, бачачи, як вона з’являється серед живих тільки перед ним самим.
— Ваша розповідь схожа на розповідь дуже закоханої людини, — наївно відповів пастор.
— Закоханої людини! — вигукнув Вільфрід. — Еге ж, саме до такого висновку можуть привести вульгарні думки. Але ж, шановний пане Бекер, ніякими словами не можна пояснити те шаленство, з яким я мчу до цього дикого створіння.
— Тож ви її кохаєте? — спитала Мінна докірливим тоном.
— Панно, мене поймає такий дивний трепет, коли я її бачу, й такий глибокий смуток, коли я більше її не бачу, що такі почуття в будь-якої людини могли б свідчити про кохання, вони зближують чоловіка й жінку, однак між нею й мною утворюється безодня, холод якої зовсім мене заморожує, коли я сиджу біля неї, а коли опиняюсь далеко від цього створіння, забуваю про нього. Я завжди залишаю Серафіту з великою прикрістю й завжди повертаюсь додому з тим запалом, з яким учені намагаються розгадати таємницю, а природа їм цього не дозволяє, з тим запалом, з яким художник прагне зобразити життя на полотні, але ^незважаючи на всі можливості мистецтва, його спроби виявляються мар— ними.
— Пане Вільфріде, все це мені видається таким правдивим, — озвалася дівчина.
— Звідки ти можеш це знати. Мінно? — запитав старий.
— О тату, якби сьогодні вранці ви піднялися з нами на вершину Фальбергу й побачили, як вона молилася, то не ставили б цього запитання! Ви сказали б те саме, що сказав пан Вільфрід, коли вперше побачив її в нашому храмі: "Це геній молитви".
По цих словах запала коротка мовчанка.
— О, звісно, — провадив Вільфрід, — вона не має нічого спільного зі створіннями, які ворушаться в розщелинах цієї землі.
— На Фальберг? — скрикнув старий пастор. — Як же ви вибралися туди?
— Сама не знаю, — відповіла Мінна. — Мій похід туди зараз для мене немов сон, від якого лишилися тільки спогади! Мабуть, я зовсім не повірила Ь у це, якби не мала матеріального свідчення.
Вона дістала з-за свого корсажа квітку й показала їм.