Таким чином, не тільки у світі фей, а й у нашому реальному світі жінка завжди дістається тому, хто зуміє знайти її і визволити із суспільної темниці, в якій вона чахне. Злиденний дервіш, закоханий у дочку каліфа, не був далі від предмету своєї мрії, аніж Гастон від пані де Босеан. Віконтеса жила собі, й гадки не маючи про облогу, яку готував проти неї Гастон де Нюей, чиє кохання тільки зростало від усвідомлення того, які неподоланні перешкоди перед ним стоять; вони тільки додавали його омріяній коханій тієї привабливості, яку має все недосяжне.
І ось, віддавшись своєму натхненню, він у всьому поклався на любов, яку кохана жінка прочитає в його очах. Розуміючи, що розмова віч-на-віч завжди більше переконує, аніж лист, сповнений найпалкіших признань, і розраховуючи на цікавість, притаманну жінкам від природи, він пішов до пана де Шампіньєля з наміром використати його для досягнення задуманої мети. Гастон сказав маркізові, що в нього важливе й делікатне доручення до пані де Босеан, але він не певен, що вона захоче читати листа, написаного незнайомим почерком, або виявити довіру до людини, про яку вона вперше чує, тому він хотів би попросити пана де Шампіньєля, щоб при першому ж своєму візиті до віконтеси він запитав у неї, чи не буде вона ласкава прийняти такого собі барона де Нюея. Попросивши де Шампіньєля зберегти усе в таємниці на випадок відмови, Гастон досить тонко підказав йому, якими доводами можна вплинути на рішення віконтеси. Адже маркіз, мовляв,— людина високих чеснот, він нездатний сприяти чомусь не зовсім тактовному, а тим більше непристойному! Пихатий аристократ, підлещений у своєму дріб'язковому марнолюбстві, дозволив ошукати себе цією хитрістю; адже коли молодик щиро закохується, він набуває такої впевненості в собі, що вміє приховати свої справжні наміри не згірше від досвідченого дипломата. Де Шампіньєль спробував випитати таємницю Гастона; але той, удаючи збентеження, відповідав на хитрі розпитування маркіза вкрай ухильно. Зрештою де Шампіньєль як справжній французький лицар щиро похвалив співрозмовника за його шляхетну стриманість.
Маркіз поквапився до віконтеси з тією готовністю, з якою люди вже немолоді зголошуються зробити послугу вродливій жінці. Життєві обставини, в яких опинилася пані де Босеан, були такі, що доручення, про яке натякнув їй де Шампіньєль, не могло не заінтригувати її. Правда, порившись у своїй пам'яті, вона так і не змогла вгадати, які причини могли б привести до неї незнайомого їй пана де Нюея, але також і не знайшла підстав, щоб відмовити йому у візиті, після того як обачно розпитала про його становище у вищому світі. Правда, спершу вона сказала "ні"; потім обговорила з паном де Шампіньєлем це прохання з погляду етикету і спробувала випитати у нього, чому незнайомий їй молодик так домагається цього візиту; і нарешті дала згоду. Розмова з маркізом та його вимушене небагатослів'я кінець кінцем таки розбуркали її цікавість.
Пан де Шампіньєль, не бажаючи потрапити в кумедне становище, поводився як людина, втаємничена у справу, але скромна, тим більше що віконтесі звичайно ж відомо, яке доручення має передати їй пан де Нюей, а вона тим часом марно намагалася вгадати, від кого воно може бути. У своїй уяві пані де Босеан пов'язувала Гастона з людьми, яких він ніколи не знав, губилася в недоречних здогадах і сушила собі голову над тим, знайомили її коли-небудь з паном де Нюеєм чи не знайомили. Найщиріший або найуміліше написаний любовний лист не справив би такого враження, яке справила ця своєрідна загадка на пані де Босеан, чиї думки знову й знову повертались до неї.
Довідавшися, що віконтеса дала згоду прийняти його, Гастон був у захваті, що так швидко домігся сподіваного щастя. Але водночас він неабияк збентежився, не знаючи, як йому тепер виплутатися з халепи.
— О, тільки б її побачити! — повторював він, одягаючись. — Побачити її — це головне!
Нехай-но він тільки переступить поріг садиби "Дворики", а там уже знайде якийсь засіб розрубати гордіїв вузол, що його сам собі зав'язав! Гастон належав до тих людей, які вірять у всемогутність безвиході, завжди йдуть уперед, а опинившись віч-на-віч з небезпекою, відчувають приплив натхнення і знаходять у собі сили здолати її. Він вирішив одягтися з особливою вишуканістю. Як і всім молодикам, йому здавалося, наче його успіх залежатиме від того, добре чи погано лежатиме пасмо волосся, і він не розумів, що, коли ти юний, усе в тобі чарує і приваблює. До того ж жінок обраних, таких, як пані Босеан, можна полонити лише принадами розуму й шляхетністю вдачі. Сильна вдача чоловіка тішить їхнє самолюбство, обіцяє їм палку пристрасть і подає надію, що всі вимоги їхнього серця буде вдоволено. Розум у чоловікові розважає жінку з витонченою натурою, вселяє їй певність, що її зрозуміють. Ну а хіба не всі жінки прагнуть, щоб їх розважали, розуміли і палко кохали? Але тільки життєвий досвід може навчити, що хизуватися при першій зустрічі своїм костюмом чи своїм розумом — це аж ніяк не найкоротший шлях до успіху. Та коли ми набираємося досвіду й могли б діяти, як тонкі політики, ми вже надто старі, щоб споживати плоди своєї мудрості. Отже, Гастон, не довіряючи перевагам розуму, покладав великі надії на свою зовнішність, і слід відзначити, що й сама пані де Босеан вдяглася й причепурилася того дня з особливою вишуканістю і кілька разів повторила собі, дбайливо вкладаючи коси: "Зрештою, чому я маю з'явитися перед ним страхопудкою?"
У зовнішності, в манерах і складі розуму Гастона де Нюея відбивалася якась своєрідна наївність, що надавала особливого чару найзвичайнісіньким його порухам і думкам, дозволяла йому висловлювати що завгодно і перед ким завгодно. Він був освічений, кмітливий, мав приємне й виразне обличчя, що віддзеркалювало вразливу душу. Пристрасна й ніжна вдача, добре і чуйне серце відбивалося в погляді жвавих очей. Отож рішення, яке він прийняв, переступивши поріг садиби "Дворики", цілком узгоджувалося з його відвертим характером і палкою уявою. Хоча кохання додає сміливості, серце в нього гучно закалатало, коди, перетнувши широке подвір'я, де був розбитий англійський парк, він потрапив до просторого передпокою і лакей, спитавши його ім'я, зник, а потім вернувся і голосно проказав:
— Барон де Нюей!
Гастон увійшов повільно, але досить невимушено, що аж ніяк не просто, коли у вітальні не два десятки жінок, а всього одна. Біля каміна, де, незважаючи на літню пору, яскраво палахкотів вогонь, у м'якому сяйві двох свічників сиділа молода жінка. Модне крісло з дуже високою спинкою й низьким сидінням дозволяло їй прибирати різноманітних поз, граційних і вишуканих: то опускати голову, то схиляти її набік, то мляво підводити, ніби її гнув додолу важкий тягар; згинати ноги, показувати кінчики черевичків і знову ховати їх під складками довгої чорної сукні. Віконтеса простягла руку, щоб покласти на круглий столик книжку, яку читала, та оскільки в цю мить вона обернулася в бік Гастона де Нюея, книжка, покладена на краєчок, зсунулась і впала між кріслом та столиком. Не звернувши на це уваги, віконтеса випросталася і ледь помітно, майже не підводячись із свого глибокого крісла, відповіла на уклін гостя. Вона подалася вперед і розворушила вогонь у каміні; потім нахилилася, підняла рукавичку й недбало натягла її на ліву руку, пошукала була поглядом другу рукавичку, але не знайшла і своєю білосніжною правою рукою, майже прозорою, без перснів, тендітною, з видовженими пальцями й рожевими нігтями бездоганної овальної форми показала незнайомому гостеві на стілець, запрошуючи сідати. Коли Гастон сів, вона з невимовною грацією, кокетливо й запитливо обернула голову в його бік; цей оберт голови виражав люб'язну увагу і був одним із тих граційних, хоч і завчених жестів, які виробляються внаслідок виховання та звички до вишуканого життя. Всі ці швидкі, але напрочуд упевнені рухи, що змінювали один одного плавно, майже без переходу, зачарували Гастона, він побачив у них ту витонченість і водночас недбальство, яких вродлива жінка вміє надати аристократичним манерам обраного товариства. Пані де Босеан так відрізнялася від тих ляльок із дерев'яними манерами, серед яких йому довелося прожити аж два місяці в нормандській глушині, що він не міг не побачити в ній утілення своїх любовних марень. Та й усіх жінок, якими він досі, захоплювався, пані де Босеан затьмарила своїми незрівнянними принадами. Сидячи перед цією жінкою і в цій умебльованій, як салони Сен-Жерменського передмістя, вітальні, де на всіх столах були розкидані гарненькі дрібнички, всюди стояли вазони з квітами і лежали книжки, Гастон мав таке відчуття, наче знову опинився в Парижі. Його ноги грузли у справжньому паризькому килимі, він бачив витончені риси й тендітні форми справжньої парижанки, її знадливу грацію, далеку від надуманих поз, які так невигідно відрізняють провінціалок.
Блондинка з карими очима, віконтеса де Босеан мала сліпучо-білу шкіру, яка буває тільки в жінок білявих. Вона гордо несла своє чоло, благородне чоло грішного ангела, який пишається своїм падінням і не прагне прощення. Над дугами густого волосся, що облямовувало лоб, були укладені пишні коси, які надавали їй ще більшої величі. Цей вінець золотих кіс уява ототожнювала з короною бургундських герцогів, а в блискучих очах цієї вельможної дами відбивалася сміливість її славного роду, сміливість жінки, що на зневагу відповідає зневагою, але сповнена чуйності до лагідних поривів душі. Невеличка голівка була прегарно посаджена на гнучкій білій шиї, тонкі риси рухливого обличчя й ніжно окреслені губи носили відбиток чарівної стриманості, легкої іронії, крізь яку просвічувало лукавство й зухвалість. Було важко не простити їй ці жіночі гріхи, згадавши про її нещастя, про пристрасть, яка мало не звела її в могилу,— про це свідчили зморшки, що раз у раз набігали на її чисте чоло, і промовистий смуток у прекрасних, часто звернених до неба очах. Кого б не вразило це видовище, та ще й доповнене уявою,— жінка у величезній, огорнутій тишею залі, жінка, яка зреклася світу й ось уже три роки жила в глухому закутні маленької долини, далеко від міста, наодинці із спогадами про свою щасливу молодість, сповнену радісних подій, пристрастей, свят і постійного поклоніння, а тепер приречена згасати в небутті? Її усмішка означала, що вона чудово знає собі ціну.