Діставшися туди, Дервіль мусив іти шукати свого клієнта пішки: кучер не схотів їхати по небрукованій вулиці, до того ж колії були надто глибокі для коліс кабріолета. Пильно розглянувшись навкруги, повірений нарешті побачив у кінці вулиці, там, де вона виходила на бульвар, два жалюгідні камінні стовпи, побиті й пощерблені возами, які тут проїздили, хоча біля воріт стояли дві дерев’яні тумби. Ці стовпи підтримували бантину з гостроверхим черепичним піддашком, на якому було написано червоною фарбою: "Верньйо, молочар". Праворуч від цього напису були намальовані білою фарбою яйця, ліворуч – корова. Ворота стояли навстіж, певно, їх не зачиняли цілий день. У глибині чималого подвір’я, навпроти воріт, виднівся будинок, коли це слово пасує до халабуд паризьких передмість, які не можна порівняти ні з чим, навіть із найубогішими сільськими халупами; вони так само жалюгідні, але куди менш поетичні. Адже халупам, що стоять серед полів, надають чару чисте повітря, зелень, луки, пагорки, в’юнка стежка, виноградник, живопліт, лопата чи граблі, – а в столиці злиденність велична тільки тим, що страхітлива.
– Хоч цей будинок і звели недавно, він, здавалося, ось-ось упаде. Жоден матеріал не був використаний за прямим призначенням, усе було підібране біля зруйнованих будівель – у Парижі їх розвалюють щодня. На віконниці, збитій із старих дощок, Дервіль прочитав напис: "Крамниця мод". Вікна – усі різні – були пробиті в найнесподіваніших місцях. Долішній поверх, – мабуть, єдина частина будинку, де можна було жити, – одним боком підіймався досить високо, а другим, через нерівність грунту, стояв так низько, що вікна були майже врівень із землею. Між ворітьми й будинком розлилася величезна смердюча калюжа, куди стікала дощова вода й вихлюпували помиї. Під стіною, що здавалася міцнішою за інші й правила за опору для вбогої халабуди, стояли рядочком клітки з кролями, де звірятка виводили своє численне потомство. Праворуч від воріт – корівня із сінником, поряд – льох, де зберігалися молоко, вершки, сметана, масло, яйця тощо. Ліворуч – пташник, стайня і хлів для свиней; всі ці будівлі були збиті, як і будинок, із старих білих дощок і обшальовані тонким шаром очерету. На подвір’ї, куди вступив Дервіль, як майже скрізь, де готують страви грандіозної трапези для зажерливого Парижа, був неймовірний безлад, що буває завжди, коли щось роблять похапцем. Біля льоху лежали здоровенні бляшані бідони із вдавленими боками, в яких возять молоко, горщики з-під вершків та ганчір’яні затички. На шворках, протягнених між двома жердинами, сохло на сонці якесь ганчір’я – ним, мабуть, витирали посуд. Плохенька конячка – з тих, яких держать тільки молочарі, – запряжена у возик, терпляче ждала під зачиненими дверима стайні. Коза об’їдала миршаві, припалі пилюкою виноградні лози, що вилися вздовж жовтої порепаної стіни. Кицька вилизувала один із горщиків. Кури, яких сполохав Дервіль, кудкудакаючи, кинулися врозтіч; загавкав собака, прив’язаний біля воріт.
"І тут живе людина, завдяки якій виграно битву під Ейлау!" – подумав Дервіль, озираючи жалюгідне видовисько, яке відкрилося його очам.
Дім було покинуто на трьох хлоп’яків. Один, вибравшись на підводу, навантажену щойно скошеною травою, жбурляв камінці в димар сусіднього будинку – либонь, сподівався, що вони падають просто в горщик, який стояв у печі. Другий тяг на візок, що впирався передком у землю, свиню, а третій, зависнувши ззаду, очікував, коли свиня ступить на візок, аби підкинути її, мов на гойдалці. Дервіль спитав, чи тут мешкає пан Шабер, проте жоден із хлоп’яків не відповів, і вся трійця витріщилася на нього з лукавою тупістю – якщо можна поставити поруч ці два слова.
– Дервіль повторив своє запитання, однак відповіді знову не дістав. Тоді, виведений з терпіння зухвалими мармизами трьох шалапутів, він жартівливо вилаявся, – деякі молодики вважають, що так можна звертатися до дітей, – і на тихому подвір’ї розлігся грубий сміх хлоп’яків. Повірений розсердився вже не на жарт. Аж тут із низької темної комірчини, розташованої біля льоху, вийшов полковник Шабер і став на порозі – такий незворушний, якими бувають тільки вояки. В роті у нього стриміла чудово обкурена (так кажуть курці) люлька – дешева глиняна люлька, що її називають носогрійкою. Шабер підняв дашок заяложеного, аж чорного, кашкета, побачив Дервіля і квапливо попрямував до свого благодійника просто по гнойовищу, приязно гукнувши малим пустунам: "Рота, мовчати!" Хлоп’яки шанобливо замовкли, а це свідчило про незаперечний послух старому солдатові.
– Чому ви мені не написали? – спитав полковник. – Ідіть попід корівнею! Там забруковано! – вигукнув він, помітивши нерішучість Дервіля – той не хотів ступати у гній.
Перестрибуючи з каменя на камінь, Дервіль нарешті дістався до дверей, з яких вийшов полковник. Шаберові, очевидно, було неприємно приймати його в себе. Справді, повірений помітив, що в комірчині був тільки один стілець. За постіль полковникові правили кілька оберемків соломи, застелені двома-трьома килимками – такими килимками молочарки звичайно застеляють лави своїх возиків. Долівка була земляна, втоптана. Вкриті пліснявою, позеленілі й порепані стіни були такі вогкі, що на одній, під якою спав полковник, повісили очеретяну мату. На цвяху висіла знаменита шинеля. В кутку лежали дві пари зношених чобіт. Білизни – ані сліду. На сточеному шашелем столі – розгорнуті "Бюлетені Великої армії" – певно, полковник їх читав. Така вбогість навколо – проте обличчя в нього було спокійне і ясне. Після візиту до Дервіля його риси, здавалося, змінились. Тепер Дервіль бачив на цьому обличчі щасливу замріяність, осяйний, променистий відсвіт надії.
– Вам не заважатиме дим від люльки? – спитав Шабер, присуваючи Дервілеві стільця з продавленим плетеним сидінням.
– Полковнику, у вас тут дуже кепське житло.
"Цей чолов’яга, керуючись трьома горезвісними вояцькими чеснотами, либонь, проциндрив мої гроші на карти, вино й жінок", – подумав Дервіль.
– Що правда, то не гріх, пане, пишнотою тут і не пахне. Зате бівак цей зігрітий приязню, зате (полковник пильно поглянув на юриста) я нікого не скривдив, не принизив, зате я сплю спокійно.
Дервіль, вирішивши, що нечемно допитуватися у свого клієнта-графа, куди він дів авансовані йому гроші, сказав тільки:
– А чому ви не хочете перебратися до Парижа – життя там було б не набагато дорожче, а влаштувалися б ви куди вигідніше.
– Але ж, – заперечив полковник, – добросерді люди, які дали мені притулок, цілий рік годували мене, не вимагаючи за це грошей. То як можу я покинути їх тепер, коли у мене забряжчало в кишенях? До того ж батько цих трьох хлопчаків – старий єгиптянин…
– Як це – "єгиптянин"?
– Так ми називаємо вояків, що повернулися з єгипетського походу, в якому брав участь і я. Тож ми, всі ті, хто повернувся з Єгипту, можна сказати, брати; а Верньйо ще й служив у мене в полку, в пустелі ми ділилися останнім ковтком води. І, зрештою, я ще не встиг навчити його пуцьвірінків читати й писати…
– І все ж таки за ваші гроші він міг би влаштувати вас зручніше.
– Що ж! Його діти теж сплять на соломі! – відповів полковник. – Та й у нього з дружиною постіль не краща, вони дуже бідні, і їм бракує навіть коштів утримувати своє господарство. Проте якби я повернув свій статок!.. Та що там казати!
– Полковнику, завтра або післязавтра прибудуть з Гейльсберга ваші папери. Рятівниця ваша ще жива.
– Клятущі гроші! І, як на лихо, їх у мене нема! – вигукнув полковник, пожбуривши на долівку свою люльку.
"Обкурена" люлька – це дорогоцінна люлька для курця; але мимовільний порух полковника був такий щирий, такий шляхетний, що всі курці, та й саме управління тютюнової монополії пробачили б йому це блюзнірство. Може, самі ангели підібрали б друзки.
– Ваша справа, полковнику, неймовірно складна, – мовив Дервіль, коли вони вийшли з комірчини погуляти на сонечку біля будинку.
– А мені вона здається вкрай простою, – відповів полковник. – Мене мали за мертвого, а я – ось, живий! Поверніть мені дружину, поверніть маєтність, дайте чин генерала, на який я маю право – адже я був полковником імператорської гвардії ще до битви під Ейлау.
– В судовому світі справи вирішуються не так, – заперечив Дервіль. – Послухайте, що я вам скажу. Ви – граф Шабер, я згоден; але йдеться про те, щоб, згідно із законами юриспруденції, довести це людям, які зацікавлені в тому, щоб довести факт вашої смерті. Отже, ваші папери будуть оспорюватися. Звідси наслідки – десять-дванадцять додаткових обстежень. Усі ці суперечки дійдуть до вищої інстанції і, своєю чергою, викличуть ланцюжок процесів, які дорого коштуватимуть і триватимуть довго, хоч би як енергійно я діяв. Ваші супротивники вимагатимуть розслідування, ми не зможемо нехтувати їхні вимоги, тож, мабуть, ще доведеться послати слідчу комісію до Пруссії. Але хай навіть усе скінчиться якнайкраще: припустімо, закон визнає вас полковником Шабером. А як тоді розв’язати питання про те, що графиня має двох чоловіків? Ваша справа виходить поза межі закону, і судді можуть розв’язати її, керуючись тільки законом совісті, як це роблять присяжні, коли йдеться про вирішення делікатних питань, спричинених соціальною химерністю деяких кримінальних процесів. Виходячи з того, що від вашого шлюбу дітей не було, а граф Ферро має від вашої дружини їх аж двоє, судді можуть оголосити недійсним той шлюб, узи якого менш міцні порівняно з другим шлюбом, – і визнати цей останній законним, оскільки буде доведено відсутність зловмисного наміру в тих, хто вступив у цей шлюб. Тож уявіть собі, як ви будете виглядати з морального боку, коли – у вашому віці, у вашому становищі – зажадаєте силоміць повернути дружину, яка вас більше не кохає! Проти вас будуть і ваша дружина, і її другий чоловік; як особи, що посідають високе становище у суспільстві, вони можуть вплинути на суд. Отже, є усі підстави для тривалого процесу. Ви встигнете постаріти в найчорніших злигоднях.
– А мій статок?
– Ви гадаєте, що цей статок дуже великий?
– Хіба ж не мав я тридцять тисяч ліврів річного прибутку?
– Любий полковнику, в тисяча сімсот дев’яносто дев’ятому році, перед тим, як одружитися, ви написали духівницю, за якою четверта частина ваших грошей мала дістатися паризьким притулкам.
– Правильно.
– Але ж вас визнали загиблим! Тоді, щоб виділити цю четверту частину для притулків, довелося зробити опис і ліквідацію вашого майна.