Брілахів батько'був фельдфебель, фельдфебель і автослюсар. В інших хлопців батьки були майор і директор, унтер-офіцер і бухгалтер, старший єфрейтор і редактор — але жоден не мав батька-рядового, і жоден не мав батька-поета. Брілахів дядько, Лео, був вахмістром, вахмістр і трамвайний кондуктор,—кольоровий знімок на кухонній шафі між "С а-г о" і "М анною крупо ю". Що таке "С а г о"? Таємниче слово, яке чимось нагадувало Південну Америку.
Потім спадали на думку питання з катехізису — хисткі цифри, що пов'язували запитання й відповіді.
Запитання II: Як ставиться бог до покаяних грішників?
Відповідь: Бог радо прощає кожного покаяного грішника.
А. далі незрозумілі рядки: "Коли, господи, ти п а м'я татимеш усі гріхи наші, хто встоїть перед тобою?"
Ніхто не встоїть. Брілах он глибоко переконаний, що всі дорослі неморальні, а всі діти безсоромні. Брілахова мати неморальна, дядько Лео також, а можливо, й пекар і його, Мартінова, мати, якій бабуся часто в сінях пошепки докоряє: "Де ти завжди волочишся?"
Є винятки, які навіть Брілах визнає: дядько Альберт, столяр, що живе внизу, пані Борусяк та її чоловік, Глюм і Больда, але найкраща за всіх пані Борусяк — у неї такий глибокий, повний голос, і з її вікон над
Брілаховою кімнатою линуть на подвір'я такі чудові пісні. ^
Думати в темряві про пані Борусяк було гарно, втішно й безпечно: "Зелений краю мого дитинства", співала вона часто, і тоді Мартінові все здавалося зеленим, наче йому на очі хтось накидав зелений серпанок, навіть тепер, у ліжку, коли Мартін думав про пані Борусяк, чув її спів, бачив її крізь стулені повіки.
"Зелений краю мого дитинств а..."
Гарна ще пісня про долину сліз: "Уклін тобі, глибинна зоре..." — і від слова "глибинна" все також ставало зелене. Потім Мартін на якомусь місці засинав, десь між голосом пані Борусяк і словом, що його сказала Брілахова мати пекареві, словом дядька Лео, яке вона просичала в темному, теплому, з якимось південним запахом підвалі пекарні, словом, значення якого допоміг зрозуміти йому Брілах,— воно означало спілкування чоловіків і жінок, було тісно пов'язане з шостою заповіддю, було неморальне й наводило на думку рядок, що весь час мучив Мартіна:
"Коли, господи, ти пам'ятатимеш усі гріхи наші, хто встоїть перед тобою?"
Можливо, він засинав, як думав про Гопелонга Че-сіді, хвацького ковбоя з хвацькими пригодами, трішки дурнуватого, як ті гості, що їх мати приводила з собою. В кожному разі, приємно було чути материн віддих — часто її ліжко було порожнє, інколи цілими днями, і тоді бабуся докірливо шепотіла їй у сінях:
— Де ти завжди волочишся?
Мати нічого не відповідала.
Вранці прокидатися було ризиковано. Якщо Альберт будив його вже одягнений у чисту сорочку й. краватку, все було гаразд: тоді він м,ав час спокійно поснідати в Альбертовій кімнаті, не поспішав і міг ще раз проглянути з ним свої домашні завдання. Коли ж Альберт був ще не причесаний, не одягнений, заспаний, тоді треба було похапцем ковтати гарячу каву, а Альбертові так само швидко писати записку: "Вельмишановний пане Вімере, прошу вибачити, що хлопець сьогодні знову спізнився. Його мати поїхала, а я забув його вчасно збудити. Вибачте, будь ласка. З глибокою пошаною".
Погано було, як мати приводила гостей: тоді внизу лунав дурний сміх, що його чути було і з Альбертової кімнати, на Мартіна чекав неспокійний сон на величезному Альбертовому ліжку, а сам Альберт інколи не лягав спати і лише вранці між п'ятою і шостою годиною купався. Мартін чув шум води і хлюпання десь поруч, а потім засинав знову і був смертельно стомлений, коли Альберт його будив. На уроках він куняв, а по обіді, у винагороду, його водили в кіно, або в павільйон морозива, чи до Альбертової матері, у Бітенга н, ворота до Бігервальда. Там був ставок, у якому Глюм голіруч ловив рибу і потім відпускав її, кімната над корівнею, а на втоптаному лужку вони з Альбертом і Брілахом цілими годинами грали в футбол. Цілими годинами — аж поки потомляться й зголодніють: хотілося хліба, що його Альбертова мати пекла сама, і дядько Віль завжди казав:
— Намазуйте більше масла,— і мовчки хитав головою: — Ще більше масла! — І знову хитав головою: — Ще більше.
І там, за містом, Брілах часом сміявся, що з ним траплялося дуже рідко.
Було багато зупинок, між якими він міг заснути: Бі-тенган і батько, Блонді й "неморальний". Лопотюче гудіння вентилятора теж йому подобалося, бо воно свідчило: мати тут. Шурхіт сторінок, материн віддих, черкання сірника, короткий, ледь чутний ковток, коли вона пригублювала склянку з вином,— і незрозуміла тяга: вентилятор уже вимкнено, а дим усе тягнеться до нього. І Мартін западав у сон десь між Гезелером і "Коли, господи, ти пам'ятатимеш усі гріхи наші..."
II
Найкраще було в Бітенгані, де Альбертова мати тримала ресторан для туристів. Вона пекла все сама, навіть хліб: просто тому, що любила пекти. Мартін із Брілахом теж могли в Бітенгані робити все, що заманеться: вудити рибу, ходити в Брерталь, плавати на човні або цілими годинами грати у футбол за будинком. Ставок тягся в глиб лісу, і їх здебільшого супроводив туди Альбертів дядько Віль, брат Альбертової матері. Віль із вимого малку хворів. Хвороба його мала дивну назву: "Нічна пітнявість", з якої бабуся й Глюм завжди сміялися; навіть Больда хихотіла, коли чула те слово. Вілеві було вже під шістдесят, а як він мав десять років, мати одного разу знайшла його в ліжку геть спітнілого. Другого дня він був знов упрілий, і стурбована мати побігла з ним до лікаря, бо за якимись дивними переказами нічна пітнявість — певна ознака сухот. Проте легені в малого Віля виявились цілком здоровими, він був лише, як сказав лікар, трохи слабкий, трохи нервовий. Той самий лікар — він уже сорок років лежав на приміському кладовищі — п'ятдесят років тому сказав: "Хлопця треба берегти".
І Віля берегли ціле життя. "Трохи слабкий, трохи нервовий" — усе це стало ніби рентою, яку йому сплачувала родина. Мартін і Брілах за деякий час звикли вранці мацати себе за чоло, а дорогою до школи ділитися наслідками. Виявилося, що їхні лоби інколи також бувають мокрі. Особливо часто й рясно пітнів ночами Брілах, але його від самого народження ніхто жодного дня не беріг.
Він народився, коли на місто, на вулицю, а нарешті й на будинок, де в підвалі його мати корчилася в потугах, падали бомби. Матір поклали на брудне ліжко, замащене ваксою, що її в армії видають солдатам. Голова її опинилася на тому місці, де якийсь солдат примостив чоботи. Скоріше дух риб'ячого лою, аніж тяжкий стан, викликав у неї нудоту. Хтось поклав їй під голову брудного рушника, і вона відчула запах солдатського мила. Від тих сурогатних пахощів їй полегшало, і вона заплакала. Ледве чутний залишок брудно-солодкого запаху в рушнику видався їй чимось надзвичайно дорогим.
у Коли почались потуги, їй допомогли. Вона блювала іїросто на ноги тим, хто стояв біля неї. Найкращою і найспокійнішою помічницею виявилася чотирнадцятирічна дівчинка, що скип'ятила на спиртівці воду, стерилізувала в ній ножиці й перерізала пуповину. Вона робила все так, як вичитала в книжці, що її не повинна була ще читати: спокійно, лагідно, напрочуд мужньо застосовувало те дівча знання, які брало ночами, коли батьки вже давно спали, із книжки з червоно-білими та жовтими малюнками. Вона перерізала пуповину стерилізованими швацькими ножицями своєї матері, яка недовірливо, але й захоплено стежила за доччиною роботою.
Коли тривога вщухла, вони почули далеке виття сирен, як звірі, заховавшись у лісовій гущавині, чують голоси мисливців; руїни будинку над головою зловісно приглушували його. Брілахова мати, яка залишилась у підвалі сама з чотирнадцятирічною помічницею, чула зойки інших, що не могли вибратись крізь завалений вихід.
— Як тебе звати? — спитала вона дівчинку, якої ще ніколи не бачила.
— Генрієтта Шадель,— відповіла та й дістала з кишені цілісінький брусок зеленого мила.
Пані Брілах попросила:
— Дай мені понюхати.
Вона понюхала мило й плакала зі щастя, а дівчина тим часом загортала в ковдру дитину.
В неї нічого не було, крім гаманця з грошима та продовольчими картками, брудного рушника, що його якийсь благодійник поклав під голову, і кількох фотографій чоловіка. На одній він був знятий ще до армії, в комбінезоні автослюсаря, усміхнений і дуже молодий; на другій — танкістом-єфрейтором, також усміхнений, на третій — у мундирі унтер-офіцера із залізним хрестом другого ступеня і бойовою відзнакою, так само усміхнений, і на останній — вона отримала її вісім днів тому — уже в мундирі фельдфебеля із залізним хрестом обох ступенів і знову ж таки усміхнений.
Через десять днів після пологів її, не питаючи, хоче вона того чи ні, посадили у вагон і відправили на схід, а ще через два місяці в одному саксонському селі вона довідалася, що чоловік її загинув."
У вісімнадцять років вона вийшла заміж за гарного танкіста-єфрейтора, чиє тіло тепер тліло десь між Запоріжжям та Дніпропетровськом. А в двадцять один рік стала вдовою гарного фельдфебеля, мала тримісячну дитину, два рушники, два горщики, трохи грошей — і була вродлива.
Хлопчик, якого по батькові охрестили Генріхом, зростав у переконанні, що в матері завше повинні бути якісь дядьки.
Його перші кроки минули під знаком дядька, що звався ЕрЦ£м і носив брунатну форму: він належав до таємничої категорії дядьків і до такої самої таємничої категорії націстів. З тими категоріями було не все гаразд — хлопець відчув це уже в чотири роки, але до кінця зрозуміти, в чім річ, не міг.
В кожному разі, дядька Еріха він ніколи не забував; у того була хвороба, яка називалась астмою, і в Генрі-ховій пам'яті назавжди залишились стогін та охкання вночі, жалібний крик: "Дихати нічим!", змочені оцтом хусточки, дух камфори та ще чай, що теж пахнув якось чуднб. Одна річ, що належала дядькові Еріхові, прибула разом із ними на батьківщину — запальничка. Еріх лишився в Саксонії, але запальничка перекочувала з ними, і запахи також збереглися в Генріховій пам'яті.
Потім з'явився новий дядько, від якого залишилися в пам'яті два запахи: віргінських сигарет і мокрого гіпсу. Він мав ще й інші, побічні запахи: розтопленого на сковороді маргарину та смаженої картоплі.