І не промовив жодного слова...

Генріх Белль

Сторінка 7 з 27

Мене охоплює такий відчай, що я відчуваю його як фізичний біль, від страху в горлі застряє клубок, і я, давлячись, силкуюся проковтнути його. У шлунок мені попадає пил, змішаний із сльозами й відчаєм, і тепер я справді вступаю в бій.

Відчинивши вікно, я змітаю докупи шматки штукатурки й відчуваю, як обличчя моє посмикується; потім беру ганчірку, старанно витираю все й нарешті занурюю ганчірку в воду. Та не встигаю я вимити один квадратний метр підлоги, як уже доводиться виполіскувати ганчірку, і в чистій воді одразу розпливається молочно-біла хмара. Після третього метра вода густіє, і коли я виливаю з відра, на дні залишається огидний вапняний осад, який треба вигортати руками й виполіскувати. І знов мені доводиться набирати у відро води.

Я дивлюся в дзеркало і, не бачачи свого обличчя, бачу їх, моїх малят, Регіну та Роберта, близнюків, яких народила, щоб потім вони померли в мене на очах. Фред сам перерізав їм пуповини, кип'ятив інструменти, його руки лежали в мене на лобі, коли я кричала під час переймів. Він топив грубку й крутив цигарки собі й мені; тоді він дезертирував, і інколи мені здається, що я покохала його тільки тоді, коли зрозуміла, як він зневажає закони. Він брав мене на руки й відносив до бомбосховища, і при ньому я вперше дала їм грудь, там, унизу, в затхлому холодному підвалі, при світлі тихо блимаючої свічки; Клеменс сидів біля нас на своєму стільчику, розглядаючи книжку з малюнками, і снаряди вибухали десь над нашим будинком.

Але булькання води стає дедалі загрозливішим, кличе мене до боротьби з брудом. Звичним жестом поставивши відро на підлогу, я бачу, що в тих місцях, де я щойно витерла, підлога підсохла й на ній уже з'явився вбивчий білий наліт вапна: огидні плями, яких — яв цьому впевнена — ніколи не знищити. Оцей майже невидимий ворог паралізує мою волю, відбирає в мене силу, а підмога, яку я відчуваю, бачачи відро з чистою водою, така мала.

Знову й знову ставлю порожнє бляшане відро під кран, з якого повільно тече вода, і щоразу мої очі втуплюються в молочно-білу розпливчасту далину дзеркала, де я бачу тільця своїх дітей з набряками від укусів блощиць, бачу, як їх скусали воші, і мене охоплює огида, коли подумаю про величезну армію паразитів, мобілізовану війною. Як тільки спалахує війна, починають рухатися мільярди вошей і блощиць, комарів і бліх; вони скоряються німому наказові який їм велить братися до роботи.

О, я все знаю й ніколи не забуду! Я знаю, що мої діти померли від вошей, що нам продавали нікудишній засіб, який випускала фабрика, що належала двоюрідному братові міністра охорони здоров'я, а тим часом те, що справді допомагало, берегли для себе. О, я все знаю й ніколи не забуду, бо в глибині дзеркала бачу їх, моїх діток, покусаних і потворних, що кричать у гарячці, бачу їхні тільця, роздуті від непотрібних ін'єкцій. І, не забираючи відра, я закручую кран, бо сьогодні неділя, і я хочу трошечки перепочити від своєї боротьби з брудом, який звалила на нас війна.

Я бачу Фредове обличчя, невблаганно старіюче, спустошене життям, життям, яке було б марне, коли б не викликало в мене кохання до нього. Бачу обличчя чоловіка, яким надто рано оволоділа байдужість до всього того, що інші чоловіки вирішили сприймати серйозно. Я часто бачу його в думці, дуже часто, а як він пішов від нас, іще частіше.

У дзеркалі відбивається моє усміхнене обличчя, і я, чудую-чись, дивлюся на свою усмішку, про яку досі нічого не знала, прислухаюся до лопотіння води, до її булькання, що дедалі дзвінкішає. Я ніяк не можу відірвати погляду від своєї усмішки й подивитися на моє справжнє обличчя, бо знаю, що ніколи не всміхаюся.

Там, у глибині дзеркала, я бачу жінок — жовтолицих жінок, що перуть білизну в ліниво плинучих річках, чую їхній спів; бачу чорношкірих жінок, що копають висохлу землю, чую безглузді, але такі звабливі звуки барабанів, у які б'ють десь позаду їхні нероби-чоловіки; бачу смуглявих жінок, що з немовлятами за спиною товчуть зерно у кам'яних ступах, а їхні чоловіки, тупо дивлячись перед себе, сидять біля вогню з люльками в зубах; бачу також своїх білих сестер у кам'яних нетрях Лондона, Нью-Йорка й Берліна, в темних ущелинах паризьких провулків — бачу скривджені обличчя жінок, що злякано чекають, коли їх покличе якийсь п'яниця. І, не дивлячись у дзеркало, бачу, як наступає огидна армія паразитів, бачу нікому не відому, ніким не оспівану армію, що несе смерть моїм дітям.

Але відро давно вже повне, і хоча сьогодні неділя, я мушу прибирати, мушу боротися з брудом.

Уже багато років я воюю з брудом у нашій єдиній кімнаті; я наливаю у відро води, виполіскую ганчірку, виливаю брудну воду в раковину і вже підрахувала, що моя боротьба закінчиться аж тоді, коли я вишкребу й вихлюпну стільки вапна, скільки його наліпили на стіни веселі хлопці-муляри шістдесят років тому.

Я часто дивлюся в дзеркало, власне, щоразу, коли треба налити у відро води, і, вертаючись із глибини дзеркала, мій погляд зустрічає моє власне обличчя — безживне й байдуже, воно стежить за невидимою грою, й інколи з'являється на ньому усмішка — усмішка, що перейшла з облич малят та так і зосталась на ньому. А часом я спостерігаю на своєму обличчі вираз дикої рішучості, зненависті й непохитності, і це не лякає мене, а, навпаки, сповнює гордістю, бо це непохитність людини, яка нічого не забуде.

Сьогодні неділя, і я побуду з Фредом. Маля спить, Клеменс з Карлою беруть участь у церковній процесії, а знадвору долинають уривки з трьох служб божих, двох концертів легкої музики, якоїсь доповіді та хрипкого співу негра, який заглушує все, і тільки цей спів зворушує моє серце.

...and he never said a mum baling word... ...і не промовив жодного слова...

Може, Фред дістане грошей, і ми підемо потанцювати. Я куплю собі нову губну помаду, візьму в борг у нашої господині, яка живе внизу. Було б чудово, якби Фред пішов зі мною потанцювати. До мене все ще долинає лагідний і водночас хрипкий голос негра, голос цей проривається крізь дві ріденькі проповіді, і я відчуваю, як піднімається в мені зненависть, зненависть до голосів проповідників, чиє базікання роз'їдає мою душу, наче гнилизна.

...dey nailed him to the cross, nailed him to the cross. ...вони розп'яли його на хресті, розп'яли його на хресті.

Так, сьогодні неділя, і в нашій кімнаті пахне печенею, а самого цього запаху досить, щоб увігнати мене в сльози; я ладна заплакати, коли бачу, як радіють діти, вони ж так рідко їдять м'ясо.

...and he never said a mumbaling word,— співає негр. ...і не промовив жодного слова.

Я вернувся назад до вокзалу, розміняв гроші в сосисочній і задля неділі вирішив полегшити собі роботу. Я надто стомився і надто зневірився, щоб іти до всіх тих люди, у кого можна попросити грошей; я вирішив дзвонити їм, якщо в них був телефюн. Іноді, коли я говорю по телефюну, мені вдається надати своєму голосові того відтінку недбалості, який уможливлює кредит, бо не секрет, що справжня потреба, яку можна відчути з тону чи прочитати на обличчі, закриває гаманці.

Одна з телео^юнних будок на вокзалі була вільна, і я ввійшов туди, списав на папірець номери кількох готелів і витяг з кишені записник, щоб знайти номери тих знайомих, у кого можна попросити грошей. У кишені в мене було багато десятипс})енігових монет, та я повагався ще кілька секунд, розглядаючи на стінах будки забруднені телефюнні тарифи, хтозна-колишні, та зовсім стерті правила користу вання автоматом, потім нерішуче опустив у щілину перші дві монети. Хоч яких зусиль доводиться мені докладати, хоч як пригнічує мене постійне позичання грошей,— це поступово стало для мене кошмаром,— я не каюсь, коли часом нап'юся.

Я набрав номер того чоловіка, який найшвидше міг щось мені дати, та якщо він відмовить, звертатися до інших буде значно важче, бо просити в інших набагато неприємніше. Давши монетам полежати всередині автомата, я ще раз натиснув важіль і став чекати. На лобі в мене виступив піт, сорочка прилипла до шиї, і я відчув, як багато важить для мене, одержу я гроші чи ні.

Знадвору, за дверима будки, я побачив тінь якогось чолові ка, що, мабуть, чекав своєї черги, і я вже хотів був натисну ти на кнопку, щоб гроші вискочили назад, але якраз звільнилася сусідня будка, і тінь зникла. Я все ще вагався. Над головою в мене приглушено гуркотіли поїзди, що прибували й відходили, звідкись здалека долинав голос диктора. Я витер піт і подумав, що мені ніколи не дістати за такий короткий час стільки грошей, скільки потрібно, щоб побути з Кете.

Мені було соромно молитися про те, щоб той, кому я дзвоню, одразу ж дав грошей, і раптом я примусив себе знов набрати номер і зняв ліву руку з важеля, щоб знову не натиснути на нього. Коли я набрав останню цифру, якусь мить було тихо, потім почулися гудки, і в моїй уяві постала Сержова бібліотека, в якій щойно пролунав дзвінок. Я поба чив силу-силенну книжок, підібрані зі смаком гравюри на стінах і різнобарвні скельця у вікнах із зображенням святого Касіуса. Я згадав транспарант, який недавно бачив: "Слава нашим духовним пастирям!",— і подумав, що сьогодні ж церковна процесія, і Сержа, мабуть, немає вдома. Я спітнів ще дужче і, видно, спочатку й не почув Сержового голосу, бо він дуже нетерпляче сказав:

— Алло, хто це?

Інтонація його голосу відібрала в мене всю мужність, і багато всяких думок промайнуло цієї секунди в моїй голові: чи зможе він, коли я попрошу в нього грошей, провести межу між мною — його підлеглим — і позичальником грошей, і я так голосно, як тільки міг, сказав: "Богнер",— витер лівою рукою холодний піт, уважно прислухаючись до Сержового голосу, і ніколи не забуду, як мені відлягло від серця, коли я почув, що голос його став тепер приязніший.

— А, це ви? — сказав він.— Чому ж не відповідаєте?

— Я боявся,— сказав я.

Він мовчав, і я почув гуркіт поїздів та голос диктора над головою, а за дверима побачив тінь якоїсь жінки. Я подивився на свій носовичок. Він був брудний і мокрий. Сержів голос наче шмагонув мене, коли він сказав:

— Скільки ж вам треба?

Тепер я почув по телео^ону, як забемкали дзвони Богояв-ленської церкви; низькі, красиві звуки викликали в трубці дикий шум, і я тихо промовив:

— П'ятдесят.

— Скільки?

— П'ятдесят,— сказав я, здригнувшись від удару, якого він зовсім не збирався мені завдати.

1 2 3 4 5 6 7