Підслухавши якось балачку між двома буржуа, він відкрив надійний спосіб забагатіти і зробився водночас судновласником, банкіром і землевласником; він придбав на двісті тисяч франків земель та будинків і відправив до Нью-Йорка корабель, навантажений французьким шовком, який дуже дешево купив у Ліоні. Дюме відплив на кораблі як його торговий агент. Після чого Шарль Міньйон оселився з родиною в найкращому домі на Королівській вулиці і почав вивчати азбуку банківських операцій, виявляючи при цьому неабияку енергію та властиву провансальцям рідкісну кмітливість, а тим часом Дюме подвоїв довірений йому капітал і повернувся з вантажем бавовни, придбаної в Америці майже за безцінь. Ця подвійна спекуляція принесла фірмі Міньйон величезні гроші. Саме тоді полковник купив віллу в Інгувілі й винагородив Дюме, подарувавши йому будиночок на Королівській вулиці. Бідняк бретонець вивіз із Нью-Йорка не лише бавовну, а й гарненьку жіночку, яка закохалася в нього передусім за те, що він був француз. Міс Груммер мала близько чотирьох тисяч доларів, тобто двадцять тисяч франків, які Дюме вклав у справу свого патрона. Ставши alter ego* судновласника, Дюме за короткий час опанував торгову бухгалтерію — науку, що, за його словами, надавала право солдатові комерційної армії здобути звання фельдфебеля. Цей простодушний вояка, якого доля обминала цілих двадцять років, почував себе найщасливішою людиною у світі, ставши власником будинку, прегарно обставленого завдяки щедрості патрона, й отримуючи тисячу двісті франків річного прибутку із свого капіталу й три тисячі шістсот франків платні. Ніколи лейтенант Дюме і не мріяв про такий достаток, але найдужче втішала його свідомість того, що він — головна пружина в найбагатшому торговому підприємстві Гавра. Пані Дюме, ця миловидна американочка, мала нещастя втратити всіх своїх дітей — вони мерли відразу після народження,— а останні невдалі пологи взагалі позбавили її надії стати коли-небудь матір'ю; отож вона прихилилася до двох дочок Міньйона не менше, аніж Дюме, який і власних дітей не любив би так, як любив їх. Пані Дюме, що вийшла з родини фермерів, звичних до невибагливого життя, зуміла обмежити свої власні витрати й витрати на господарство скромною сумою в дві тисячі чотириста франків на рік. Тому Дюме щороку вкладав у фірму Міньйона понад дві тисячі франків. Підбиваючи річні підсумки підприємства, патрон клав на поточний рахунок свого касира суму прибутку, що відповідала його внеску. В 1824 році капітал касира становив уже п'ятдесят вісім тисяч франків. Того ж таки року Шарль Міньйон, граф де Лабасті — титул, про який більше ніхто ніколи не згадував — винагородив касира понад усяку міру, оселивши його в Шале, де нині скромно й непомітно жили Модеста та її мати.
* Другим "я" (латин.).
Тяжкий стан пані Міньйон, котру чоловік залишив ще вродливою жінкою, був наслідком тієї самої катастрофи, яка змусила Шарля виїхати з Гавра. Горю вистачило три роки, щоб зламати цю лагідну німкеню, але підточувало воно її вже давно — як підточує черв'як прекрасний плід. Ось перелік її нещасть. Цій жінці, чия душа не вміла забувати горе, судилося пережити смерть двох дітей, що відійшли зовсім маленькими. Вона любила чоловіка і його сибірський полон був для неї невтолимою мукою. Крах багатої фірми Валленродів і смерть бідолашного банкіра, що залишив після себе порожню касу, наче громом ударили Беттіну, змучену страхом за долю Шарля. Надмірна радість при його поверненні мало не згубила цю ніжну німецьку квітку. Потім друге падіння Імперії і намір чоловіка втекти за океан знову роздмухали гарячкову тривогу, яка жевріла в ній, мов лихоманка. Але десять років процвітання й добробуту, постійні свята в їхньому домі, який став першим у Гаврі, обіди, бали, вечірки, що їх влаштовував щасливий негоціант, розкіш вілли "Міньйон", глибока і щира повага, яку здобув у місті її Шарль, ніжна прихильність чоловіка, що відповідав на її любов не менш відданою любов'ю,— усе це примирило бідолашну жінку з життям. І коли вона нічого вже не боялася, коли остаточно повірила в те, що мирний вечір завершить її тривожні дні, на родину звалилося нещастя, про яке ми розповімо далі. Цей останній і найжорстокіший удар долі ще відбивався гострим болем у серцях людей, які складали одну дружну родину Міньйонів-Дюме. В січні 1826 року, в самому розпалі свят, коли весь Гавр одностайно вирішив обрати Шарля Міньйона своїм депутатом, надійшли три листи з Нью-Йорка, Парижа й Лондона і принесли звістку, що мов ударом молота розбила кришталевий палац процвітання Міньйонів. Розорення, мов шуліка з неба, впало на щасливця-комерсанта, який досі не знав невдач, і згубило його, як морози згубили 1812 року французьку армію. Цілу ніч просидів Шарль Міньйон, підбиваючи разом з Дюме рахунки, і до світанку прийняв остаточне рішення. Борги можна було сплатити — продавши геть усе майно, з меблями включно.
— Гавр не побачить мене навколішках,— сказав полковник лейтенантові.— Дюме, я беру твої шістдесят тисяч франків по шість процентів на рік.
— Вистачить і трьох, полковнику.
— У такому разі обійдемося без процентів,— сказав Шарль Міньйон тоном, який не допускав заперечень.— Ти будеш моїм компаньйоном у новому ділі. "Модеста", яка мені вже не належить, відпливає завтра, капітан бере мене з собою. Тобі я доручаю свою дружину й дочку. Писати я не буду. Немає вістей — значить добрі вісті.
Дюме як справжній лейтенант не поставив своєму полковнику жодного запитання щодо його намірів.
— Здається мені,— сказав він Латурнелеві значущим тоном,— полковник уже розробив план кампанії.
Наступного дня, вдосвіта, він провів свого патрона на корабель "Модеста", що відпливав до Константинополя. Стоячи на кормі, бретонець запитав у провансальця:
— Які будуть ваші останні розпорядження, полковнику?
— Гляди, щоб жоден чоловік не наблизився до Шале! — вигукнув батько, ледь стримуючи сльози.— Дюме, оберігай, як сторожовий пес, мою найменшу дитину! Смерть тому, хто спробує збезчестити мою молодшу дочку! Не бійся нічого, навіть ешафота, я зійду на нього разом з тобою.
— Робіть своє діло спокійно, полковнику. Я все зрозумів. Повернувшись додому, ви знайдете Модесту такою ж невинною, якою доручили її мені, або я буду мертвий! Ви знаєте мене і знаєте наших вівчарок. Ніхто не підступиться до вашої дочки. Пробачте за багатослів'я.
І два солдати міцно обнялися — вони навчилися цінувати один одного посеред сибірських снігів.
Того ж таки дня "Гаврський вісник" надрукував на першій сторінці таке жахливе і чесне повідомлення, складене з простих і рішучих фраз:
"Банк Шарля Міньйона припиняє виплати. Але нижчепідписані особи, яким доручено ліквідацію банку, зобов'язуються заплатити по всіх його боргових зобов'язаннях. Від сьогодні провадиться дисконт термінових векселів. Продаж земельних володінь банкіра цілком покриє поточні рахунки.
Це повідомлення має на меті захистити честь банкірської фірми Шарля Міньйона, а також не допустити підриву кредиту на гаврській біржі.
Пан Шарль Міньйон відплив сьогодні вранці на кораблі "Модеста" до Малої Азії, надавши нижчепідписаним усі повноваження для розпродажу його майна, включаючи і нерухому власність.
Дюме (уповноважений з ліквідації банківських зобов'язань).
Латурнель — нотар (уповноважений з розпродажу будинків і земель банкіра).
Гобенгейм (уповноважений з ліквідації торгового майна) ".
Латурнель завдячував своє процвітання доброті пана Міньйона, який у 1817 році позичив йому сто тисяч франків на купівлю найкращої нотаріальної контори в Гаврі. На той час цей бідолаха уже десять років прослужив старшим клерком і досяг сорокарічного віку, не маючи ні статку, ні впевненості в тому, що йому не доведеться бути клерком до кінця своїх днів. Він був єдиною людиною в Гаврі, чия відданість Шарлю Міньйонові могла рівнятися з відданістю Дюме. Бо спритний Гобенгейм скористався з ліквідації, щоб заснувати власну банківську контору — поступово всі ділові зв'язки пана Міньйона перейшли до нього. Тим часом як на біржі, в порту, в домах і конторах усі одностайно висловлювали щирий жаль з приводу нещастя, яке спостигло Шарля Міньйона, і не скупилися на хвалу цьому бездоганному, порядному і доброму чоловікові, Латурнель і Дюме, мовчазні й діяльні, наче мурахи, продавали, обертали на гроші процентні папери, сплачували борги, завершували ліквідацію. Вількен висловив готовність купити віллу, міський дім і одну з Міньйонових ферм — нібито в пориві великодушності. Латурнель зумів скористатися з цього пориву і злупив з Вількена добру ціну. Багато людей хотіли навідати пані Міньйон та її дочку, але обидві вони, скоряючись розпорядженню Шарля, перебралися в Шале того самого ранку, коли він поїхав, хоча в перші хвилини не знали про його від'їзд. Боячись, щоб горе близьких не похитнуло його рішучості, мужній банкір поцілував на прощання дружину й дочку, коли вони ще спали. Того дня в передпокої дому Міньйонів було залишено триста візитних карток. Та минуло два тижні, й ніхто більше не згадував про родину нещасливця,— як і передбачав Шарль,— і тоді обидві жінки зрозуміли, що наказ полковника був мудрим і сповненим гідності. Дюме призначив уповноважених у Нью-Йорку, Лондоні й Парижі. Він пильно стежив за ліквідацією трьох філій банку, що стали причиною його краху, і з 1826 по 1828 рік зумів виторгувати п'ятсот тисяч франків — восьму частину капіталу Шарля; згідно з розпорядженням патрона, написаним у ніч від'їзду, він на початку 1828 року перевів усю цю суму через банк Монжено у Нью-Йорк на рахунок пана Міньйона. Все це було зроблено з суто військовою точністю, за винятком одного пункту: Дюме не вилучив з цієї суми тридцять тисяч на особисті потреби пані Міньйон та її дочки, як звелів йому Шарль. Натомість бретонець віддав пані Міньйон двадцять тисяч франків, які виторгував, продавши свій міський дім. Чесний касир міркував так: чим більше в полковника буде грошей, тим скоріше повернеться він додому.
— Іноді можна пропасти, не маючи напохваті тридцяти тисяч франків,— сказав він Латурнелю, якому й продав дім, знаючи, що мешканці Шале завжди знайдуть там притулок.
Так відбилася на знаменитому банку Міньйона криза, що з 1825 по 1826 рік налетіла, мов шквал, на найважливіші торгові біржі й розорила також, якщо читач пам'ятає, чимало паризьких банкірів, серед них і голову комерційного суду.