Що ж до чоловіків із цієї компанії, то вони були спроможні загасити найяскравіші смолоскипи любові — такими холодними і журливими здавалися їхні обличчя, затьмарені виразом сумного примирення з долею. Майже всі вони досягли віку, коли чоловік стає понурим і зневіреним, коли почуття його пробуджуються тільки за столом, і він привертається лише до того, що сприяє тілесним утіхам. Релігійний фанатизм засушив ці серця, що прирекли себе на служіння обов'язку і замкнулися в обрядовості. Майже всі вечори минали в мовчанці, за грою в карти. Обидві дівчинки, яких цей синедріон, що підтримував материнську суворість, ставив ніби поза законом, ловили себе на почутті ненависті до всіх цих відразливих осіб із запалими очима, з насупленими лобами. На чорному тлі такого безрадісного життя яскраво вирізнялася лише одна постать — учитель музики. Духівники вирішили, що музика — мистецтво християнське, народжене в лоні католицької церкви і нею виплекане. Отож дівчаткам було дозволено навчатися музики. Панна в окулярах, що викладала співи та гру на фортепіано в сусідньому монастирі, замучила їх вправами. Та коли старшій з дочок виповнилося десять років, граф де Гранвіль наполіг, щоб найняли вчителя. Роблячи цю необхідну поступку, пані де Гранвіль удала, ніби скоряється чоловіковій волі — святенникам властиво ставити собі за заслугу виконання обов'язку. Вчитель музики був німець-католик, один з тих чоловіків, що народжуються вже старими і все життя, аж до вісімдесяти років, здаються п'ятдесятирічними. Його темне зморшкувате обличчя із запалими щоками зберігало у своїх старечих рисах вираз дитячої наївності. Голубінь невинності осявала його очі, а на губах завжди грала весела молода усмішка. Сиве волосся спадало з голови, як на зображеннях Ісуса Христа і надавало урочистої поважності його екзальтованому вигляду, але це враження було помилкове: він міг устругнути казна-яку дурницю з цілковитою незворушністю. Одежа була для нього тільки необхідною оболонкою, він не звертав на неї найменшої уваги, бо його погляд завжди витав у небесах і не спускався до матеріальної буденщини. Цей великий і нікому не відомий митець належав до кумедних забудьків, які безкорисливо віддають ближньому свій час та душу і забувають свої рукавички на всіх столах, а парасольки — біля кожних дверей. Його руки були з тих, які залишаються брудними й після миття. Одне слово, його старе тіло, незграбно посаджене на криві ноги, всім своїм виглядом показувало, наскільки людина може зробити тіло придатком душі й належало до дивних витворів природи, які зміг описати лише німець Гоффман8, поет того, що видається неймовірним, а проте існує. Такий був Шмуке, колишній капельмейстер маркграфа Ансбахського, мудрець, підданий допитові перед синклітом святенників. Коли його запитали, чи дотримується він постів, учитель мало не відповів: "А ви гляньте на мене!" Та вчасно спохопився — хіба можна було жартувати з побожними жінками й церковниками-янсеністами? Цей апокрифічний стариган посів таке місце в житті обох Марій, вони так полюбили цього щирого друга й великого митця, який вдовольнився спогляданням прекрасного, що кожна з них, вийшовши заміж, призначила йому довічну пенсію в триста франків; цих грошей старому вистачало на оплату помешкання, пиво, тютюн та одяг. Шістсот франків пенсії та уроки музики перетворили його життя на рай. У своїй убогості й у своїх мріях Шмуке мав мужність признатися тільки цим милим дівчатам, двом серцям, які розквітли під снігом материнської суворості та під кригою благочестя. Ця обставина характеризує всього Шмуке і дитинство обох Марій. Який абат чи яка побожна стара дама відкрили цього німця, що заблукав у Парижі, так і лишилося невідомим. Коли матері родин довідалися, що графиня де Гранвіль знайшла для своїх дочок учителя музики, усі вони зацікавилися його ім'ям та адресою. Шмуке запросили давати уроки в тридцяти домах кварталу Маре. Його пізній успіх проявився в тому, що він придбав черевики з покритими бронзою сталевими пряжками та з волосяними устілками і став частіше міняти білизну. В ньому пробудилася природжена веселість, так довго пригнічувана шляхетною і пристойною вбогістю. Він став відпускати дотепи на зразок таких: "Мадмуазелі, сьогодні вночі коти з'їли всю багнюку". Це означало, що болото на вулицях уночі висохло від морозу. Але Шмуке промовляв цю фразу надзвичайно кумедною германо-галльською говіркою: "Матмуаселі, сьоготні фночі коти с'їф усю пахнюк". І підносячи своїм двом ангелам цю незабудку, Vergissmeinnicht, зірвану з квітника своєї душі, він обеззброював їхню насмішкуватість лукавим і глибокодумним поглядом. Шмуке так радів, коли на устах його учениць розквітала усмішка — а він проник у таємницю їхнього нестерпного життя, — що ладен був умисне грати роль кумедного, якби не був кумедним від природи. Але його добре серце повертало свіжість найбанальнішим дотепам — за висловом покійного Сен-Мартена9, він міг навіть грязюку позолотити своєю небесною усмішкою. Дотримуючись одного з найблагородніших правил релігійного виховання, обидві Марії шанобливо проводжали вчителя до дверей свого покою. Там бідолашки казали йому кілька ласкавих слів, раді ощасливити старого: дати волю своїй жіночій ніжності вони могли тільки з ним! Отож до самого заміжжя музика стала для них ніби другим життям. Так ото, кажуть, російський селянин сприймає сни за дійсність, а дійсність — за поганий сон. Шукаючи захисту від дріб'язковостей, які загрожували поглинути їх, від гнітючих ідей аскетизму, дівчатка з розпачливою відчайдушністю поринули в глибини бездонного мистецтва музики. Мелодія, Гармонія, Композиція, три дочки неба, чиїм хором диригував цей сп'янілий від музики старий католицький фавн, винагородили дівчат за тяжкі труди і прикрасили їхнє життя своїми чудесними танцями. Моцарт, Бетховен, Гайдн, Паезієлло, Чімароза, Гуммель і таланти менш високі розвинули в дівчатах тисячі почуттів, що не виходили за непорочну огорожу їхніх окутаних поволокою душ, але проникали в глиб Творіння і там ширяли, сп'янілі від захвату. Коли сестрам щастило досягти досконалості, виконуючи якийсь музичний твір, вони бралися за руки, обіймалися в палкому екстазі, а старий учитель називав їх своїми святими Цеціліями10.
Тільки на сімнадцятому році життя обидві Марії стали виїздити на бали і то тільки чотири рази на рік, у кілька обраних домів. Відпускаючи їх танцювати, мати читала їм настанови про те, як слід триматися з кавалерами, на чиї запитання їм дозволялося відповідати лише "так" або "ні". Графиня не відривала від дочок погляду і, здавалося, вгадувала слова за порухами губ. Бідолашки були в бездоганно скромних бальних туалетах — в муслінових сукнях із коміром до самого підборіддя, з безліччю рясних рюшів та з довгими рукавами. Затискуючи їхню грацію і ховаючи їхню красу, це вбрання надавало їм схожості з єгипетськими муміями; і все ж таки з цих матерчатих футлярів визирали два чарівні личка — правда, затьмарені виразом глибокого смутку. Вони дуже страждали, відчуваючи на собі співчутливі погляди. Зрештою, кожна жінка — навіть найневинніша — хоче, щоб їй заздрили, а не співчували. Жодна небезпечна, нездорова або просто сумнівна думка не бруднила білої речовини їхнього мозку. Серця в них були чисті, а руки — страхітливо червоні, як у кожного, хто пашить здоров'ям. Єва, вийшовши з рук творця, була не більш невинна, ніж ці дві дівчини, коли вони вийшли з материнського дому й вирушили до мерії і до церкви, діставши просте, але моторошне напучення: в усьому коритися чоловікові, поруч з яким їм доведеться віднині спати або не спати ночами. Проте дівчатам здавалося, що в чужому домі, куди їх мали відвезти, не могло бути гірше, ніж у материнському монастирі.
Чому ж батько дівчат, граф де Гранвіль, цей учений і непідкупний суддя, правда, іноді надто захоплений політикою, не захистив своїх юних дочок від згубного деспотизму матері? На жаль, унаслідок своєрідної угоди, укладеної після десяти років шлюбу, чоловік і дружина жили окремо в одному домі. Батько взяв на себе виховання синів, а право виховувати дочок відступив дружині. Він вважав, що для жінок така система пригнічення менш небезпечна, ніж для чоловіків. Обидві Марії, й без того приречені на тиранію кохання або шлюбу, втрачали менше, ніж хлопці, чий розумовий розвиток не можна було обмежувати, бо тиск релігійної догми, запроваджуваної невблаганно і послідовно, міг убити їхні здібності в самому зародку. Дві жертви з чотирьох були врятовані, завдяки графові. Графиня вважала, що обидва її сини — одного граф хотів зробити суддею, а другого прокурором — виховані дуже погано й не допускала близьких взаємин між ними та сестрами. Спілкування між цими бідолашними дітьми підлягало суворим обмеженням. До того ж, коли граф забирав синів з колежу, він дбав про те, щоб вони якомога менше бували вдома. Хлопці снідали вдома з матір'ю та сестрами, а потім батько знаходив для них які-небудь розваги в місті: ресторани, театри, музеї, влітку — заміські прогулянки. За винятком родинних свят, іменин матері або батька, Нового року, видачі нагород, коли хлопці залишалися ночувати в батьківському домі, почуваючи себе страшенно скутими, не зважуючись поцілувати сестер, за якими графиня пильно стежила, ні на мить не залишаючи їх наодинці з братами, бідолашні дівчата так рідко їх бачили, що між ними не могло бути ніякої близькості. В такі дні тільки й чулося: "Де Марі Анжеліка?", "Що робить Марі Ежені?", "Де мої дочки?". Коли мова заходила про синів, графиня підносила свої холодні, тьмяні очі до неба, наче благала бога простити їй, що вона не вберегла їх від нечестя. Її вигуки, її недомовки на адресу синів були рівнозначні найжалібнішим зойкам Єремії11 й уводили в оману сестер, котрі дивились на братів як на людей розбещених і навіки пропащих. Коли хлопцям виповнилося по вісімнадцять років, граф надав кожному окрему кімнату на своїй половині дому й примусив їх вивчати право під наглядом одного адвоката, свого секретаря, доручивши йому втаємничити своїх дітей у секрети їхнього майбутнього ремесла. Отож обидві Марії знали про братню любов лише в теорії. Коли сестри виходили заміж, один з братів уже служив товаришем прокурора в далекому судовому окрузі, другий — починав службу в провінції, і в обох випадках їх затримали важливі процеси.